On-line

We have 211 guests online
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Print E-mail
Pearls of Nikopol'schina - Poetry and prose
Sunday, 20 September 2009 15:16

Агапітова І.
Поетеса
м. Бат-Ям, Ізраїль
Біографія

 
Якщо Вас зацікавила ця інформація і
Ви бажаєте ознайомитися з нею детальніше,
звертайтеся до нас

             Душа жіноча сяє

 .

                     Україні

Чи ти ненечка нам, чи мачуха?
Чи болить тобі наш біль?
Понасмiчено, занапащено,
Тільки скрегіт та зойки,
Та старцi звiдусiль.
Розодягненi на взiрець,
А в душi - як не мрець, то старець,
I душi не рятуєм своєї
Дiти, Ненько, вдягають духовнi лiвреї.
У гонитвi за благополуччям
Ми отримуємо бездушшя.
Зглянься ж, рiдна ти Земле,
На дiток своiх,
Вiдведи вiд нас смертний
Порожньості грiх!



                          * * *
Вишивану сорочку раптово вiдчую
На собi, як вiтання вiд предкiв-свiдкiв.
Плахту, фартух, корсетку, чоботи взую,
Дукачiв i коралiв на груди, намiтку.
Гордо стану, впливу у танок - дивiться:
Пава-панi до вас прийшла, молодиця!

13.11.1994 р.

                

                    Майбутнє

Всi бачим, нiби зло перемагає.
Добро слабе, бо пазурiв немає.
Але у зла фiктивнi перемоги.
Добро - стратегiя душi мого народу.

13.11.1994 р.

            

                          Сніг

Навіть дивно: у нас і така зима.
Цей лапатий, м’який, а мені здається,
ще й важкуватий сніг накрив все.
Ні, не простирадлом, і навіть не ковдрою,
а якоюсь товстою цільною периною, через
яку аж дихати важко, не те, що там жити і діяти...

А сніг іде та іде, ще щільніше
закриваючи найтонші щілиночки почуттів
і душевних поривань
- Спи, заспокойся, спи...
Глянь, як тихо, гарно навкруги,
не метушися, не точи своїх думок, спи...
Може, й справді послухатись. Забутися.
Я - ні для кого... Ніхто - для мене...
Не існує нічого... Саме забуття...
Мабуть, не вийде, бо сніг не надовго, та й весна скоро.

                

                        Пам’яті тата

Пташиний спів - не просто тьохотіння -
Художній свист в садку бринить - не плющ очей.
Так, тато, ти свистів, співав, і пливли
Твої мелодії у прохолодь ночей.

Співав від серця і свистів, як птаха,
Ледь-ледь твій голос з почуттів тремтів,
Свистів і оперети, і кантати -
Твій дивовижний світ у співі жив.

Пробач, татусю, як у чомусь завинила -
Цим свистом у садок душа твоя злетіла.

        

                    Це - моє

В моїй руцi маленькi каштанята
Долонi вицiловують, хлоп'ята,
Свою так щиро вiддають енергiю…
Друїди знають - в кожного є дерево.
Моя душа - червоная троянда,
Що пелюстками роси п'є завзято,
Вiд холоду i смутку гине.
Нiчого не лишить, навiть шипшини.

А мiй володар - Сонце золотеє:
Воно всіх грiє, щедро радiсть роздає…
Я народилася пiд знаком Лева,
По повнiй горя й щастя - це моє.



                            * * *
Листок кленовий, як малесеньке звiрятко,
Ледве торкаючись, дорiжкою бiжить.
Зкрутила й кинула осiнь завзята,
Але ж так хочеться якдовше жить.
Жить, прагнути, любити чисто
I дiточок голубить,
Збирати радiсть в Яр-намисто -
Подарувати людям.

26.11.1994 р.

 .

          Після свята
(До 500-річчя козацтва)

Ми віддали своє свято.
Козацькі нащадки,
Як його відсвяткували
Здалеку палатки,

На Сірковій на могилі
У море дивились,
Море жовте та блакитне -
Серце розболілось.

Не приспали Україну -
Нас з вами приспали:
Мову рідну, пісню рідну -
Все позабували.

То ж дякую тобі, брате,
Що до нас приїхав
І нагадав, хто є мати,
І якого батька діти.

07.08.1990 р., Нікополь



                 * * *
Не отрута i не спокута,
То любов - найвищий талант.
До високого серця прикута,
I не всiм вiн, звичайно, даний.

Той з землi - аж у небa височiнь,
Той плазує десь у корiннях…
А зустрiлись i дивляться в очi…
Тiльки де ж, ти, найвище горiння?

Горщик й амфора - це несумiснiсть.
В горщик кашi, нектар не наллєш.
Часто й густо таке, як навмисне -
От з талантом один i живеш.
 
                

                         До нього
                          (П.В.А.)

Cебе поділити навпіл неможливо.
Віддалась, кохалась, нічим не дражнила,
Як вміла - любила, що мала - відкрила,
Страждала, чекала, до щастя молила.
А ти, як зайчисько, а ти - боягуз.
Кохання - це повінь, це Вій, землетрус.
А Жінці потрібні увага і ласка -
Не тільки-но гарна віршована казка.
Та, може, без казки нудьгою засмокче?
Аж, хай йому грець, не болото - зіскочу!
Нехай тобі сонечко гріє ласкаво,
І Лев’ячі спогади - вприкус до слави.



                          * * *
Зачаклую, запаморочу,
Заведу, свiт затьмарю, наврочу,
Ось розставлю, де пiдеш - в лабетах!
Аж дивлюсь - я сама у тенетах!
Важко дихать, i сонця немає.
Я тебе, що є сили - кохаю.

22.10.1991 р.



                             * * *
Бринять-спiвають листопади - осiння втiха,
Знову ця осiнь не до ладу: ще б лiта, лiта.
Вже треба i пiдрахувати - не все прожите,
Iще тепла i долi мати - у бабине б хоч лiто.

                    

                       Як можна
                         (П.В.А.)

Як можна не тулитись до кохання?
Як можна не послухати благання?
Як можна відсахнутись і піти?
Так щастя аж ніколи не знайти.

Як можна не почути серцем серце,
Що переповнене бажанням б’ється?
Як можна відкладати на останнє
Велику душу, сповнену коханням?

Як можна, причаївшися, чекати?
Тай чого? Треба брати, цілувати!
А як кохання занудьгує, упливе?
Той, хто чекає, де його візьме?



                          * * *
Не буду вже мрiяти - мрiється,
Не хочу чекати - чекається,
Не треба вже марити - мариться,
I що вже бажати - бажається.
Вже треба солiдною бути -
Душа молода - ох, не скути!

               

              П.В.А.

Нi, ти нiчого не забув -
Веселка не забувається.
Все пам'ятаєш, все бачив, все чув,
I «млин» той у пам'ятi все повертається.
I хто для кого тодi був дарунок?
…То долi нашої вiзерунок.

22.06.1994 р.



                            * * *
Вже осiнь наступа на пiзнi роси,
I вже сива зима гаптує коси.
Ой, зимо, не спiши, твiй вiзерунок
Вiн зовнi, не в душi веде рахунок.

29.07.1994 р.



                             * * *
Кохання моє, де це ти вже блукаєш?
Бажання моє, що так довго чекаєш?
Ще хочеться жити, кохати i дiяти,
Не серцем жадати, а свiтлом все мiряти.
Немає в менi вже того океану,
Що в нiм захлиналось найбiльше кохання,
Але ще бiжить i спiва невеличка
Живоi води найчистiшої рiчка.



                            * * *
Життя вже пiд гiрку, нiчого не треба.
Аби тiльки клаптичок синього неба
Та теплого сонця, дитячого смiху
І погляду щирого, щоб не на втiху.

                  

           Люби мене!

Це зойк iз серця б'ється.
Голуб мене!
Хоч знаю, що минеться…
Шануй мене!
Це важче, нiж зiтхання,
Хай все життя у нас співа кохання!

22.02.1995 р.

                  .

                     Донечці

Синьоока осiнь, барви грають,
Жовтим i червоним думки пропливають.
Зеленi немає, скоро скрiзь – гладенько.
Так зими лякається дiвоче серденько.

27.09.1994 р.            

 .

     Читаючи вірші пані Лідії

Є вiршi, якi ти просто читаеш,
Є вiршi, в яких, мов солодощi, таєш,
А є такi вiршi - вони для тебе,
А серце щемить i бринить: так i треба.
 


                       * * *
Чи чув колись елегію надії,
Елегію жіночої душі?
Сон не плутає у пухнастих віях,
Мелодія скінчитись не спішить…

Серденько світлу думку витинає
Із теплими проміннями - дивись:
Душа жіноча - вона завжди сяє,
Навіть, якщо вже все було колись.

13.12.1994 р.



                     * * *
Хто ти, богине заплакана?
Ціла душа, не залатана.
Чом серце точиться болем,
Думи стрімкі пливуть колом?
Запаморочилась, поточилась,
Назустріч променю відкрилась..
Не треба було б - заплакана -
Любов завжди поруч з стратою.

22.02.1995 р.

            
                     Співак
         (Анатолію Боброву)

Спiвак спiвав сумнi i жартiвливi
Iз болю й сонця створенi пiснi,
А ми, тамуючи свiй подих, пливли,
В тiм морi музики - у Вірію - жили.
Бог дарував народу душу - пiсню,
Якою повниться i славиться земля,
Земля прекрасна й щедра - українська.
Спiвак спiває, а ти чуєш, що твоя.
Твоя це доля i твоя недоля,
Твоє кохання i твiй вiчний Сум.
Спiвайте ж довго, як то Божа воля,
Народжуючи зливу добрих дум.

                

                          Болить

Бринить-трiпоче пiсня про кохання,
А вiн десь тут у залi цiй сидить.
Чому не чує серденька благання,
Не вiдчуває, як воно болить?
Заплющу очi i твiй погляд бачу,
Невже даремно маришся менi?
Вже майже сплю я i майже не плачу,
Приречена коханням на всi днi.
А пiсня б'ється, а душа волає,
Болить - це краще, нiж її немає.

26.05.1996 р.

                 

                      Вірші

Вiршi народжуються швидко:
Скоріш! Не встигну записати!
Кипить i вибухае плiдно -
Намистинки б думок зв'язать!

Вiршi виношуються довго:
Як цiле лiто зрiє плiд.
Викручує i мучить слово -
Вночi не вiдпочить якслiд.

Вiршi - рiдненькi, рiднi дiти,
За кожного душа болить.
Не бийте їх! де правди дiти -
Поет вразливий, вiн тремтить.

Вiдкриєш душу - нiби все,
А Муза щось iще несе.

Грудень 1996 р.



                            * * *
Завтра Трiйця, в автобусi пахне
Сонцем й травами - духом землi.
Дай же, Боже, щоб в душах закляклих
Квiти людяностi розцвiли.

Квiтень 1996 р.

                    

                           П.В.А.

Все, що свiтилось, було навеснi,
Невже ти вклонився суворiй зимi?

Все, що палало, влiтку було,
Таке нездоланне осiннє крило?

Я - жiнка-дарунок вiд Бога i долi,
Даремно чинити опiр Божiй волi.

13.02.1997 р.



                           * * *
Не тiльки чути, але й вiдчувати,
Не просто слухати, але й сприймати.
Коли почуєш щирi строки,
Душа озветься ненароком.

Справжня поезiя - вразливая.
Вона не просто слово римою.

21.02.1997 р.

                    

                  Перший сніг - 99
Дивись - вiзерунки на землю летять,
Кружляють, танцюють, в очах мерехтять.
Яке ж воно диво - маленька снiжинка,
Не дихайте - житиме лише хвилинку!

Снiжинка-красуня в долоню упала,
Промовила: - Тепло! - i зразу розтала.
То ж ви обережнiше, дiточки,
Коли невiдомо, якi наслiдки.

Вже скронi тривалi снiги замели,
Та ми необачнi такi ж, як були.

25.11.1999 р.

              

      Дитині моїй «дорослій»

     До рiдної дитини ладен
            небо прихилити.
(Украiнська народна творчiсть)

Моя донечко, моя чаєчко,
Щастя хай тебе не цурається,
Оченяточка не затьмаряться,
Рученяточка не замлявляться,
Нехай серденько тобi не болить,
Лише деколи коханням тремтить.
Моя леленько, моя ясонько,
Хай горить тобi зоря щасная,
Лихо хай тебе не спiткається,
Хай веселкою життя грається,
Кожна днинонька долей повниться,
Моя зiронько, моя донечко…
Не дай, Боже, хрест у життi нести.
Хай, зозуленько, скрiзь тобi щастить.

13.10.2000 р., Ашкелон, Iзраiль

             
                    
                          Донечці

Ведмедики на стiнах, вiкнах - скрiзь.
Помiж ведмедикiв доцюня спить.
Як дитинча в ведмежiй цiй «барлозi»,
Не стрiнь ведмедя на своiй дорозi.

                   

                Не вдома

I вербонька тут не росте,
Й калинонька тут не цвiте,
Та наче диво калинове
Де-iнде чую пiсню-мову.



                       * * *
Хвилює й пеститься ласкаве море,
I трави пахощi розточують в дивах,
I кипарис на обрii  - тополя,
Хоч зорi сяють не Днiпровi в небесах.



                       * * *
В Iзраїлi лелеки не лiтають,
Пiсень розлогих люди не спiвають.
I серед статкiв, зручностей та герцю
Вiд вибухiв розколюється серце.

01.06.2001 р.



                         * * *
Ранком Iвана, ранком Купала
Зiлля-травицю в росах шукала.
Сонечко роси хутко злизало -
Тому чар-зiлля я не зiбрала.

Тут не святкують диво Купала.
Серце чар просить - раненько встала:
Пальми навкруг, та оливи шикуються.
Щастечко-щастя, чи скоро вiдбудешся?

08.07.2006 р.

                 

                                           Читаю твори
                                    (Роздуми вчительки)

Читаю твори. Ось цьому, аби оцінка, а ця яка розумна дівчина: все за планом, все вірно, розсудливо, все на своїй полиці, як у доброї господині, не підкопаєшся, а читати не цікаво, душі не торкає.

А це що? Без плану, літери одна за одну чипляються - от втну зараз двійку! Ба ні, не буде двійки. То думка літери випереджала, бігла попереду слів, бо своя, кровна, ні в кого не займана, може, не така вже гладка і красива, але ж од себе.

А тут помилки, помилки... Що, ком у граматиці не існує? Тепер текст. План є, тема розкрита, ще й як! Читаю й забуваю, що треба перевіряти. Механічно проставляю на полях помилки. Дитино моя! Та яка ж в тебе  душа! Точиться кров’ю, б’ється птахом, процвіта цвітом незвичайної краси і за все, за всіх, за кожного вболіває. Важко жити тобі, але це велике щастя - жити саме так...

Скільки там помилок повинно бути за нормами? Викинути б ті норми. Ставити б за душу.
.

.
                      * * *
Переклад з іврита автора

            Моя молитва

Мати-землице, молюся тобі:
- Дай мені сили щиро жити!
Таточко-сонце, я прошу в тебе
Полум'я, щоб для життя горіти!

Братики-вітри, молю я у вас:
- Думку мою загостріть і спрямуйте!
Зіроньки-сестри, прошу весь час:
- Світло надії в житті даруйте!

                  
        Ту - Бі - Шват

Всі люди, як рослини,
Але при тому різні.
Один, як пальма, дивний,
А той, що дуб кремезний.
Жінки - вони троянди -
Так пахощами гублять,
Чоловіки - то іриси,
Що пуп'янками трублять.
Ось парубки - то листя.
Що за квітками в'ється.
А квіти - то дівчата.
Садок в квітках сміється...
Ще є в нас діточки -
Яскраві ягідки.
Ми в Ту-Бі-Шват саджаємо
Той рай, що так бажаємо.


                   .

                           * * *
Горіти все життя, але не тліти,
Збирати біль від немічних і хворих.
Це дуже важко - серцем не скудіти;
Свічки горять і плачуть... печуть сльози.



                   

                   На захід сонця

Берег моря, стіни фортеці давньої,
Часи хрестоносців, дійсно, безславнії.
Червоні відблиски, дух історії,
Сонце сідає в криваве море.
Кров на піску і стіни криваві -
Все змочене кров'ю з давніх-давен...
Це кров праотців-євреїв святая,
Що їх хрестоносці без жалю вбивали
І лілії білої квітка -
Вона, ніби з мармуру, вибита.
Крізь пісок ти пробилася,
Із крові народилася,
Ти і сильна, і ніжна,
Ти - єврейське серце.
Живеє.


            

             День катастрофи

Тиша і полум'я, полум'я й тиша...
Шість мільйонів душ у небі, ще вище,
До живих всіх звертаються: «Пам'ятайте!
Люди світу! Про це не забувайте!
Щоб серце людськеє радістю билося,
І щоб страхітгя не відновилося!»
Дзвін лунає... кров застигає.



               

              Зимові спогади

Я пам'ятаю: сніжна скатертина
Усі дороги і стежини вкрила,
Дахи поснули - їм під снігом тепло,
Краса навкруг, і дихається легко.

Дівчатка й хлопчаки вже бабу ліплять,
Ковзаються річками, що поснули,
На склі вікна, ніби чарівний віхоть
Казкові квіти змалював впритулок.

Лише у сні тепер все це я бачу...
Дощі набридли. За Снігуркой плачу.

 .

                           * * *
З давніх часів, що утворився світ,
В житті немає щастя - всяк скиглить.
Але є щастя - це я, дійсно, знаю:
Промінням серця душі зігріваю.

              

                  Ігри у небі

Хмара, як риба, зірку ковтнула,
Першую зірку, що в небі зійшла.
Темінь ще крила не розгорнула,
Сонцю прощатись з водою дала.

З риби лев-велетень утворився,
Зірочку з’їв, ніччю навкрився.
Вітер дмухнув - зірку ту врятував,
І страховисько швидко розтав.

То перемога! Зіронька сяє!
З нею надія в серце влітає.

 .

                          * * *
Що, ти боїшся виглядати клоуном?
Спокійно. У житті ми всі - актори.


                    

           Шляхи до щастя

Шляхів багато є в житті у нас:
Відкриті всі, але легких немає.
В юнацтві прямувати саме час,
Та де ті двері, що нам щастя відкривають?

Йдемо, стрічаєм радощі і лихо,
Ми мріємо, літаємо в коханні,
А щастя - серце залишать відкрите
Добру і людяності, жити, як востаннє.

.

Переклад в електронний вигляд: Бутенко О.П.


 На нашому сайті Ви маєте змогу ознайомитися з творами письменників та поетів Нікопольщини:

 .

.

Last Updated on Monday, 28 May 2012 11:29
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting