On-line

We have 276 guests online
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Print E-mail
Нікополь літературний - Полозенко Олег Миколайович
Monday, 27 September 2010 11:50

Полозенко О.М.
Поет, письменник
м. Нікополь, Україна
Біографія

Невыдуманные истории
(Из книги "Секрет бытия")
 
Домоседка

 

Мокрые листья влипли в асфальт.

Промчался гром над городом, как "скорый поезд", стегая плетью молнии дома. А парни от волнения не дышат у окна, открытого во двор.

- Кто ж такая? Раньше никогда ее не видали! Ты смотри, какая краля! - бормотали восхищенно они.

В окне была видна красивая светловолосая девчонка с яркими голубыми глазами. И, как на чудо Божье пялясь, мальчики, обалдев, стояли у окна.

Близился вечер. Потоптавшись у окна еще немного, мальчишки ушли, но один из них остался. Девочки в школе считали его неотразимым. А ребята признавали его своим лидером во всем: в учебе, в компаниях, в забавах. У него не было отбоя от красивых девочек "без комплексов", желающих бывать в одной компании с ним.

Он дождался, пока девочка в окне исчезла, и свет погас, потом, медленно побрел домой. Мокрая листва шептала непонятные слова.

На следующий день он снова стоял у знакомого дома. Прелестная незнакомка все так же сидела у окна и смотрела на улицу с загадочно-печальной улыбкой. Девочка ни разу не вышла из дому, словно принцесса, заточенная в башню злым отцом. А сердцу парня нет покоя. Он медленно идет домой и думает только о ней, об очаровательной незнакомке, вспоминая ее чудные глаза и улыбку.

И снова, после уроков в школе, он мчится к ее дому: ему непременно хочется эту девочку увидеть снова и снова.

Она уже была в окне. Заметила его появление и прикусила нижнюю губку, вся зарделась от удовольствия, от радостного волнения. И глаза засветились радостью. И две маленькие восхитительные ямочки на щеках в уголках ее улыбки выдали ее чувства.

Неужели она ждала его появления? И сердце у мальчишки запрыгало от радости: конечно, она ждала! Ждала! Ждала! Ждала!

Ведь он появлялся всегда у окна в одно и тоже время.

Он крикнул ей:

- Выходи во двор!

Но она промолчала. Только, вдруг, задрожали ее губы. Глаза увлажнились от неожиданных и непонятных слез. Она отвернулась, исчезла, пропала.

Каждый день парень торчал под ее окном. И вот уже две недели нет ее в окне. "Разве я вел себя нагло? Разве сделал что-то не так?! - думал он и стоял допоздна у окна, пока там не погаснет свет.

По дороге домой он вновь и вновь сочинял самые пылкие признания в любви, придумывал самые необыкновенные комплименты.

Опускается ночь, но только не может он ночью уснуть. Его опять одолевает грусть. Эх, если бы ему удалось встретить ее на улице, он бы заставил ее заговорить.

Ее окно, как магнитом, тянет к себе. И вот: колыхнулась штора, она за окном! Она смотрит на него. Но, почему так застенчиво прячется дома? Смущается? Или сердита?


Парень бросает в открытое окно записки. Но красавица не отвечает. Молчит и глядит сверху из окна задумчиво и грустно.

И смотрел парень на эту загадочную домоседку часами. Вбирают отважно и упрямо его глаза красоту прекрасного лица. Спасибо видящим очам! Лицо ее снится ему по ночам.

Он глядит в погасшее окно и грустит, когда поздней ночью по темной улице бредет к себе домой. Он представляет ее рядом с собой, хохочущую от его шуток, кружащуюся на танцплощадке, собирающую своей походкой взгляды всех прохожих на улице, бегущую по пляжу к набегающим на берег волнам.

Прошло два месяца. Парень все ходил под окнами, стараясь разглядеть милое девичье лицо за переплетом оконных рам. Просил соседских девчонок: "Познакомьте с домоседкой". Те почему-то отказывались. Тогда он сам постучал в заветную дверь. Когда его впустили, он обомлел: не было у девочки ни рук, ни ног.



Защита Отечества

 

Сколько взяток ни предлагали родители Вовочки начальнику военкомата, ни одной из них тот не принял. Злой рок висел над головой Вовочки. И как не хотелось ему служить (отдать два или три года "коту под хвост"), Вову все-таки призвали в армию. В казарме уже было три "отказника". Один сбежал из воинской части, но вскоре был пойман и как дезертир попал в штрафной батальон. Второй кукарекал ровно в полночь, и был отправлен в психиатрическое отделение военного госпиталя на экспертизу, где продолжал добросовестно кукарекать, не пропуская ни одной ночи. Отправили его домой в сопровождении офицера. В поезде офицер посмотрел на часы и ровно в полночь разбудил солдата:

- Ты, почему не кукарекаешь, боец?

- А я уже свое откукарекал! - самодовольно ухмыльнулся "дембель".

Офицер взял билеты на ближайшей станции и привез плута обратно в часть.

Третий паренек глотнул иголку во имя любви к Родине. В госпитале хирурги вынули иголку из желудка. Он глотнул иголку снова. Второй раз иголку доставали уже из горла.

- Буду глотать до тех пор, пока домой не отправите, - заявил защитник Родины ошарашенным медикам.

Вовочке рассказали все эти истории, и он приуныл. Нужно было придумать что-то такое, что выручило бы его. И он решил не идти в туалет до отбоя, а ночью помочиться под себя.

Утром соседи по кубрику хихикали прямо в глаза "пристыженному" Вовочке. Но на следующую ночь Вовочка снова повторил свой простой метод. Потом еще неделю Вовочка упрямо терпел и щиплющий ноздри запах мочи, и презрительные ухмылочки солдат, и оскорбительное прозвище "Сыкун". Вовочка не ходил в туалет и старательно мочился под себя каждую ночь. Сержанты затащили Вовочку в туалет и сильно избили его. Сцепив зубы, Вовочка мужественно перенес побои. Он заставил себя потерять сознание, чтобы не чувствовать удары кирзовых сапог по печени и почкам.

После того, как на Вовочке поэкспериментировали чье-то новейшее изобретение, состоящее из хитросплетения электропроводов, слабо бивших током подмоченное тело, врачи-психиатры были вынуждены признать у него энурез. Вовочка получил заветный белый билет и был отправлен домой.

Прошло много лет. Вовочка возмужал и частенько любил красочно рассказывать девушкам, как он в одиночку отражал атаки афганских моджахедов, и сколько отваги и героизма он приложил для защиты Отечества.


Последняя жертва войны

Деревня Дремайловка на Черниговщине оправдывала свое забавное название дремотным состоянием. Спали дома, укрывшиеся под зеленью елей и сосен, спали и их обитатели.

Деревня стояла в полной лесной глуши, нависая одним своим краем над болотами, а другим, наползая на холмы.

Громкие события всегда обходили ее жителей стороной, словно не осмеливаясь потревожить их дремотный покой.

Когда-то давно здесь шли жестокие бои. Немецкие карательные отряды пытались очистить местные леса от партизан. Самолеты бомбили Дремайловку, а немецкие саперы выдумывали мины-ловушки в виде детских кукол или трофейной амуниции.
После войны во время пахоты изредка подрывался трактор на поле, нашпигованном минами. Но это было очень давно, полвека назад.

С тех пор больше ничто не нарушало покой деревни. И она тихо дремала, окутанная беспечностью.

Вася устало развалившись на лавочке, во дворе своего дома, уже в который раз бурчал, глядя на раскидистую березу:

- Давно уже надо ее спилить. Проку от нее никакого. Только место занимает.

- Чем она тебе мешает? - не выдержала жена. - Она тень дает.

- Лучше бы яблоки давала! Или вишни! А то стоит посреди двора, дорогу к сараю загораживает.


Но жена не соглашалась. Она уже настолько привыкла к березке, что не представляла без нее свой двор. Они даже были одногодками. Нина родилась в 1943 году.

- Пока есть настрой, сейчас я ею займусь! - твердо решил муж. - Ты не помнишь, сосед вернул нам пилу?

Он вошел в сарай, и в этот момент оглушительный грохот потряс тишину. В доме зазвенели стекла. Береза внезапно превратилась в клубы дыма. А затем дерево накренилось и тяжело рухнуло на землю, как сраженный насмерть исполин.

Толпа, сбежавшаяся поглазеть на необычную картину, росла с каждой минутой. Люди обступили поверженную березу. Всем хотелось заглянуть в открывшуюся яму. Все бурно обсуждали случившееся. Береза, видимо, подорвалась на мине, неосторожно надавив своим любопытным корнем на ее взрыватель.

- А, может, снаряд? - спорил кто-то в толпе. - Может этот неразорвавшийся снаряд, с войны.

- Или бомба внезапно взорвалась.

- Да, здесь, на территории села, немало неразорвавшихся боеприпасов.

Все село продолжало судачить о причинах взрыва.

Вася почувствовал, как Нина крепко прижалась к нему и обняла:
- Ты понимаешь Вася, она же тебе жизнь спасла!
- Да... Верно. Выходит, что жизнь спасла. А я ее ... спилить хотел, - ответил он с виноватой улыбкой.



Люди і вовки

 

Настя, потопаючи у перині, виніжувалася під ковдрою. Тільки відкривши очі, вона зрозуміла, що чоловік прокинувся рано і вирішив її не будити.

Не зважаючи на сильний мороз, ранок видався чудовий: сонячний і радісний. Може тому з подвір'я лунало жваве куряче квохтання та кукурікання півня.

"Іще б, - усміхнулася Настя, - півневі та не співати: купа жінок і жодної тещі!"

...Настя зітхнула і підхопилася з постелі. А як же - саме нічого не зробиться. І зі сніданком треба що-небудь придумати, і в хаті прибрати.

Вона поспішила до дитини. Андрійко смоктав великий палець і ще додивлявся свої немудрі дитячі сни.

Настя підсунула до вогню чавунок і раптом почула тривожні звуки.

Вона вискочила на подвір'я, і, почувши метушню у крільчатнику, поспішила туди.
Чоловік, методично, одного за другим, виймав із ящиків кролів і тут же забивав їх, скидаючи в одну купу. Кролики при цьому моторошно пищали.

- Василю, що це ти витворяєш? - крикнула Настя.

Чоловік мовчки, з якоюсь незрозумілою їй люттю, продовжував свою справу: тримаючи звірка однією рукою за задні лапи вниз головою, бив короткою паличкою за вухами, щоб зламати шийні хребці. Кролі у клітках вищали від жаху. Дружина підбігла до нього, схопила за руку:

- Василю, ти чуєш мене?

- Насте, не заважай! - відвернувся він.

Вона схопила у нього паличку. Тоді він ударив кролика по потилиці ребром долоні. Кролик сіпнувся від удару у передсмертних судомах.

- Ні, ти скажи мені, що сталося, Василю?

Чоловік тихо відповів на її пильний погляд:

- Ще двоє здохли цієї ночі. Ну, ти сама подумай: який же сенс їх тримати, коли така пошесть пішла?

Настя мовчки зітхнула. Кролів тримати їм було невигідно. Крім того, що треба було постійно латати ящики - кролі часом прогризали дошки і втікали, так ще якась невідома хвороба косила їх мало чи не десятками щомісяця.

Василь хотів був відкривати останній ящик, в якому була велика крільчиха з малятами, але Настя раптом перегородила йому дорогу:

- Залиш хоч цих, Василю!

- Для чого? - здивовано насупився він.

- Ну... вони ж ще зовсім маленькі. І якщо ми залишились без кролів, залиш хоч би кроленят із матір'ю.

Дивні ці істоти - жінки! І зовсім незрозуміла ця жіноча логіка! Він байдуже махнув рукою:

- Гаразд! Самі здохнуть!

Настя дивилася, як чоловік охайно підвішує забитих тварин, надіваючи їх задніми лапками, надрізаними біля сухожилля, на гачки.

- Ти не забув, що сьогодні їдемо до моїх батьків?

- Пам'ятаю! - він надрізав гострим ножем шкіру звірка. - Ти йди збирайся.

Василь нетерпляче здирав з тварини шкіру. Краєм ока Настя помітила, як під ножем затіпав лапами звірок. Руки Василя учепилися за шкіру, з напругою рвонули її вниз, на голову кроля. Тут же донеслися нестерпні писки.

"Та що ж це він, не забив їх насмерть, чи що?" - майнуло у неї в голові.

- Васю! Ти ж здираєш шкіру з живих кролів! Та хіба ж можна так робити?

Чоловік, не звертаючи на неї уваги, потягнув шкіру до низу, вивертаючи її навиворіт. Кролик пискнув від нестерпного болю і затріпотів усім тілом.

- Ну що ти за людина?! Ти ж не вбив його! А тепер мучиш!

Він блимнув на неї недобрим поглядом:

- Ти... це... ось що: давай... іди. Займайся своїм ділом!

Другий звірок запищав від болю, коли сильні чоловічі руки взялися за нього.

- Що ти робиш? Він же ще живий! - скрикнула Настя.

Василь мовчки повернувся до неї спиною, зле орудуючи ножем.

Струмком ллється кров, бризки летять, забризкуючи шерсть. Кролик пищить, смикається. Насті від побаченого аж запаморочилося. У ніздрі їй хлинув теплий запах крові. Ноги у жінки підігнулися - сіла на землю. Серце у грудях калатає і сльози підступають.

Вчинок чоловіка її просто приголомшив. Що це таке діється?

Василь здер шкіру на голову звірка, обрізав вуха. Кролик сильно смикається, адже він ще був живий.

Зідравши з живого кроля шкіру, чоловік рішуче підступив до наступної тварини.
- Васю, ну, будь ласка! Ну, я прошу тебе!

Кролики страшно пищали.

- Та ти що спеціально таке робиш? - не витримала Настя. - Побійся Бога, нелюде!

- От дура-баба! - розізлився чоловік. - Не лізь, куди тебе не просять!

Вона пішла до хати. У скронях у неї стукало, і вона, нащупавши рукою лавку, повалилася на неї.

Незабаром прокинувся й нагадав про себе малюк. Взявши дитину на руки, вона розкрила груди. Хлоп'як прицмокував, жадібно захльобуючись і муркочучи від задоволення наче цуценятко.

Андрійко наївся й заплющив очі, а Настя все ще не могла взяти себе в руки. Раптом згадалося їй, як під час останньої сварки Василь тягав її за волосся по підлозі й бив ногами. Було дуже боляче, і не стільки від того, що чоловік був у той момент у чоботях, а тому, що не змогла вона зразу ще, до весілля, роздивитись у ньому цього, темного і непояснимого, звірячого ставлення до всього. Вона ніяк не могла зрозуміти, що викликало в ньому цю безумну нелюдяність? Звідки все це?

Василь готував сани, а Настя так була схвильована, що все валилося із рук. Із хати вона майже не показувалася - робила вигляд, що тільки сніданком зайнята, що тільки це її турбує.

... Коли Настя загортала сина і сідала у сани, у неї наче мову відібрало.

Василь хльоснув батогом коней, декілька разів глянув на дружину, а потім примирливо заговорив до неї:

- А давай-но ми краще замість цих кролів заведемо нутрій. Для початку нам треба буде лиш одного самця і три-чотири самки. Я викопаю за крільчатником яму. Можна ж цілий десяток нутрій у одній ямі тримати.

- Нічого не треба, - надсилу промовила вона.

- Чому не треба? - спитав Василь.

Та Настя відвернула обличчя і нічого не відповіла. Так і промовчали всю дорогу. А коні (ну до чого розумні тварини!) бігли без понукань, бо вже самі знали дорогу, лише одного разу по ній пройшовши.

Диміли свіжі кінські кізяки, цвьохкав батіг.

Навантажені снігом, схилилися до самих заметів гілки дерев, і до зеніту вже підбиралося, ні про що не підозрюючи, сонце.

Василь ліниво поганяв коней. Було опівдні. Вони під'їхали до лісового сільця. Місцевість глуха, в тайзі, хліб не родив, тому чоловіки займалися промислом: хто мисливством, хто сплавляв ліс, хто рибальством. Багато хто, особливо молодь, йшли на солеварні промисли.

Коні добігли до хати подружжя Кринкиних. Почувся гавкіт. Пес вискочив за ворота і з цікавістю розглядав прибулих.

- Привіт, Буян! - сказав Василь.

Пес вильнув хвостом і розумними очима подивився на Настю та маленького Андрійка на її руках.

Вони зайшли до хати. Із темряви виднілася розвішана у кутку сітка, незакінчені нові лічаки, декілька шкурок з лисиці та білки, що висіли на дерев'яному гаку.

Вийшов тесть - сивий старий. Допоміг розпрягти коней. У дитинстві Никифор був сильним і сміливим, вмів і гребти, і пливти, влучно стріляв з рушниці, міг скочити на будь - якого коня і мчати на ньому скільки духу.

Одружився Никифор на першій у селі красуні Усті. Стала потихеньку у них підростати сім'я - два хлопчики та дівчинка. Гарні дітки росли і були б батькові поміччю на старість. Та почалася революція, а за нею прийшла громадянська війна, яка забрала у Никифора двох синів. Один пішов з білими, другий подався у Червону Армію. Тоді половина народу із села пішла. Додому ні один син не повернувся. Никифора неначе підмінили: ніколи ніхто не чув від нього ні докорів, ні скарг на свою сувору долю. Ніколи він не розповідав про своїх синів.

- Йдіть швидше обідати! - привітна баба Устя поставила на чисто вимитий стіл квашену капусту із вареною картоплею.

Настя сіла на лавку і посадила маленького Андрійка до себе на коліна.
Стара наливає чоловікам горілки, пропонує пироги з рибою, дає онукові карамельку.

Василь каже тестю:

- Наступної неділі я їду до міста. Чи вам не треба чого?

- Та нічого нам не треба, - каже тесть, ласкаво похлопуючи свою дружину по спині.

Старий Никифор бив і рябчика, і білку, і куріпку, й оленя, і ведмедя - що попаде. Із дому йшов тижнів на два.

Рибу тесть запасав із самої весни: частину в'ялив на сонці, іншу сушив у хаті. Свіжа риба не переводилась у нього цілий рік.

- Вовки по-розбійницьки ведуть себе. Селяни у відчаї: вовки навмання ріжуть худобу, а інспектор не дає дозволу на їх відстріл, - емоційно висказував тесть своє невдоволення.

- У дикій природі вовки виконують санітарну функцію, - майже вчительським тоном повчально нагадав тестю Василь.

- Вовків треба вбивати без жалю. Раніше ми так воювали з ними, що для вовків не залишалося місця у нашім краї. І цю "санітарну функцію" брали на себе самі мисливці. Спокійніше було.

- Один чоловік у пору вовчих весіль, коли вони стають особливо злими, їхав саньми. І ось за ним, він розповідав, ув'язалася вовча зграя. Він їм спочатку шапку кинув, як відкуп, потім кожух, далі рукавиці, ще валянки - і приїхав додому в одній білизні.

Так проговорили до вечері. Потім старий Никифор грав на балалайці, жінки співали частівки.

Накінець Василь вирішує:

- Час вже, треба їхати.

...Вечір. Сніжинки, спалахуючи у полосі освітленого вікна, пурхають у повітрі. Коні, запряжені у сани, фуркають у передчутті дороги.

- Я думаю, ми швидко доїдемо, - сказав Василь, кладучи в сани мішок з рибою та рушницею.

Вони добре усілися. Настя закуталася з головою у шубу, притисла до грудей Андрійка, який уже заснув. Василь хльоснув батогом коней, закричав тестю:

- Ми приїдемо на тому тижні!

- Як би заметіль не стала на заваді їм у дорозі, - зітхнула стара, дивлячись услід.

Мовчки повернулись до хати.

Село уже засинало, і тільки де-не-де ще світились вікна слабким світлом, і було чути поодинокий гавкіт собак.

Село тонуло у сніговій перині, тонкими стовпами стояли над хатами дими у зимовій тиші.

Коні легко несли сани вгору по накатаному путівцю. Скрип полоззя, ритмічне покачування саней заспокоювали, заколисували сидячих. Морозно поскрипував сніг. Виляскував батіг, хоч коні й самі поспішали додому в тепло і затишок.

Холод ночі накачувався із темніючого лісу. Шуміли сосни над швидкими санями.
Василь весело поганяє своїх вороних:

- Но-о, хороші! Пішли, голубчики!

І коні неначе летять над землею. З боків залишаються рівчаки, яруги, замерзлі річечки, підгір'я. Попереду забіліла величезна просторінь поля.

Крізь дрімоту Настя почула звідкись протяжне виття.

І наче луною йому відгукнулося друге, третє... Виття ставало все ближче і ближче.

- Вовки... - злякано промовила Настя, штовхаючи у бік засинаючого чоловіка.

- А?.. Що? - промимрив, приходячи до тями, Василь.

- Чуєш, виють?

- Так, виють...- байдуже відповів Василь. - Чують м'ясо.

Раптом виття припинилося.

- Ой, Василю, дивись! - вигукнула Настя.

Василь різко обернувся. За саньми невідривно гнався великий вовк. Він не поспішав. У рухах хижака були розрахунок і впертість.

Василь схопив рушницю. Та вовк був уже не один. Тепер їх мчало чотири.

Почувши хижаків, коні закусили вуздечки і помчали щодуху. І ось Василь бачить не чотирьох, а багато чорних силуетів, що біжать за саньми!

- Но-о, но-о! Голубчики, миленькі! Швидше! Швидше! - несамовито б'є батогом коней Василь.

Коні витягують шиї, похропують. І мчать щодуху. "Ми маємо доїхати до села! Залишилося менше півдороги!" - гарячково б'ється думка в голові у Василя.

Огледівшись, уздрів, як, обходячи чагарник, з'явився ще один виводок.

Василь закам'янів від страху. На снігу було добре видно ще чотирьох звірів, які швидко обходили сани з іншого боку. Василеві і Насті стало моторошно. Вовки обійшли їх і далі переслідували сани півколом. Залишався лише один вихід - уперед, в степ, де у вовчому ланцюгу був розрив. Василь гарячково думав: може варто пальнути в них з рушниці, щоб відстали? Чи, навпаки, не чіпати їх, адже вони ж поки не займали? Може, вони пробіжать так недовго і повернуть у своїх справах? Для чого їм люди?

Та у хижаків, видно, були свої наміри...

Сміливість звірів росла з кожною хвилиною; не далі як метрів за п'ятдесят бігли вони навколо саней.

Василь затремтів. Йому добре було видно палаючі вуглинки очей і оскалені клики.

На ходу Василеві важко було стежити за вовками, та він відчував, що вони не відстають, біжать уже поруч, паралельно напрямку саней. Освітлені місяцем, вони бігли півколом, поклацуючи зубами. Василеві стало не по собі.

"А що - і розірвуть отак, чортові людоїди!" - подумав він. Уже з твердим наміром відігнати їх пострілом узяв рушницю і потягнув затвор.

Тим часом зграя вовків усе збільшувалася, розлючені, збігаються вони десятками, не виють, чекають, поки впадуть коні!

Василь повертався і весь час бачив великого старого вовка. У голові промайнуло, що вовк якийсь дуже величезний. Василь вистрелив у нього із рушниці, але куля не влучила у звіра, і вовк лише здригнувся, але продовжував бігти за саньми. Василь вистрілив ще і ще. На жаль, жодна куля не влучила у ціль.

Та вовки були поруч, не відставали, бігли навкруг людей, кидались на сани.

Настя сидить, підібгавши ноги посеред саней, верещить. Вона з жахом дивилася на вовків, криком кричала, кликала на допомогу.

Василь ще раз спробував прогнати їх пострілами. Кулі здійняли, маленькі хмарки снігу поруч з вовчими мордами, та хижаки навіть не здригнулися. Василь сподівався, що його постріли, можливо, вже почули у селі, і люди прийдуть на допомогу. Його охопив відчай, а вовки все ближче; було їх до півсотні, якщо не більше. Вони вишкіряли зуби, стрибали поруч, ухилялися від ударів батога.

Треба було діяти. Василь старанно прицілився в найближчого хижака. Пролунав постріл - і куля зустріла пругке тіло звіра. Василь, досвідчений мисливець, знав, що вовки не гребують навіть убитими сородичами. З'їдять застреленого і розбіжаться.
Радість його була передчасною. Величезний вовк сердито кинувся на сани, прагнучи схопити Настю за ногу. Настя закричала. На лобі Василя виступив холодний піт. На вогнепальну зброю надії мало!

Як же бути з цією зграєю? Вовки доганяли, мало не гризли сани, і Василь втратив витримку. Він голосно і зле вилаявся, даючи вихід своєму відчаю. Відірватися від вовків було неможливо, відстрілюватися також, - невже доведеться загинути у цьому проклятому степу? Вихід, здавалося, можна було б знайти, якщо змусити вовків відстати. Та як?

Василь схопив лантух з рибою і кинув його вовкам. Вовча зграя зупинилась. Вовки поспішно замкнули коло і подалися до середини.

Василь озирнувся, вовки нарешті відірвалися.

Коні ошаліли, неслися галопом. А Василь усе кричить:

- Но! Но! Пішли! Пішли!

Коні несподівано рвонули вбік. Василь і Настя впали навзнаки, згорток з дитиною викотився з рук жінки.

- А... йой-йой... - голос у Насті зовсім сів, вона з жахом дивилася туди, де залишився лежати на дорозі згорток, який тільки-но тримала в руках, притискаючи до себе. Із її грудей вирвався крик, повний болю і невимовного горя. Жінка заридала. А сани мчали їх далі.

Огледівшись, Василь побачив ще вовків, які знову наздоганяли сани, і він подумав, що, мабуть, кров приманює хижаків, обіцяючи їм велику поживу.

А чорта з два! І він зненацька штовхнув жінку з саней. Сказати Настя нічого не встигла, але з істеричним риданням впиралася за кожну нерівність, чіплялася за його одяг, схопилась нарешті за дерев’яний край саней. Василь ударив ногою жінку по голові.

Пальці жінки відчепилися, випустили дошки, і в ту ж мить він побачив, як три сірих клубки кинулися до неї.

Тепер до Василя вернувся спокій. Вовки щезли, мабуть, залишилися біля Насті.
Та ось знизу біля самих саней запалюються дві червоні цятки. Василь відчуває, як дрижаки пробігають у нього по боках. Хльоснув звіра батогом по очах, вовк перебігає з правого боку на лівий, і в той час, як Василь б'є його ще раз батогом, інші червоні цятки запалюються праворуч і ось уже два вовки біжать за саньми.

- Швидше, швидше, голубчики! - він б'є батогом коней.

Будь що, він вирветься, домчить до села і приведе людей.

Вовки, певно, теж відчули, що їх територія ось-ось скінчиться і почнеться та, де вони вже не господарі, і тепер обійшли коней з обох боків.

Василь править кіньми стоячи, очі широко відкриті, дивляться прямо в пітьму.

- Но! Но! Но! Голубчики! Біжіть, біжіть швидше!

І сани летять, мчать.

Василь розгублено вдивляється у темінь, намагаючись второпати, куди виїхав? Василь, з раптом спалахнулою надією подумав, що тут уже напевно десь має бути село і ці тварюки нарешті повернуть назад. Насправді, балку вони проїхали, попереду піднімався підгірок, а що за ним - нічого не було видно.

Він здивувався - куди ж це він заїхав?

Раптом коні круто повернули праворуч і щодуху помчали у бік трясовини.

І тут Василь зрозумів, куди його гнала зграя. Попереду чекали нові вовки. Такі самі, як і його переслідувачі. Сіромахи добилися свого. Вони обійшли його півколом і перекрили прохід уперед. Зграя була навколо нього. Вовк скочив на сани, хапнув Василя за правий чобіт. Зі скреготом клацнули жовті ікла, зімкнулися на чоботі. Василь щосили вдарив вовка лівою ногою. Вовк зарився мордою в сніг, запорсав лапами. Ледве Василь звів курок, як на сани застрибнув важкий старий вовк. Василь впритул застрелив його. Тільки відкинув убитого звіра, як на нього стрибнув другий. Василь вистрелив. Величезний вовк, випередивши інших, спіткнувся передніми лапами, проїхав гострою мордою по снігу і витягнувся. Як тільки Василь вистрелив у переднього, відразу ж три з боків кинулися на нього. Василь, майже не прицілюючись, вистрелив ще раз. І тут вовки кинулися на нього всією зграєю. Вони стрибали на нього, а він видбивався від них, не звертаючи уваги на те, як вони кусають його. Ікла вп'ялися у руки. Найбільший хижак, перестрибнувши через мертвого звіра, кинувся на груди Василя і збив його з саней...

*  *  *

Свіжий рожевий світанок розливається над селом. Коні уповільнюють біг, в`їжджають до сплячого двору. Добралися додому.

На ганок одного з будинків виходить баба, її очі відразу розгледіли сани. Трапилася біда, жінка це відчула, і поспішила до чоловіка.

- Коні! Це ж Василя Маковія коні! Гей, старий!

Дід відгукнувся з хати:

- Що таке?

- Коні Маковія прибігли, а сані пусті.

*  *  *
 
"Все", - майнула у голові Насті думка, коли зупинився вожак, а за ним і вся зграя. В обличчя їй вдарив смердючий дух вовчої пащі. Оскалена паща, у якій добре видно великі жовті ікла.

Гострі ікла клацнули. Жах охопив її тіло і вона заплющила очі. Вовки обнюхали її. Настя лежала на дорозі, витягнута, захолола. Порожнеча навколо викликала у неї подив. Вона підвела голову, кинула швидкий здивований погляд навкруги. Незбагненність скувала її душу. Вона ні про що не думала.

Василь, який з любові одружився з нею, викинув її на дорогу. Коли вовки були вже настільки близько, що клацали іклами, вона випустила з рук Андрійка. Чи то їй "допоміг" Василь кинути вовкам Андрійка.

- Синочку мій! - заплакала жінка.

Якщо вона і не знайде нічого, крім лахміття скривавленого одягу, та все ж вона повинна йти шукати свою дитину. Неначе п'яна, вона швидко пішла по дорозі. Вона поспішала, їй хотілося...

Та, чого, власне, їй хотілося? "Зовсім неймовірно, щоб вони навіть не зачепили його", - подумала вона. Сумні, зловіщі думки лізли у голову.

Направляючись назад дорогою, де вовки, мабуть, пошматували її маленького сина, вона зібрала всі свої сили. У пам'яті промайнули найщасливіші миттєвості її життя. Згадуючи Андрійка, у думках своїх вона бачила, як він обіймає її дитячими рученятами, сміється, лопоче.

Коли Настя побачила на дорозі велику темну пляму, у неї раптом потемніло в очах і вона мало не втратила свідомість. Не дитина це лежала! Не дитина! Настя ледве не заплакала, її очі побачили вовків.

Біля Андрійка лежали дві вовчиці, нерухомі і поважні, мов сфінкси. Розкинуті товсті міцні лапи, серйозний, наче все розуміючий погляд. Вони дві години гріли дитину своїми тілами, нюхали його, засовували носи у його одяг.

Побачивши жінку, вовчиці важко стрибнули в кущі. Якась слабкість охопила Настю, дурнота, підігнулися коліна, опустилися руки. "Що вони з ним зробили?" - майнула в голові тривожна думка.

Вона підняла Андрійка і огледіла його.

"Що це?" Дитина була жива! Вона дихала. Ніздрі малюка тремтіли, хоч він дихав беззвучно.

У кущах стояли вовчиці, дивилися на Настю.

Могли б наскочити на неї, на дитину. Руку, ногу відгризли б, тварюки, або за горло... Розірвали б вмить. Ні, не зачепили. Дико зиркнули на Настю великими зеленими очима і відбігли від неї. Та, що бігла останньою, була вагітна.

Жінка загорнула дитину краще. Ставало все холодніше. Руки Насті закоцюбли. Сили настільки покинули її, що вона сіла на дорозі.

До неї долунював шум голосів. Ось вона побачила людей - темний, рухомий, збуджений натовп. Усі схвильовані нещастям.

Настю побачили, оточили. Людей ця подія просто приголомшила.
У декого з жінок на очах блищали сльози. Але Настя мовчала і очі її були сухі. Люди самі розступилися, коли вона пішла додому.

- Але Василь - убивця! - скрикнув хтось.

- Звір, а не людина!

Люди досвідчені, знаючі, говорили:

- Вовк ніколи не займе вагітну жінку або грудного дитяти.

Деякі, одначе, хитали головою і казали:

- Це не діло - жінку, малу дитину кинути вовкам...

Настя ні на кого не дивилася і наче нікого не бачила, її обличчя як скам’яніло.
"І правда, помстилося звіру, - подумала вона - помстилося..."



Семейно-строительный институт
 
После долгих мытарств по Средней Азии, украинка привезла мужа к себе на родину, в Никополь.

Муж был узбек. Он третировал свою слабохарактерную жену и постоянно жаловался теще:

- Повлияйте на свою дочь! Она плохо ведет дом, не умеет правильно готовить плов по-узбекски! Мне осталось только в последний раз сказать ей "Талак"!

Оказалось, если мужчина на востоке три раза произнесет это слово, это означает, что он официально разведен со своей женой.

Услышав зловещее "Талак", теща, не долго думая, огрела зятя сзади сапой по голове (тем, что под руки попалось).

Дочь разрыдалась и бросилась к своему мужу. Он не поднимался.

Опомнившись от содеянного, теща вызвала скорую помощь, и зятя отвезли в нейрохирургию.

После того как супруг выписался из больницы, жаловаться на любимую перестал. Все-таки выбило железякой из головы его азиатской волшебное слово "Талак".

 

Взято: Полозенко О.Н. Секрет бытия. - Дніпропетровськ : ІМА-прес. - 2010. - 142 с.

Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.

 


На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про письменників та поетів Нікопольщини:

 

 

 

Last Updated on Tuesday, 07 April 2020 09:46
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting