Зараз на сайті

Сейчас 220 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
13.03.2017 14:51

Матеріал надано в авторській редакції

 

Аліфанова Лада

"Фортеця старого Беркута"

 

 

Пролог

Ніхто не міг сказати, коли і ким вона була збудована. Численні племена пройшли повз неї. Найчастіше це були татари та половці. Поруч стояв ліс, а серед лісу було озеро. Дивно, але всі племена боялися туди заходити, бо існувало повір'я, що на озері живе чудернацька істота, чимось схожа на людину. Вона панує над мешканцями лісу й озера. Хто туди заходив, більше не виходив.

Одного разу повз фортеці йшли козаки, які прямували у далекі краї. І вже втомились вони, та й не хотілося вже кудись прямувати – шукати нове житло. Дійшли вони до старої фортеці, вирішили тут залишитись. Від часу ворота фортеці були розбиті. На даху були діри. Після ночівлі взялися за роботу. Через декілька днів ожила фортеця, не скажеш, що їй багато віків. Козаки чули і про місцеве повір'я, та воно їх не лякало. Хіба можна козака якоюсь істотою налякати? Козак і не таке бачив.

 

 

Глава 1

Був у козаків свій знахар, Степан. Одного разу йому стало зле: чоло гаряче, нічого вимовити не може, ні на що не звертає уваги. Козак Миколай пішов до його комори, де знахар облаштував полиці для трав та зілля, проводив якісь досліди. А потрібна йому була трава з верхньої полиці однієї з шаф. Він за щось зачепився і штовхнув шафу уперед. Шафа почала повертатися разом з Миколаєм. Через хвилину він був у величезній кімнаті. Вздовж стін – також полиці, на яких стояло безліч книг та різноманітних склянок з рідиною. Наприкінці кімнати стояв стіл, на якому також було багато чого цікавого. У самому центрі стола світилася куля. Вона так і манила до себе, мов промовляючи: «Ну, підходь до мене, торкнись мене…» Усередині кулі був якийсь туман. Миколі стало моторошно, по його міцній спині пробіг мороз. Він швидко схопив якісь трави та за мить покинув таємничу кімнату. Три дні знахарю давали відвар з цих трав, але краще йому не ставало, навіть гірше.

- Ти які трави приніс? Де ти їх узяв? – Спитав Челпан, який був у них за отамана.

 

 

Тоді Миколай розповів, як потрапив у таємничу кімнату. Після того, як Челпан дослухав розповідь, вирішив побачити усе на власні очі. Довго Миколай намагався відтворити рухи, завдяки яким шафа почала обертатися. Нарешті шафа зрушила з місця. Коли вони опинилися у кімнаті, Челпан одразу ж попрямував до столу. Туман усередині кулі відразу почав ворушиться, манити до себе. Вони обидва доторкнулися до кулі. Куля зрушила все навколишнє, і козаків почало кудись засмоктувати. Все трапилось так раптово, і вони опинились десь там, де немає нічого: ні стін, ні підлоги, ні чогось схожого на небо та землю.

Добридень, панове! Куди бажаєте відправитись, в минуле чи майбутнє? Яку подію бажаєте відвідати?

Як тільки з’явився голос, козаки почали очима шукати того, хто говорив.

- Хочемо у минуле, до найперших козаків-знахарів. Щоб вони розповіли, як вилікувати нашого товариша, – сказав Челпан.
- Що ти робиш? Він занесе нас туди, звідки ми й вибратися не зможемо! – Вигукнув Миколай.
- Не хвилюйтесь. Ви опинитись у минулому зовсім ненадовго. Слідкувати за часом потрібно за допомогою ось цього пісчаного годинника, який розрахований на 30 хвилин. (У повітрі з’явився скляний годинник. Челпан взяв його). Гарантую, що опинитись серед перших козаків-знахарів, але не гарантую що знайдете ліки, які вам потрібні. Це вже буде залежати тільки від вас.

 

Глава 2

У козаків замерехтіло в очах. Потім вони відчули, що кудись падають, та нарешті опинились на кучі опалого листя. Там, куди вони потрапили, була осінь. Товариші встали , озирнулись навкруги. Стояла найчудовіша пора, коли іще тепло, а природа вбирається у різнобарвні шати. Неподалеку виднілося село. До нього і попрямували. На узбіччі дороги перед селом стояла корчма. Зайшли усередину. Мужик за стійкою одразу пожвавішав.

- Добридень, шановні. Чого бажаєте?
- Немає у вашій місцевості знахаря? Нам дуже знахар потрібен. – Сказав Челпан.
- Та ви куди потрібно забрели. Село наше, знаєте як називається? Травинки. А спитайте – чому? Тому що багато місцевих травами лікують. Але це ще не все. Є й такі, які не тільки на травах знаються. - Ось вони нам і потрібні! Як до одного з них потрапити? – Одразу ж спитав Челпан. Миколай у той же час оглядав усе.
- Е-е, не все так легко. Вам спочатку до ворожки потрібно. Вона і вирішить, побачите ви когось з знахарів чи ні. Відвести?
- Добре, йдемо до ворожки, – погодився Челпан.

Поки вони шли, Миколай почав тихенько його питати:
- Скільки часу залишилось? Поглянь на годинник!
- Не хвилюйся, в нас ще 29 хвилин. Напевно, час для нас тут по-іншому тече.
- Ось, проходьте, – мовив корчмар.

Козаки не помітили, як опинились на порозі хати ворожки. Усередині ніщо не нагадувало про те, чим займається власниця обійстя.
- Сідайте до столу, - промовила до них ворожка і пильно подивилась їм в очі.
- Та ви нетутешні. О,.. та вас ще у нашому часі нема. Давненько таких відвідувачів не було.
- Так, - мовив Миколай.

Ворожка суворо зиркнула на нього і відказала:
- Я не питаю, а стверджую: тяжко захворів ваш травник.
- Якщо по-нашому, то козак-знахар. – Тут же промовив Миколай.
- Не перебивай мене, – гиркнула ворожка. – Дай-но мені годинник. – звернулась вона до Челпана. – Часу тільки здається що багато, а насправді мало. Тож не марнуйте його.

Вони всі вийшли з хати та прослідували далі по вулиці. Ворожка привела їх до хати, усередині якої було багато книжок.
- Пам’ятайте, лише здається, що часу багато. –Промовила вона та зникла.

 

Глава 3

Товариші одразу ж почали шукати потрібну книгу. Раптом на Челпана впала книга, на обкладинці якої било написано: «Історія Фортеці Старого Беркута, або історія Беркута». Чомусь йому закортіло її взяти та дізнатись, хто ж такий цей Беркут. Але він розумів, що часу замало, тож сховав книгу під сорочкою.

- Знайшов! – Вигукнув Миколай.
- Що, знайшов? Покажи. – Челпан вмить опинився біля Миколая.
- Ось, дивись. Тут написано, як можна вилікувати нашого знахаря.
- Та чого ж ти сидиш. Бери аркуш паперу, он каламар з гусячим пером, та переписуй.

Ворожка з’явилась також раптово, як і зникла.
- Ви вже відшукали те, що вам потрібно? Ви повинні вийти з нашого виміру, поки не закінчився відведений час. Бо залишитесь тут назавжди.
- Дуже дякуємо тобі, - мовив Челпан.

Вони вже ступили за поріг хати, як ворожка гукнула їх:
- Гей, Челпан! Зупинись! Поверни те, що взяв.
- Але я нічого не брав, - відповів Челпан, та зустрівшись поглядом з очима ворожки, сумно зітхнув та почав діставати книгу з-за пазухи. Ворожка взяла її і одразу простягнула назад зі словами:
- Як би ти не був нащадком Беркута, в житті не віддала б. А зараз поспішайте, часу мало залишилось.

Козаки поспіхом побігли, бо ця хатина була аж на кінці села. Десь на середині села Миколай спитав:
- Скільки часу залишилося?
- Десять хвилинок, - відповів Челпан, не зупиняючись.
- Гадаєш встигнемо?
- Повинні.

Миколай іще декілька разів питав про час. Його ставало все менше та менше. Опинившись перед купою листя, на яку впали на початку пригоди, пісчаний годинник почав промовляти:
- Час закінчується, час закінчується!

Через якусь мить вони вже стояли перед кулею у таємній кімнаті.
- До наступних подорожей, - промовив голос з кулі.
- Вийшло, - видихнув Миколай.

Обидва одразу ж кинулись до хворого Степана. На жаль, йому не стало краще, але половина справи зроблена. Миколай відправився шукати потрібні складові ліків для Степана.

 

Глава 4

У той час повернувся до фортеці один з кращих друзів Челпана, козак на прізвисько Білий Вовк. Він теж знався на знахарстві, тож підказав що потрібно взяти. Після цього він повернувся до Челпана.

- Бачу обличчя у тебе сумне. Що трапилось? - Спитав Челпан Білого.
- Я знайшов у кімнаті Степана усі трави, окрім однієї - Еліме.

Еліме означає « яка дарує життя». Це найголовніша складова цих ліків. Знайти її можна у лісі, що знаходиться поруч з фортецею.
- Так у чому питання, знайди цю траву.
- Цей ліс незвичайний. У ньому є багато того, про що ти не знаєш і не здогадуєшся. Та й фортеця, як ти вже знаєш, незвичайна. У лісі мешкає Лісовик. Якщо не буде на те його волі, то нічого ми не знайдемо. А якщо знайдемо, то без його дозволу нічого не винесемо та й самі з лісу не виберемося.
- Але в тебе ж є план? – З надією спитав Челпан.
- Є... Але чи залишимося ми живими після цієї пригоди… Це ще питання.
- Коли це козака смерть могла зупинити, коли життя побратима на волосині тримається! Я піду з тобою та Миколая візьмемо. Втрьох справимось.

Погукали Миколая.
- Та я.., та щоб ви без мене у таку пригоду відправились?! Та я таке цьому Лісовику покажу! Хай знає, де раки зимують!
- Тихіше… - Зупинив Миколая Білий. – Лісовику не треба погрожувати.
- Та хіба він мене чує?
- Він усе чує та усе знає. Це його територія. – Білий накинув на себе накидку зі шкір звірів, кожен взяв свою зброю, і вони вирушили на зустріч з безвістю…

Коли Білий одягав накидку, Челпан помітив незвичайний візерунок на його сорочці.
- Білий, ти що колись був Волхвом? – Спитав він у свого товариша.
- Колишніх Волхвів не буває, навіть якщо вони мертві.

Білий попрямував до виходу, але до того як він розвернувся, Челпан побачив легкий кивок в знак відповіді на його питання.

 

Глава 5

Усі троє щільно закуталися у накидки, так щоб не можна було розгледіти їх облич, та попрямували до лісу. Білий йшов першим, за ним Миколай, Челпан замикав процесію. Білий та Челпан йшли з пересторогою, пильно прислуховуючись до усього навкруги. Миколаю ж усе було цікаво. Він без остраху роздивлявся ліс, у який вони увійшли. Якщо можна було б, він би стільки питань завдав Білому. Але знав, треба йти мовчки. Раптом Білий зупинився та підняв руку на знак уваги. У туж мить на них впала клітка.

- Не торкатись її! – Вигукнув Білий.

Але вже било пізно. Миколай зачепив одну з ланок клітки. У той же момент гострі списи невідомо звідки полетіли на них. Коли вже здавалось, що дітись нікуди та погибель незворотна, списи застигли у повітрі перед самою кліткою. З-за дерева вийшла вродлива дівчина. Її волосся було таке довге, що торкалося землі. На голові був вінок з казкових квітів, які сяяли самі по собі.

- Я здивована, що бачу тебе, Волхве, на прізвисько Білий Вовк. Що привело тебе до нашого лісу та ще з людьми?
- Хто це? – Пошепки запитав Миколай.

Дівчина почула його питання і відповіла замість Білого.
- Я – мавка Калісія.
- Калісіє, дякую за порятунок. Чи не визволиш нас з клітки? Я тобі потім розповім, чого ми тут опинились.
- Добре.

Вона лише сплеснула у долоні, як клітка зі списами зникла. Білий підійшов до мавки, вони обмінялися декількома словами. Калісія рушила уперед, а Білий показав рукою Челпану та Миколаю, щоб вони йшли за ними. Дійшовши до якоїсь галявини, мавка зав’язала очі товаришам Білого. Вона взяла за руку Миколая, а Білий – Челпана. Так вони вирушили далі. Коли їм зняли пов’язки, козаки побачили інших мавок, які сиділи біля вогнища. Тільки щось незвичне було у цьому вогнищі.

- Дивись! Вогонь у повітрі! Він зовсім землі не торкається! – зашепотів Миколай.
- Бачу, тихіше. – Відповів Челпан.

Здавалось, усі чогось чекали. Раптом з вогню з’явилася ще одна мавка. Челпану та Миколаю здавалось, що все навкруги зараз запалає, але ні. Мавка розвернулася та почала сідати. Козаки думали, що вона сяде на землю біля інших мавок, та побачили, як з нічого почав з’являтися високий трон з переплетених між собою міцних гілок. Усі гілки утворювали чарівний візерунок. Її обличчя було і суворе, і лагідне водночас.

- Рада тебе бачити знов, Білий. Калісія, поясни, що тут роблять ці двоє?
- Вони усі зараз мешкають у фортеці біля озера. Один з їх товаришів занедужав, тому відправились у ліс за ліками. – Відповіла Калісія.
- А що, Білий, ти вже не пам’ятаєш знахарську науку, сам не можеш лікувати? – Звернулась головна мавка до Білого.
- Справа в тім, що я не можу визначити: ні від чого лікувати, ні причину появи цієї хвороби, - відповів він мавці.
- Зрозуміло. Ви шукаєте те, що зазвичай у лісі так просто не знайдеш. Тож, щоб отримати це, вам доведеться пройти випробування. Та може ще не одне. – Додала вона, але Білий почув ці пошепки сказані слова.

 

 

Глава 6

- Моє випробування полягає у тому, що ви повинні пройти крізь цей вогонь у повітрі. Не бійтесь, він не завдасть вам шкоди. Потім ви опинитесь у цілковитій темряві. Ви не матимете змоги бачити один одного. Кожен з вас побачить два відображення у вигляді дверей. Ви можете ввійти тільки в одне з зображень. Це й буде вихід.
- Так легко?! – Здивувався Миколай.
- Проходьте, - вказала мавка на вогонь, пильно глянувши Миколаю в очі.

Перед вогнищем козакам стало якось моторошно. Не було звичайного жару від цього вогню. Білий обійняв товаришів. Потім Миколай та Челпан взялися за руки та рішуче увійшли усередину вогнища. Як і казала мавка, вони опинилися у цілковитій темряві. Челпан побачив два відображення у формі дверей. У одному з них він побачив батьків. Його очі налилися сльозами, щемко стало у грудях. У іншому відображенні Челпан побачив фортецю, де він зараз мешкає і де зараз очікує хворий Степан. Він постав перед складним вибором. Челпан рушив до відображення з батьками, але в останню мить зрозумів, що йому треба вибрати інше.

Миколай теж постав перед двома питаннями. Увійшовши у перші двері, він міг отримати книгу, про яку давно мріяв. Там були усі визначні походи та події за усю історію існування козацтва, секретні прийоми, як виготовляти міцну зброю. У другому відображенні він побачив, як комусь вручають булаву. Обличчя одного здалося йому знайомим. «Так це ж я! Це мені підносять гетьманську булаву! Тільки волосся посивіло та шрам з’явився на обличчі». Раптом у нього виникла ідея: «А якщо одночасно увійти одразу у два відображення?» Таке тільки Миколаю могло прийти у голову. Спочатку він просунув одночасно обидві руки у відображення, потім поставив обидві ноги у прохід дверей… і опинився перед вогняною мавкою на троні. В його руках була книга.

- Хитрощі хороші у бою з ворогом. Кого ти намагався обдурити? Кожен може отримати усе, що забажає. З часом ти також можеш отримати омріяне, але це вже залежить від наполегливості та вчинків. – Відказала вона Миколаю.
- Як я опинився тут? Я ж вибрав інше відображення! – Звернувся Челпан до мавки.
- Так. Ти захотів побачити батьків. Ти навіть уявив, як ти їх обіймаєш, але твій розум та воля спрямували тебе у інші двері. Не засмучуйся, що упустив таку нагоду побачити рідних. Хоч я й не мала тобі це говорити, але ти зустрінешся з ними скоріше, ніж можеш собі це уявити. Ви усі пройшли свої випробування. А зараз я запрошую вас до нашого столу.

 

 

Глава 7

Посеред застіллям Миколай звернув увагу, що Калісія стояла окрема від усіх біля дерева.
- А чому вона не з усіма? – Спитав він у Білого.
- На те є своя причина. Вона відчуває себе білою вороною серед мавок…

Миколай не встиг дослухати відповідь Білого. Якась мавка повела його у танок. Він намагався подивитись на Калісію, як помітив людей, які прямували до них. Все стихло. Усі дивилися у бік нових прибульців.

Їхніх облич не було видно з-за капюшонів. Мавки розступилися, коли вони підійшли ближче. Уся процесія зупинилася, окрім першого. Він підійшов до тої, що сиділа на троні. Вклонився їй. Напевно це був їх старійшина. Мавка махнула рукою, і все знову прийшло у рух. Тільки Челпан побачив те, що примусило його насторожитися. Вони й не помітили, як перед ними з’явилися чаші. Раптом усім трьом захотілось пити. Як завороженні козаки узяли чаші з рук незнайомців та випили рідину. Останнє, що пам’ятав Челпан, мерехтіння у голові, потім голоси у темряві. Коли опритомніли, усі троє знов знаходилися у клітці.

- Омресе! Бус! Невже ви мене не пам’ятаєте? Це ж я, Білий! Білий Вовк!

Кожен міг відчути, як тяжко йому на душі. Він розумів, що пройшло багато часу, але як? Як вони можуть не пам’ятати його!Один з прибульців підійшов до друзів та випустив тільки одного Білого.
- Але чому тільки мене? Вони ж зі мною, вони мої друзі. Цього не достатньо? – Спитав Білий.
- Ти можеш за них ручатися, але не я приймаю рішення, щоб відпустити їх, - відповів той. – Звернись до Кресеня.

Білий підійшов до того, що стояв біля головної мавки.
- Вітаю тебе, Кресень. Радий знову бачитися з тобою, - звернувся він до старійшини.
- І я радий тебе бачити, Білий Вовк. Багато часу минуло, як ми бачилися востаннє. Але шляхи твої відомі мені.
- Я не розумію, чому ви дали нам снодійне? Чому моїх друзів тримають у клітці? Чи не досить того, що вони зі мною?
- Тобі вже пора звикнути, що нічого не трапляється раптово. Так треба було. Нам не досить того, що вони з тобою, хоч ти й досі один з нас, Волхве. Того випробування, що дали їм мавки, замало. Зараз я можу їх відпустити, - Кресень махнув рукою.

Увесь час Челпан та Миколай прислуховувались до розмови. Обох підвели до старійшини. Вони стали біля Білого.
- У чому ваша недовіра до нас? – Спитав Челпан. – Наші думки відомі, мета нашого походу також відома вам.
- Не тільки я вирішую долю тих, хто потрапив у цей ліс. У кожного лісу є свій хазяїн. Без його волі ніхто не зайде та не вийде з лісу.
- І що нам знов треба зробити, - знов звернувся до Кресеня Челпан.
- За одну добу вам треба знайти п'ятнадцять каменів…
- Та це легко… - Миколай не встиг домовити. Суворий погляд Волхва зупинив його річь.
- Це не ті камені, що можна знайти на узбіччі дороги. У вас буде мапа, де помічено місце знаходження кожного каменю. – Кресень простягнув руку, на якій вже лежала мапа.

Білий розгорнув мапу.
-Але тут помічено тільки чотирнадцять каменів, - сказав Білий.
- Так, у вас є усі підказки. То ж відгадайте одну загадку – п’ятнадцятий камінь знаходиться у тій місцевості, де ви зараз мешкаєте.
Челпан подумав, що їм потрібно буде повернутися до фортеці.

 

Глава 8

Миколай та Челпан стояли в очікуванні умов випробування. А вони були складні. Усі троє повинні знайти камені. Ні як вони виглядають, ні якого вони кольору – підказок не було. Їм дали мапу, на якій камені були позначені кружечками. Вирушити на пошуки вони мали вранці. Знайти усі камені треба було лише за одну добу. Одна втіха, що Білий знав цю місцевість. Ще білявий туман стелився над річкою, ще тільки перші промені сонця з’явилися над лісом, а козаки були вже в дорозі.

Їм було сказано, що перший камінь знаходиться у місці їх розташування. Спочатку вони думали, що їм потрібно повернутися до фортеці, але вранці Білий сказав:
- Я маю одне припущення, - та підійшов до Кресеня. – Хочу тебе спитати.
- Авжеж, питай. Тільки пам’ятай, що час йде.
- Це не той камінь, що нам потрібен, у тебе у мішечку на поясі?
- Так, - старійшина зняв мішечок з пояса та віддав Білому. – Складайте сюди знайдені камені.
- Дякую, - вже на бігу подякував Білий.

На один камінець шукати менше. Це вже полегшення. Наступний камінь знаходився у дереві біля печери.
- А ну, дайно мені мапу, - звернувся Білий до Челпана.
- Ще далеко звідси? - Спитав Миколай.
- Нам треба до водоспаду. Дерево на протилежному березі річки. Поруч печера, у якій теж захований один з каменів.

Трохи згодом усі троє стояли перед печерою, яка не була позначена на мапі. Ранкові промені сонця падали на неї та утворювали фантастичну гаму кольорів золотавих відтінків.
- Ця печера має назву «Дзеркало души». Мапа вказує, що камінь знаходиться десь наприкінці, – промовив Білий.

Не пройшло й декількох хвилин, після того, як вони зайшли углиб печери, як опинились перед трьома тунелями.
- Що, будемо по черзі у кожен заходити ? – Спитав Челпан.
- Немає часу. Кожен увійде у свій. Комусь з нас цей камінь потрапить на очі. Або наприкінці зустрінемось, або… У будь якому разі рухаємося уперед. Камені треба знайти до півночі.

Кожен пішов своїм шляхом. Здавалось, що тунелям немає кінця. Раптом перед Миколаєм постала стела. Куди йти? Він намагався найти хоч якусь шпарину. Все марно. Повертатись немає сенсу. Повинен бути якийсь вихід! Раптом з’явилося його відображення на стіні, потім він побачив книжку, яку дала Челпану ворожка. Миколай давно хотів дізнатися, що в ній написано. Далі з’явилися літери, які утворювали слова: «Відповідь знайдеш у Лісовика». Від радощів Миколай почав стрибати, і не помітив, як опинився біля входу в печеру.

А тим часом Білий теж постав перед стелою. «Що це? Знов якесь випробування?» - Спитав він у самого себе. У голові виникло нове питання: «Що тобі потрібно? Чого бажаєш найбільше?» На стелі все почало рухатись, мов хтось провів по ній, як по воді веслом. Білий побачив себе поруч з Волхвами. Він хотів проводити більш часу з ними. Потім з’явились літери, які склались у слова: «Відповідь знайдеш сам». Білий Вовк замислився над цими словами і опинився поруч з Миколаєм назовні.

Челпану теж довелось опинитися перед стелою. Він торкався її руками, намагаючись знайти якийсь таємний механізм або непомітний оку прохід. Але ні, усе марно. Як і у випадку з Білим, поверхня стели раптом ожила. Він побачив число чотирнадцять, а над ним камінь дивовижної форми. Челпан не встиг ретельно роздивитись каменя, як він зник, а замість нього почали з’являтися чорні літері, які складалися у слова: «Ти ж хочеш здобути його?» Тоді він зрозумів, що мова йдеться про чотирнадцятий камінь, який вони повинні знайти у печері. На стелі виникло його зображення з каменем у руці. Челпан подивився на свою реальну руку, але у ній нічого не було. Він почав підносити руку ближче до очей та й у цю ж мить опинився поруч з друзями.

- Хтось з вас знайшов камінь? - Спитав Челпан.
- Та подивись на свою долоню! – Вигукнули разом Миколай та Білий.
Челпан глянув на свою руку. Справді, він тримав камінь. Але як?

 

Глава 9

Усі троє роздивлялись камінь у руці Челпана.
- Дай я покладу його у мішечок, - мовив Білий.
- Ти молодчина! Як ти його отримав? Перед тобою теж стела виникла? Та ні, тобі, напевно, через щось інше довелось пройти, так? – Не міг вгамуватися Миколай.

По дорозі до водоспаду вони розповідали один одному про те, що побачили на стелах. Непомітно опинились біля водоспаду. Шум від нього приглушав голоси лісу, що оточував водоспад.

- На якому березі ми повинні шукати камінь? – Спитав Миколай.
- Треба подивитися на мапу, - промовив Білий. – Ми ось тут, а нам потрібно на інший берег. В мене є план, як дістати камінь та як перейти на інший берег річки. Для цього потрібна міцна мотузка, та де її взяти?
- У мене є! Я завжди ношу її з собою, про всяк випадок, - одразу ж відказав Миколай.
- Одному з нас треба прив’язати мотузку до дерева на іншому боці річки, тоді наступним легше буде перейти. Перший обв’яже мотузку навколо себе, інші будуть тримати її кінець на той випадок, якщо течія знесе його. Той, хто пройде першим, прив’яже мотузку до дерева. Інші вже перейдуть, тримаючись за неї.

Першим йти напросився Челпан. Він у декілька обертів обв’язав мотузку навколо себе та зайшов у річку. Каміння біля водоспаду, по якому доводилося йти, буле слизьке. Тому інколи Челпан опинявся під водою, встигаючи набрати повітря у легені. Знов занурюючись, він помітив якусь велику тінь. Вона промайнула біля двох величезних каменів, лежачих один на одному. Повітря вистачало, і Челпан вирішив роздивитись пильніше. З-за каменів з’явилася щука! Вона була така велика, спина вкрита темно-зеленим мохом. «Скільки ж їй років?» - Промайнуло у голові Челпана. Холодок пробіг по спині козака. Втім щука теж помітила прибульця та почала рухатись у його бік. На щастя, Челпан помітив щілину й прослизнув туди. Щука плавала навколо. У козака вже закінчувалось повітря. Рукою він нащупав невеликий камінець та жбурнув. Течія підхопила камінець та понесла його. Щука кинулась за ним. У той же час Челпан швидко виплив на поверхню та дібрався до іншого берега. Міцно прив’язав мотузку до стовбура дерева. Він дав знак рукою, що товариші можуть переправлятися. Першим у воду зайшов Білий. Він рухався швидко. Останнім йшов Миколай. Коли він дібрався до середини, прямо перед ним вистрибнула та ж сама щука. Навіть з іншого берега можна було побачити, як його обличчя побіліло. Миколая гойднуло хвилею.

- Швидше! – Кричав йому з берега Білий.

Миколай почав наполегливіше пробиратися уперед. Біля самого берега Білий вже простяг йому руку. Ще одна хвиля плеснула на нього, але Білий вже міцно тримав товариша за руку.

- Ось це рибка, так рибка, - промовив Миколай, опинившись на березі.
- Дай мені мапу, сподіваюсь вона не промокла. – Звернувся Білий до Челпана.

Мапа знаходилась у промасленій коробці із шкіри тварини, і теж обгорнута у шкіру тварини. Отже вона була суха. По мапі вони визначили дерево, у якому був захований наступний камінь. Воно було височеньке. Миколай, тим часом, сидів осторонь, знявши с себе свою мокру одежу, та намагався зігрітись під плащем Білого. Челпан поліз на дерево, як раптом почав дути дуже сильний вітер, мов би намагаючись скинути його униз, але козак уперто ліз вище. Ось і дупло, залишилось тільки простягнути руку. «Щось дуже легко.» - Промайнуло у голові Челпана. Та одразу ж з дупла виліз вуж, й поповз собі униз по стовбуру дерева. Від несподіванки та сильного вітру, козак ледве не впав, але у останню мить міцно ухопився за гілку. Щоб уникнути появи ще якихось мешканців дупла, Челпан відламав паличку з гілки та пошурхав у дуплі. Там більше нікого не було. Все ж руку до дупла просунув з осторогою. Воно було глибоке, вистелене сухим листям. Рука торкнулась чогось твердого. Так, це був потрібний їм камінь з незрозумілими поки що візерунками.

 

 

Глава 10

Вітер стих раптово, як і виник. Вже сутеніло, а їм ще було потрібно переправитись на інший берег та знайти останні камені. Миколай та Білий без перешкод дістались іншого берега. Останнім ішов Челпан. Йому треба було обв’язати себе мотузкою, тоді, у випадку невдачі, друзі зможуть витягти його. Десь посередині він помітив колоду, вкриту мохом, яка рухалась прямо на нього. «Знов ця старезна щука!» - Промайнуло у голові. Він спробував відволікти місцевого патріарха, знов кинувши перший ліпший річковий камінь, але на цей раз не спрацювало. Набравши побільше повітря у легені, козак пірнув, та став намагатися продертися крізь зарості водоростей. Тим часом Білий та Миколай що сили тягнули мотузку на себе, намагаючись допомогти товаришеві. Коли Челпан був уже в безпеці, Білий промовив:
- Ми не встигнемо зібрати усі камені до півночі.
- Так що робити? – Спитав Челпан.
- Повертаємось до Волхвів, попросимо додатковий час, – відповів той.
- Вони не погодяться. На що їм нам допомагати? – З сумом промовив Миколай.
- У нас немає вибору. Повинен бути якийсь вихід, - відповів Білий.

Шлях назад зайняв менше часу.
- Ви вже зібрали усі камені? - Спитав Кресень.
- Тільки три, - відповів Білий.
- Покажи мені їх.

Білий простяг мішечок з каменями Кресеню. Той пильно вдивився.
- Отже ви побували у печері «Дзеркало душі». Хто отримав камінь? – Спитав волхв, але тут же промовив. – Я мав рацію – нащадок Беркута серед вас. Раз сам Беркут дає на це згоду, я не буду перешкоджати. У вас є додатковий час – ще одна доба на пошуки.

Трохи перепочивши, ще за світло друзі вирушили на пошуки знов. Карта показувала, що більшість каменів знаходяться на скелі у горах неподалік, то ж попрямували туди. Аж подих перехоплювало від величі скелі. Уся вона була вкрита незрозумілими химерними візерунками.

- Тут вже я піду лазити по скелях – це моя улюблена забава з дитинства. – промовив Миколай.
Друзі обійнялися.
- З Богом, - промовив Білий, - нехай Дух цих гір допоможе тобі.
- Ну що, готовий? – Спитав Челпан.
- Завжди! – Відповів Миколай.

Челпан та Білий поплескали Миколая по плечу. Миколай поліз вверх по скелі, товариши спостерігали за ним знизу. Той рухався впевнено, все вище і вище. То ж обидва вирішили йти до наступного дерева, позначеного на мапі. Це був старезний дуб з пустотою усередині, мов невеличка комірчина. Увесь її низ був вкритий опалим сухим листям. Тут було тепло та затишно. Одразу ж закортіло прилягти та заснути.

- Швидко шукаємо та йдемо, - сказав Білий, намагаючись не заплющувати очі і перегортаючи листя. – Будь обережним. – Додав він.

Враз Челпан різко відринув від чогось. Білий хотів побачити, що його так налякало, та й сам застиг. Там лежала дивна змія, зробивши декілька обертів навколо потрібного їм каменя. Вона почала повільно рухатись …

 

Глава 11

- Що робити? – Спитав Челпан.
- Спробую домовитись, - тихо відповів Білий.
- Ти що, зміїну мову знаєш?
- Х-х-х-ш-ш-са-а. Ш-ш-ха-а-с-с. – Вже вимовляв Білий, а Челпану від цієї розмови моторошно стало. – С-са-х-ш-ш-а кха-а-ш-ш-с-с. – Продовжував волхв.

Змія почала відповідати. Діалог продовжувався хвилин п’ять. Челпану було страшно спостерігати за цим спілкуванням, та водночас і цікаво – не кожен день таке побачиш.

Тим часом Миколай з останніх сил ліз наверх. Його руки та ноги тремтіли від напруги, спина боліла так, що аж поморочилось у голові. Пальці рук заніміли та стали вологими. Тіло перестало його слухатись, і він відчув, як летить униз. «Не такого закінчення цієї пригоди я хотів», - промайнуло у свідомості. Раптом він відчув себе на чомусь м’якому та величезному, яке несло його у повітрі. «Може, тут і летючі килими трапляються? Цікаво – гопака можна на ньому станцювати?» Тільки у голові Миколая могли бути оптимістичні думки у таку мить. Він намагався розгледіти, на чому лежить, але заклякле тіло ще не слухалося. Повільно почалося зниження. Потім його понесло тунелем однієї з розщелин у скелі. Вже коли торкнувся тверді, Миколай скотився зі свого рятівника. Глянувши на нього, козак не повірив власним очам - це була сова. Вона була більшого розміру, ніж звичайні, але щоб нести на собі такого кремезного чоловіка, як він!?

 

 

- Ви Сова?
- А що, я схожа на когось іншого? Дякувати за допомогу тебе не вчили?
- Вибачте, величезна подяка вам за порятунок, та дозвольте…
- Почалося… Хто з переляку німіє, а цей …
- А як до вас звертатися, моя рятівнице, - перебив її Миколай.
- По-перше – рятівник, а по-друге – так, Сова.
- Що, так і звертатись – Сова?
- Ну, можеш Наймудріший Сова, Найповажніший Сова. Але краще – просто Сова. Ти й так дуже балакучий. Однак моє справжнє ім’я – Флі.
- Це ім’я більш підходить пугачу, але ж ви сова?
- О такої! Не кожному своє справжнє ім’я відкриваєш, а він ще чимось не задоволений! Може, тебе все ж скинути у прірву? – Сова розкрив великі крила та зробив декілька помахів, від чого сухе листя здійнялось у повітря та почало кружляти по печері.
- Та вибачте, дуже красиве ім’я. Чого так нервувати. - Спробував заспокоїти сову Миколай.
- Гаразд, сідай, - промовив Флі.
- Та я і так вже сиджу.
- Та ось сюди, - сова знов зробив помах крилами, і з листя, яке все ще кружляло, утворились два крісла та стіл. Флі сів на одне з крісел та крилом запросив зробити теж Миколая. Той обережно сів, боячись, що листя опадуть додолу. Але ні, крісло було дуже міцне, мов зроблене з дерева.
-А зараз розповіси мені усе спочатку. Як опинився у цьому лісі?
У той же час усередині дуба Челпан спитав Білого:
- Ну що, вона віддасть нам камінь?
- Так…
- То забирай та біжимо до Миколая, - нетерпляче промовив Челпан.
- Та мені здається, що Миколай вже тут…
- Де? – Озирнувся Челпан.
- Та ти вже як він, до кінця дослухати не можеш. Не все так легко. Треба її загадки відгадати. Слухай, я буду перекладати.
- С-с-са-х-ша-а х-а-с-с с-с-хе-с.
- Що вас тримає? – Переклав Білий.
- Земля! – Не роздумуючи, вигукнув Челпан.
- С-е-с-с. Ш-ш-е х-х-с-са х. – Відповіла змія.
- Ні, ще дві спроби, - промовив Білий. – Треба поміркувати.
- Дух Всесвіту. – Відповів Білий трохи згодом.
- С-а-с-с. – Прошипіла змія та на своїй мові загадала нову загадку.
- Що кожен день змінюю, а саме зістається незмінним?
- Сонце! – Знов вигукнув Челпан.
- С-е-с-с. – Знов прошипіла змія.
- Рух Землі, - дав свою відповідь Білий.
- Що навкруги кожного, але не кожен це помічає? - Тим часом переклав він останню загадку.

Челпан на цей раз не поспішав відповідати. Вони обидва розмірковували, що ж це може бути. Ні з одним варіантом Вовк не погоджувався.
- Це якась магія, - промовив він нарешті сам собі.
- С-а-с-с. – Прошипіла змія та розслабила кільця навкруги каміння.
- Ти що, дав вірну відповідь? – Спитав Челпан товариша вже назовні, після того, як волхв взяв камінь.
- Магія – це правильна відповідь. Вона оточує нас від народження, але не кожен знає про її існування.

Друзі намагалися як найшвидше повернутися до скелі.

 

Глава 12

- Будеш чай з суницею? Для мене її польові миші збирають. – Запропонував Флі.
- Не відмовлюся.
- Що ж, розкажи мені свою історію. Я дуже люблю послухати нові історії, - знов звернувся птах до Миколая.

Коли той закінчив свою розповідь, Флі промовив:
- Ті незвичайні камені, про які ти мені розповів, є у моїй колекції. Правда, один з них я подарував своєму другу – волхву.
- А, так той камінь вже у нас! А ти можеш віддати інші камені? Вони нам дуже потрібні.
- Так, але за однієї умови…
- Якої? – Спитав Миколай.
- Знов перебиваєш. Коли складете мапу, дасте перемалювати.
- Яку мапу? – З подивом перепитав козак.
- Скоро дізнаєтесь, - відповів Флі.

Тим часом Білий та Челпан були вже біля підніжжя скелі. Вони стояли недалеко від входу до іще однієї печери.

- Ти знаєш її назву? – Спитав Челпан у Білого.
- У різні часи вона мала різні назви, але Яскиня – це та назва, яка залишилася до наших часів.
- Ну, ходімо, - рішуче мовив Челпан, - за все життя я не бував у жодній печері. А за два дні… Цікаво, це остання, або ще у якусь потрапимо?
- Йдемо, - мовив Білий і вони обидва увійшли у прохід. Спочатку все було, як завжди: вологі стіни, вкриті мохом. Поступово їх змінили сухі стіни з різнокольоровими розводами. Примарні тіні оживали на камінні від вогню смолоскипа, та мов прив’язані слідували за друзями. Окрім приглушених кроків не було чутно нічого. Страх перед невідомим починав заповняв кожну клітину тіла. Через деякий час вони опинились перед двома тунелями.
- Знов доведеться йти поодинці, - тихо промовив Білий.

Обійнявшись, вони побажали один одному вдачі, і кожен пішов своїм шляхом. Пройшовши деякий час різними тунелями, вони знов зустрілись. Тунелі з’єднались.
- Ти щось знайшов? – Спитав Челпан. – В мене немає жодного нового каменя.
- В мене теж нічого, - відповів Білий.
- Щось дуже спокійно. Це починає мене дратувати, - додав Челпан.

Вони пішли далі разом. Незабаром перед очима Білого з’явилось марево. Той закрив та відкрив очі. Але замість марева він побачив юрбу павуків.
- Ти теж їх бачиш? – Спитав Білий.
- Кого?
- Цих павуків! – Відповів Волхв. – Я згадав! Ти не бачиш павуків, бо це не твій страх, а мій. Так само я не зможу побачити твій, - пояснив Білий.

Білого з усіх сторін оточили павуки. Йому було навіть гидко на них дивитись. Він достав шаблю і почав боронитися від цих мерзенних створінь. Челпану було і смішно і моторошно дивитись, як Білий воює з примарними павуками. Адже він бачив, як товариш боровся з повітрям. Челпан одійшов подалі і став чекати. Через деякий час спітнілий та втомлений Білий опустив шаблю.

- Можна йти далі, - промовив Білий, ще важко дихаючи.

Пройшовши невеличку відстань, Челпан теж побачив дещо незвичайне. Це був образ чоловіка на посаді гетьмана, позаду того стояв саме він – Челпан. «Це неправда. Цього ніколи не станеться!» - Промайнуло у голові козака.

-Я не дозволю! – Вигукнув Челпан. Він повірив у свої слова і хтось простягнув йому каменя. У руці Челпан справді тримав каменя.

Козаки отримали те, за чим пришли. Залишилось тільки вийти з печери, як раптом позаду почувся гуркіт. Шлях був відрізаний. Тунель позаду них завалило. Залишалося тільки йти уперед. Та ніщо попереду не нагадувало, що вихід близько. А ж раптом стало світліше. З надією, що незабаром вихід, друзі пришвидшили ходу. У тунелі ставало все світліше, прохід розширювався, але – ніякого закінчення. Незабаром стало так світло, що вони загасили смолоскип. Світло йшло від багаття кристалів на стінах тунелю. Розглядаючи їх, вони не помітили, як велике скупчення кристалів опинилось прямо перед ними. Білий доторкнувся до одного з них і повсюди у тунелі пролунав звук. Доторкнувся до іншого – інший звук заполонив простір. Від кожного кристала йшов свій звук, який відлунював від стін і лився далі. Чомусь Челпан згадав колискову, яку у дитинстві співала йому мати. Він підійшов до кристалів та заграв мелодію. Ніжні та спокійні звуки закружляли навколо. Разом з мелодією закружляло все навколо козаків. Челпан та Білий не помітили, як печера з тунелями вже була позаду них.

 

Глава 13

Козаки повертались до гір, де залишили Миколая. Біля скелі нікого не було, на скелі теж. Вони почали голосно кричати:
-Миколаю, де ти! Відгукнись!

Побачивши Флі, який пролітав поруч, друзі поспішили сховатися. Який же подив охопив їх, коли зі спини величезного птаха зліз Миколай.

- Так це твої друзі? Не дуже сміливі. Звичайна сова їх налякав, - промовив Флі.
- Я би не відважився назвати такого поважного птаха звичайним, - відповів Білий. – Можливість розмовляти з вами вже для нас велика честь.

Було видно, що слова Білого приємні для Флі.
- Друзі Миколая – мої друзі. Хочете чаю з суницею? – Спитав Флі.
- Залюбки, - відповів Білий. Челпан увесь час стояв мовчки. Вигляд величезного птаха, який розмовляв, наводив страх на нього.
- Сідайте. Я віднесу вас до моєї оселі, - запропонував Флі, розправивши крила.

Миколай та Білий вже сиділи на спині птахи, а Челпан все не міг зрушити з міста.

- Нуж бо, отамане! Це ж цікаво бути вершником на спині птаха. Коли ще така нагода випаде! От я буду казочки своїм онукам розповідати!
- Та я ще доживу до тих часів, коли ти своїх онуків погостювати до мене будеш приводити. Летімо, час йде.

Останні слова подіяли на Челпана. Він зрушив з міста та сів на сову позаду Білого. Коли птаха здійнялася в повітря, той ще міцніше ухопився за Білого. Тепер Челпан знав ще один свій страх – він боявся висоти та польотів на усіляких птахах.

 

 

Флі відніс їх до розщелини в скелі, де була його оселя. З величезним полегшенням Челпан зліз з птаха і думав, що ніщо та ніхто в світі не заставить його повторити таке ще раз. Він навіть не здивувався, коли від помаху крил Флі листя піднялось у повітря, закружляло і склало стіл з чотирма кріслами поруч. Мов загіпнотизований він сів на одне з крісел. Білий, Миколай та Флі теж сіли за стіл. Білому не доводилося сидіти на кріслах з листя та ще таких міцних. Він рукою доторкнувся до столу та злегка гойднув його. Той стійко тримався. Ще від одного помаху крила Флі на столі з’явилися керамічні чашки з чайником. По всієї оселі сови розлився аромат лісових ягід. Більш за все пахло суницею. Білий узяв одну з чашок та став роздивлятися візерунки на ній.

- Подобається? - Спитав Флі.
- Дуже незвичайний орнамент. Звідки така краса? – Поцікавився він у птаха.
- Подарунок одного Духа Гір. – Відповів той.
- Хотів би я познайомитись з майстром, - промовив Білий, продовжуючи роздивлятись чашку.
- Інколи у горах бажання можуть здійснюватися, - відповів Флі, розливаючи запашний чай по чашках.

Миколай поставив свою чашку на стіл. Під час розмови він теж почав розглядати візерунки на чашці, але вони не дуже зацікавили його. Увагу Миколая привернуло інше. Цього він не помітив раніше, або їх не було тут. Одна з стін оселі Флі була повністю завішана мапами. Вони були неоднакові за розміром та зроблені з різного матеріалу. Для Миколая це був справжній скарб. Він з захопленням вдивлявся в них.

- Розповіси про ці мапи? - Звернувся він до птаха.
- Авжеж, - відповів той, - але іншим разом. Вам ще треба скласти свою мапу.
- Яку ще мапу? – Спитав Білий, смакуючи чай.
- Так, - повернувся до столу Миколай. - Ти мені щось про це говорив.
- Та про це вам вже Кресень розповість, - промовив Флі.
- Ти знайом з Кресенем?! – Одразу ж спитав Миколай.
- Ми тут всі один одного знаємо. А Кресень – мій старий друг. Ми знаємо один одного не одне сторіччя.
- Сторіччя!? – Вигукнув Миколай.
- Але спочатку треба знайти інші камені, - перервав своє мовчання Челпан, та ніяких підказок, куди тепер треба йти, ми не маємо. Може ви знаєте? – Звернувся він до птаха.
- Нам нікуди не треба йти, - з радістю у голосі проговорив Миколай.
- Як це? – Здивовано перепитав Білий.
- Усі камені знаходяться у мене, - промовив Флі. – Я довго їх збирав, але знав, що останні я ні як не зможу добути сам. Тож, один подарував Кресеню з надією, що він зможе придумати, як добути інші. Тому ви маєте усі камені.

Флі піднявся, відкрив одну із багатьох скринь, що стояли на величезному комоді. Один помах крила – і на столі лежали усі камені, які він мав.
- Тепер ми можемо вирушати до волхвів, - сказав Миколай.
- Велике спасибі за подарунок, але чим ми можемо віддячити вам? – Спитав Білий птаха.
- Я казав – дасте перемалювати карту.

 

Глава 14

Флі не став пояснювати, а у друзів не було часу розпитувати. Птах був вже біля виходу, розправив крила. Від помаху крил листя знов піднялося у повітря, закружляло та рівним килимом лягло на землю. Від однієї думки, що доведеться знов здійснити подорож на спині птаха, мороз пробіг по шкірі Челпана. Йому було важко підійти до Флі . Ноги знов не слухались його.

«Краще зустрітись з павуками, яких бачив Білий, ніж знов летіти верхи на величезній сові», - думав Челпан. У бою треноване тіло рухається автоматично, знаючи, що треба робити у будь-який час. Зібравши усю свою волю у міцний кулак, Челпан примусив себе сісти на птаха та знов міцно ухопився за Білого. Той бачив стан друга, але знав, що ніяких слів підтримки він не потребує. Треба просто бути поруч. Вони всі здійнялись у повітря. Для Миколая цей політ був цікавою пригодою. Для Білого звичайним ділом. Різне траплялось з ним під час навчання у волхвів і після. А Челпан знов бачив обличчя свого страху.

Флі розлучився з новими друзями неподалік від табору волхвів, нагадавши, що повернеться завтра, щоб перемалювати мапу. Козаки й досі не розуміли, про яку мапу йдеться. Кресень вже чекав їх.

- Ну що, всі камені зібрали? - Звернувся він до друзів.
- Так. – Відповів Білий та достав мішечок з каменями.
- Так, дійсно всі, - промовив Кресень, роздивляючись камені. Отже ви познайомились з моїм старим другом Флі? Він довго чекав цієї нагоди – побачити усі камені разом.
- Флі говорив про якусь мапу. Але де ми її знайдемо? – Спитав Миколай.
- Ви вже тримаєте її, – промовив Кресень, повертаючи мішечок з каменями Білому, – ці камені і є мапа, яку вам потрібно скласти.
- Знову завдання? - Прошепотів Миколай. - Так ми ніколи не повернемося до фортеці.
- Скориставшись цієї мапою, ви потрапити до Лісовика. Він і дасть вам необхідні ліки.
- І якесь нове випробування, щоб їх отримати, - знов прошепотів Миколай.
- Як ви бачите, у кожного каменя неоднакові краї та неоднакові малюнки на поверхні. Коли ви складете камені у вірному порядку, то отримаєте мапу. Але є одне «але»… - Після цих слів Миколай голосно зітхнув, - ці камені скріпляються, але ніколи не роз’єднуються.

Друзі вирішили, щоб камені раптом не з’єдналися, розкладати на відстані один від одного, і в разі чого поміняти місцями. Це була справжня головоломка. Здавалось, усе сходиться за малюнками, але грані не підходили одна до одної, а навпаки. Коли здавалось, що їх можна з’єднати, малюнок не сходився. Окрім того, на каменях було багато не тільки чітких ліній, але й достатньо маленьких, які теж повинні були з’єднатися. Через деякий час прилетів Флі.

- Ви вже склали мапу? – Спитав птах. Йому дуже кортіло побачите те, про що він так довго мріяв.
- Ще ні, - відповів Миколай, продовжуючи вдивлятись у камені, - прилітай пізніше.

Ніхто з друзів не знав, скільки часу вони витратили на складання каменів. Але врешті решт справу було зроблено. Камені були з’єднані, і на утвореній мапі, можна було чітко побачити вірно складений малюнок. Флі увесь час знаходився неподалік. З великою уважністю він перемалював утворену мапу і сховав собі під крило.
- Дома буду відгадувати, які ще шляхи на ній позначені. Не можу навіть висловити вам свою вдячність за отриманий подарунок. Ви завжди бажані гості у моїй оселі. – Промовив Флі та поспішив відлетіти, щоб насолоджуватися новим надбанням.
- Голубі лінії приведуть вас до оселі Лісовика, - промовив Кресень до друзів.
- А інші – куди? – Поцікавився Миколай.
- Це ти зможеш дізнатися разом с Флі. Я гадаю, він буде рад отримати помічника. – Відповів Волхв Миколаю. – Ми завжди раді тебе бачити, Білий Вовк, - звернувся він до колишнього учня. – Якщо нащадку Беркута знадобиться будь-яка поміч або підтримка, ти завжди можеш звертатись до нас, - промовив Кресень.

 

Глава 15

- Хто такий Беркут? – Спитав Миколай Челпана, коли вони були вже далеко віт табору волхвів.
- Я й сам хотів би це знати, - проговорив Челпан.

Друзі спокійно, без перешкод йшли, тримаючись вказаного на мапі шляху. Ніщо не перешкоджало їм. Шлях довів до схилів невеличких гір, та почав здійматися вверх. Ніхто й гадки не мав, що їх чекає попереду. Стоячи майже на самій верхівці схилу, вони побачили хатинку на протилежній горі. Між хатинкою та друзями була прірва. Перебратися через неї можна було по висячим у повітрі кам’яним монолітам. Вони не скріплювались один з одним, та жоден з них не мав ніяких підпорок. Потрапити на іншу сторону можна було тільки перестрибуючи з каменя на камінь. Один невірний крок – і ти летиш у прірву. Для будь-кого це важке випробування.

-Я піду першим, - сказав Челпан. Для нього чекати своєї черги було ще важче. Краще не мати можливості на роздуми.

Челпан ступив на перший камінь. Той трохи осів під його вагою, але потім знов встав на своє місце. Здавалось, все обірвалось усередині отамана, коли камінь пішов униз. У вухах було чутно, як б’ється серце. Окрім цього, Челпан не чув нічого. Щоб потрапити на інший бік, треба було мати міцні нерви та вміти тримати рівновагу. Але йому ще доводилося боротися зі страхом висоти. Перш ніж зробити наступний крок, Челпану довелося стиснути усю свою волю у кулак. Зробивши ще крок, він почекав, коли рівновага відновиться. Так, повільно, крок за кроком Челпан дістався протилежного схилу. Коли його ноги стояли на землі, він сів і почав важко дихати. Він дивився на подоланий шлях, і думка про повернення лякала ще більше.

Білий та Миколай, зрозумівши, як потрібно рухатися, без перешкод подолали цей небезпечний шлях.

Постукавши у невеличкі, непомітні двері, вони почули відповідь:
- Проходьте, проходьте. Я чекала на вас.

Друзі відчинили двері та увійшли. Зовні хатинка здавалась маленькою, а всередині була просторою. Замість килима підлога була вкрита густою зеленою травою. Аромат літнього лугу висів у повітрі. За столом сидів дідусь з доброзичливою усмішкою. Він підвівся та підійшов до друзів. Лісовик виявився невеличкого зросту.

- Хто ви, я знаю. А я – лісовик цієї місцевості. Моє ім’я – Велтерн. Ви подолали складний шлях, зробили усе, щоб отримати те, що шукали. Але у мене теж є до вас прохання…
- Яке? – Перебив лісовика Миколай.
- Юначе, ти мене недослухав. Дехто потребує вашої допомоги. Вам знов доведеться опинитися у минулому.
- Я так розумію, вибору в нас немає. – Промовив Білий.
- Чому? Вибір завжди є. Якщо відмовитесь, ви все одне отримаєте ліки.

Друзі переглянулися.
- Ми встигнемо повернутися та допомогти нашому товаришеві? – Спитав Білий.
- Я не можу дати відповідь на ваше питання, - відповів Велтерн.

Друзі знов подивилися один на одного.
- Ми відправимося у минуле, - знов промовив Білий.

Лісовик плеснув у долоні, і їх підхопив повітряний вихор.

 

 

Глава 16

Вони опинилися біля своєї фортеці. Навкруги були метушня та гуркіт. У фортеці йшов бій. Декілька чоловіків заряджали гармати. Дві з гармат вистрелили одночасно. Багато козаків було біля пройм кам’яного мура. Вони відштовхували приставні драбини, билися з тими ворогами, хто вже встиг перебратися за стіни фортеці. Челпан своїм досвідченим оком одразу ж помітив недоліки в обороні.

- Ліворуч! Там нікого немає! – Вигукнув Челпан, та кинувся у той бік фортеці, який залишився без захисту. В обох руках він тримав по шаблі.
- Ну нарешті, ніяких печер та загадок. Треба половцям показати, куди не слід носа сувати. Я їх довгі носи повкорочую, я їх до старезної щукі відправлю, - бурмотів Миколай і пострілом з луку відправляв половців туди, куди й обіцяв.
- Гармата поки що тут не потрібна, - вигукнув Челпан, відштовхнув драбину, яку знов приставили вороги, та вже намагалися лізти по неї. Білий побіг на допомогу одному з захисників, який наодинці бився одразу проти трьох нападників. Він вбив одного з ворогів, відтяв голову ще одному, який вже встиг перелізти, та відштовхнув драбину від стіни. Було чутно крики половців, які падали вниз. Білий зазирнув через мур, щоб самому побачити, що коїться біля стін фортеці. Кількість половців злякала його. Він помітив, як вороги тягнуть щось важке на возі.
-Миколай! – Вигукнув Білий, але той його не чув.

Він побіг до товариша, на ходу витягуючи якусь тканину з кишені плаща. Підбігши до нього, Білий коротко пояснив, що треба робити. Той дав стрілу, кінець якої Білий обмотав тканиною, потім підпалив. Миколай ретельно прицілився і випустив стрілу. Та потрапила в середину воза і майже одразу ж пролунав вибух такої сили, що земля захиталась під ногами. Білий та Миколай впали, обхвативши голови, бо здавалось, що від неймовірного вибуху лопнуть перетинки у вухах. Щось літало у повітрі, але ніхто не міг піднятися. Коли нарешті Білий розтулив вуха, лунав дзвін – єдине, що він чув. У голові паморочилося, світ плив у нечіткому мареві. Він почав підніматися, але це було важко зробити – тіло не слухалося. Білий торкнувся лежачого поруч Миколая. Той повільно розплющив очі. Білий допоміг піднятися другу. Разом вони підійшли до краю муру. Обидва хотіли побачити, чим все закінчилося там, унизу.

- Що це було? – Почули вони голос Челпана біля себе. Він обома руками тримався за виступ мура. По його обличчю можна було побачити, що почував він себе так само, як вони.
- Порох… - Відповів Білий. - Вони хотіли підкласти його під стіну фортеці та підірвати її. Але ми їх випередили.

Замість воза у землі з’явилася велика воронка. Навкруги неї лежало багато мертвих половців. Ті з ворогів, хто залишився у живих, почали збиратися біля воронки.

Осада фортеці припинилася. Половці щось голосно обговорювали. Тим часом до друзів підійшли захисники фортеці.
- Ви хто? Звідки взялися? – Пролунали питання одразу від декількох захисників.
Тим часом до них підійшов той, кого всі вважали головним. Він пильно подивився в очі друзів і затримався на Челпані. Потім звернувся до Білого.
- Не знаю, звідки ви з’явилися, але дуже вчасно. Дякую за допомогу.
- Вони відходять! – Пролунало від одного з захисників, які залишилися біля стін.

Всі кинулися до стін, щоб на власні очі побачити, що відбувається. Коли всі пересвідчилися, що ворог збирається та відходить, переможний клич пролунав над фортецею. Всі почали обійматися.

- Ще раз дякую, - знов звернувся до друзів ватажок захисників фортеці. – Мабуть, небеса прислали вас сюди.
- О, так і було, - навіть у таку мить Миколай не зміг не пошуткувати.
- Я Беркут, командувач фортеці, - звернувся він до тих, хто допоміг йому та його людям відстояти фортецю.

Почувши ці слова, кожен з них більш уважно подивився на цього кремезного чоловіка.

- До мене можна звертатися Білий Вовк, або просто Білий. Це – Миколай, а це – Челпан.

Погляд Беркута знов затримався на Челпані. Здавалось, якась нечутна присутнім бесіда відбувалась між цими двома.

-Я гадаю, часу у вас небагато.

Після цих слів він звернувся до деяких з своїх людей. Віддав розпорядження, та знов звернувся до несподіваних помічників.

- Чим я можу бути вам корисним?

Челпан дістав книгу, яку отримав на початку пригод, вона увесь час була з ним, і показав її Беркуту. Той узяв її в руки, обережно провів по обкладинці. Буремні почуття пробігли по обличчю, коли він прочитав назву. Беркут знов глянув в очі Челпану, і знов нечутна розмова відбулася між ними.

- Хотів би я прочитати та багато чого ще чекає мене попереду. Сподіваюсь, коли ти дійдеш до її останньої сторінки, лише приємні почуття залишаться з тобою. – промовив він, звертаючись до Челпана.

Ще трохи потримавши книгу на долонях, Беркут повернув книгу Челпану.

-Я буду берегти її та передам своїм нащадкам. І мабуть, додам трохи про несподівану зустріч, яка відбулася у фортеці. – Промовив Челпан, не відриваючи погляду від Беркута.

Посмішка з’явилася на мужньому обличчі. Беркут поклав свою правицю на плече Челпана. Той зробив теж саме. Вони обійнялися. Минуле та майбутнє зустрілися. Несподіваний вихор здійнявся навкруги, закружляв та поніс друзів.

- До нової зустрічі, Беркуте! – Вигукнув Челпан.

 

 

Глава 17

Через мить всі троє були у теплій хатині лісовика Велтерна.

-А я ніскілечки не сумнівався щодо вас. Спасибі за поміч моєму другові. Різне відбувається у різні часі. Інколи не тільки доля майбутнього залежить від нас, а й минуле… - Лісовик замовчав.

І ніхто з друзів нічого не промовив. Кожного переповнювали свої думки.
- Вам не доведеться проходити знов через ліс… - Почав говорити Велтерн.
- А чому? – Вигукнув Микола.
-Я віднесу вас до фортеці, - продовжив Лісовик. – До вашої фортеці, - додав він. – Ви отримаєте те, ради чого подолали такий шлях. А ще в мене є подарунок для вашого Степана. - Лісовик простягнув три торбинки. – У одній з них необхідна вам трава. Можете завжди приходите до мене у гості за допомогою кулі. Не випадково ця книга потрапила до тебе, - звернувся він до Челпана, - але зрозумієш ти це згодом.

Лісовик плеснув у долоні і друзів знов здійняв у повітря вихор. Через хвилину всі вже були у фортеці. Сутеніло. Білий кинувся до кімнати Степана, поставив казан на вогонь та почав кидати трави у воду. Спочатку кинув одолень-траву, медуницю, звіробій, сердечник, чебрець, ведмежий лук, корінь жень-шеня, ягоди лимоннику, ожини та журавлини, ягоди барбарису, корінь цикорію, підмаренник та на останок гармалу та еліме. Відвар повинен був трохи настоятися. Через десять хвилин Білий зачерпнув з казана чашею трав’яне вариво та підійшов до Степана. Невеличкою ложечкою він напоїв хворого. Продовж неділі Степан пив відвар. З кожним днем йому ставало все краще. Наприкінці тижня він міг вже підводитися. Всі у фортеці зраділи. Можна було вже не переживати за нього. Челпан віддав торбинки, які подарував Лісовик Степанові. Для нього це був справжній скарб. Трави, зібрані лісовим духом та вручені як подарунок, мали незвичайну силу.

-О! Тут є одолень-трава! Але її не так багато... Степан з захопленням роздивлявся трави у торбинках. Перебирав у руках та вдихав цілющий аромат. З його обличчя не сходила посмішка. У цей момент в кімнату зайшли Білий та Миколай. Нарешті була слушна нагода, щоб розповісти Степанові про Їхню незвичайну подорож.

Коли закінчили розповідати, Челпан додав:
- Мало не забули, Лісовик запрошував тебе до нього.

Степан аж підстрибнув на ліжку.
-А давайте зараз! Така можливість! А як туди потрапити? – У Степана було багато питань.
- Пам’ятаєш, ми тобі розповіли, поки ти хворів, ми здійснили подорож у минуле за допомогою кулі? – Запитав Білий.
- Так, пам’ятаю. Чого чекати, рушаємо. – Ніяк не міг заспокоїтися Степан.
- Ранок вечора мудріший, - промовив Білий. – Завтра вранці вирушимо.

На наступний день, після сніданку, друзі разом відправилися до потаємної кімнати, де знаходилася куля.
- Як я раніше не помітив цієї кімнати? – Запитав Степан, коли опинився усередині.

Він був здивований та роздивлявся усе довкола. Обережно торкався книг на численних полицях.
- Хто ж зібрав цю дивовижну бібліотеку? – Спитав він, гортаючи сторінки книги.

Білий та Челпан теж використали можливість переглянути книжки, бо до того у них не було такої можливості. Миколай зацікавився скринею, яка стояла на столі біля кулі.

- Навіть не можу сказати, що цікавіше: відвідати Лісовика чи розібрати цю бібліотеку, - промовив Степан.
- Це ми ще встигнемо. Давайте зробимо те, за чим прийшли, - промовив Білий, повертаючи книгу на полицю. Всі разом підійшли до кулі.

 

Глава 18

Білий пояснив Степану, що торкнутися кулі повинні всі одночасно. Одразу ж, як вони це зробили, все сталося дуже швидко. Друзі опинилися у кулі серед туману і почули вже знайомий голос:
- Куди бажаєте відправитися? У який час?
- У наш час до лісовика Велтерна.

У ту ж мить їх підхопив вихор, та через хвилину вони вже були біля дома Лісовика. Челпан, звичайно, хотів такої подорож, ніж знов стрибати по кам’яним монолітам, висячим у повітрі.

- Знов вітаю в моїй оселі, – промовив Лісовик. – А це той, завдяки кому ми познайомилися? Радий тебе бачити здоровим.
- Так, я Степан. Це мені знадобилася допомога. Дякую за трави, які ви для мене передали.
- Такий подарунок отримує не тільки той, хто його потребує. Але і той, хто може його використати, - промовив Велтерн. - Твоє захоплення силами Природи заслуговує на повагу, - додав він.
- Я зможу звідси дістатися озера? – Спитав Челпан.
- Звісно, - відповів Велтерн. - Треба спуститися вниз по схилу…

При цих словах серце Челпана стислось. Від думки про те, що висячих каменів не оминути, спина похолоділа.
- Вийдеш через задні двері моєї домівки, а там по стежці увесь час вниз, –сказав Лісовик.

Від почутого Челпан полегшено видихнув.
-Ми з тобою, - звернувся до друга Білий.

Степан з Лісовиком ще щось обговорювати, а Челпан з іншими друзями почав спускатися по схилу до озера. Вже поміж стовбурів дерев проглядалася синь озера, як друзі помітили трохи далі якусь постать, що стояла спиною до них. Вони почали наближатися до неї. Щось знайоме угледів Челпан в ній. Наблизившись, Челпан доторкнувся до знайомої фігури, але його рука пройшла крізь неї. Йому стало лячно. Постать обернулася, і Челпан розгледів знайоме обличчя, яке і сподівався побачити.

- Беркуте! Невже це ти?! – З острахом та подивом запитав Челпан.
- Так, це я. Я чекав на тебе.
- Але чому ти такий, чому моя рука пройшла крізь твоє тіло?
- Бо я вже дух. Я дух цієї місцевості, охороняю ліс та озеро. Пішли, сядемо на одне з дерев.

Побачивши здивоване обличчя Челпана, пояснив:
-У старих дерев таке велике коріння, що інколи виходить з під землі і на них можна посидіти.

Беркут уважно вислухав усю історію несподіваної подорожи друзів. Коли Челпан розповів про зустріч з Калісією, Беркут зупинив його:
-Я знаю її. Маленькою вона заблукала у лісі. Мавки забрали до себе…
- Чи пам’ятає вона, що є людиною? – Задумливо спитав Беркута Білий.
- Мені теж це хотілося би знати, - промовив Миколай.
- Вона пам’ятає, але ще не прийшов час повертатися до людей. - Відповів Беркут.

Челпан продовжив розповідь до тієї миті, як вони знов зустрілись з Беркутом.
- Вам треба повертатися – Лісовик вже чекає на вас. Ви можете звертатися до мене у будь-яку мить. Я завжди допоможу. Я завжди поруч, - додав Беркут, вже звертаючись лише до Челпана.

Челпану кортіло обійняти Беркута, але відчувши теплу хвилю, яка огорнула його, зрозумів почуття Беркута. Він зазирнув в очі Беркута. Ці очі він пам’ятає з дитинства, але тепер він знав, кому вони належать.

Втрьох вони повернулися до хатини Лісовика.

- А я вже збирався надіслати мишеня-шукача за вами. Час повертатися до фортеці.
Велтерн плеснув у долоні, і знайомий вже вихор підхопив друзів та повернув у потаємну кімнату.

 

 

Епілог

Багато цікавого трапилося у світі під час незвичайної подорожі друзів, багато цікавого ще трапиться… Але багато чого змінилося в їх житті. Степан часто навідувався до Лісовика у гості. Слава про його чудодійні здібності знахаря вийшла далеко за межі фортеці. Миколай був частим гостем у оселі Флі. Разом вони вивчали мапи, здійснювали далекі мандрівки, про які потім Миколай розповідав друзям. Челпан ретельно занотовував усе почуте. Білий час від часу повертався до Волхвів. Інколи його супроводжував Миколай, але не для того, щоб побачити вчителів та друзів Білого. Можливість поспілкуватися з Калісією теж приваблювала його. Беркут розповів багато цікавого не тільки про фортецю, він навчив Челпана старовинним технікам бою та таємним прийомам. У бою Челпану не було рівних. Беркут також навчив свого нащадка слухати ліс та сприймати знання від усього. Як командувач Фортеці, Челпан виграв ще не один бій. Слава великого полководця ще була попереду… Багато захоплюючих пригод ще чекало їх…

Але інколи розводився вогонь у печі таємної кімнати, вони збиралися разом за столом. І це був час, який належав тільки їм.

 

Обновлено 15.03.2017 17:06
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting