Зараз на сайті

Сейчас 155 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Історія Нікопольщини - Козацька доба
26.03.2012 09:57

Білівненко С.М.
Викладач кафедри джерелознавства,
історіографії та спеціальних дисциплін
Запорізького Національного університету
м. Запоріжжя, Україна

f
Участь козацтва у відкупах та підрядах на півдні України

f

Трансформація козацтва від лицарського стану до осілого землеробського та торгівельного попри того, що неодноразово була в центрі уваги істориків, потребує окремого дослідження. Спробуємо освітити один з аспектів економічної діяльності представників козацтва, а саме їх участь у підрядах та відкупах. Займалися утримуванням відкупів та підрядів як представники запорожців, так і козацтва Гетьманщини. Знаковою є трансформація ролі козаків у підрядно-відкупній торгівлі - від самостійних учасників процесу до перетворення їх у повірених російських купців або урядовців.


В історичній літературі питання виробництва та торгівлі вином у середовищі козацтва має досить значний доробок. Внаслідок аналізу певного комплексу джерел, автори приходили до досить суперечливих висновків. З одного боку, шинкарство вважалося традиційно серед козацтва заняттям не гідним лицарства, яким «займаються тільки жиди», а з іншого - козацтво затято відстоювало своє право на вільне винокуріння та вільний продаж алкогольних напоїв.


На території Запорозьких Вольностей продаж горілки був вільним, не обмежений у об'ємах та строках продажу. Правда, ціна на напої регулювалася постановою кошового і військо було вільним у її встановленні та зміні. Провозити вино на продаж мали право як запорожці, так і будь-які інші торговці. Запорожці повинні були сплачувати з десяти куф гарячої (горілки) або виноградного вина сім відер але не на рахунок війська, а тільки старшині: кошовому, судді, писареві, осавулі, довбишу, курінному і на Січову церкву. Якщо торговець не належав до Запорозьких Вольностей, то на потреби старшини стягували по одному рублю з кожної куфи вина [10, 165]. В той же час старшина зайнялася власне корчмарством, що так не личило «лицарству». Так, В. Пірко відмічає, що у складеному по ліквідації Вольностей описі зимівника відомого полковника А. Гараджі серед іншого значиться і корчма на два «покої з сіньми», солодовня, пивоварня, льох для льоду, тобто маємо повністю завершений цикл виробництва, коли виробник був і продавцем [9, 88]. Торгівельна частина самої власне Січі - Гасан-Баша - також була місцем шинкування для запорожців, що безпосередньо перебували за прилавком [12, 14]. До того ж кожен курінь мав свою лавку, що здавались в оренду шинкарям, а кошти направляли на утримання куреня [10, 166]. Загалом відмітимо, що на момент знищення Січі запорозьке козацтво, завдяки широкій торгівельній діяльності було морально готовим до участі у відкупній діяльності.


Козацтво ще впродовж Визвольної боротьби середини XVII століття поміж різних вимог до польського та московського уряду вимагало для себе вільного виготовлення та продажу алкогольних напоїв [10, 168-169].


На середину XVIII століття козацька старшина, маючи ґуральні для виробництва, склепи для зберігання та корчми для продажу, перетворилася на монополіста у викурюванні та продажу горілки. Корчми та шинки знову здавали в оренду, що було своєрідною польською формою відкупу, але сутність була близькою до російського відкупу. Ґуральництво на кінець XVIII століття перетворилося для козацтва, а особливо для козацької старшини, в одне з головних джерел прибутків. Ті ж поміщики, що займалися відкупництвом-орендою, стали і найбільшими власниками гуральних підприємств [7, 174-175].


На початок XIX століття поміщики витіснили селянське винокуріння майже повністю [7, 176], але дана ситуація не була винятковою. По території всієї Російської імперії залишилося тільки дворянське винокуріння. Незабаром по створенні Новоросійської та Азовської губерній у 1776 році російська адміністративна машина прийшла до переконання, що потрібно покінчити із козацьким вільним продажем вина. Г.О. Потьомкіним за поданням В. Черткова було прийнято рішення по введенню відкупної системи з торгівлі вином на зразок тієї, що існувала в Єлисаветградській провінції. Це рішення стосувалося всіх запорозьких поселень, що увійшли до Новоросійської та Азовської губерній, а також поселень Полтавського та частини Миргородського полків, які було включено до вказаних губерній [5, 43]. До того Потьомкін наказував віддати на відкуп рибні ловлі та соляні прогної.


Показовим є такий наведений О. Дружиніною факт. На нижньому Дніпрі, при впадінні в нього річки Білозерки, в 1780 р. кримський хан віддав свої риболовні місця на відкуп одному козаку, що в минулому був запорожцем [8, 110]. Це ще раз підтверджує, що економічні зв'язки Криму та Запорожжя були досить міцними.


Ще до ліквідації Запорозької Січі полтавські купці (за деякими документами міщани, за іншими козаки) Петро Марченко та Іван Руденко уклали 1 січня 1774 року договір в канцелярії Новоросійської губернії. За цим контрактом відкуп надавався на три роки: 1774, 1775 та 1776 роки. Територія, на якій могли продавати вино полтавські купці, становила Українську лінію з її 16 фортецями та поселених при слободах однодворців. До того ж додавалися 15 малоросійських містечок при Нових та Старих Водолагах, які відійшли до Новоросійської губернії, а також поміщицькі за лінійні та внутрішні поселення (хутори та слободи). Бралися на відкуп «повідерні» збори з гарячого вина, наливок з різних фруктів, що теж вироблялися на основі гарячого вина. В комплексі з винною торгівлею Марченко та Руденко взяли на відкуп і продаж та обмін коней та великої рогатої худоби [4, 85]. Полтавчани у свою чергу роздробили відкуп - повіддавали деякі містечка на відкуп іншим купцям та міщанам.


Але справи купців пішли не зовсім успішно. Підполковник Бахмутського гусарського полку Штерич забороняв купцям займатися своєю діяльністю на території, що підпадала під його юрисдикцію. Він це аргументував тим, що від відкупів страждає місцеве населення [4, 341]. Також в той же час канцелярія Новоросійської губернії заборонила на території губернії винокуріння, так як із-за погодних умов стався неврожай по всьому краю. Марченко та Руденко після цієї заборони втратили прибуток, так як жителі не були в стані не те що купувати горілки та гарячого вина, а навіть забезпечити себе необхідним продовольством. Сіно в 1774 році теж було погане, а тому стався великий падіж худоби, що призвело знову до втрати прибутків відкупниками. Полтавські купці таки спромоглися заплатити за вересневу третину 1774 року, але на них залишилося недобору 4 391 рублів, з яких вони так і не змогли виплатити 3 291 рублів, тому що їх повірені, котрим вони частинами повіддавали рублів, тому що їх повірені, котрим вони частинами повіддавали відкуп, розбивши його по містечкам, не могли сплатити потрібної суми.


Марченко та Руденко позбирали від вищезгаданих повірених листи про їх неплатоспроможність та направили в канцелярію Новоросійської губернії з проханням не стягувати з них нараховану суму. Канцелярія Новоросійської губернії не насмілилася сама вирішила це питання, а тому направила клопотання до генерал-губернатора Г.О. Потьомкіна, щоб той виніс своє рішення. До рапорту додавалася копія контракту між Новоросійською казенною палатою та відкупниками.


Потьомкін переправив дану справу до губернатора Азовської губернії Черткова, так як Катерининська провінція перейшла після територіальних перетворень (утворення Новоросійської та Азовської губернії) до Азовської губернії [5, 22-23].


Хоча Марченко та Руденко і не виконали умов контракту, та це не завадило 8 січня 1783 року Петру Марченку (вже полковому осавулу) отримати на рік відкуп винного продажу у містечку Решетилівка разом із округом. Даний відкуп стосувався тільки рангових посполитих, але відкупник наклав податки на все населення відкупної округи. Жителі Решетилівки повинні були сплачувати за кожне відро гарячого вина 30 копійок. У разі спротиву відкупникові винного утримували, його вино конфісковувалося та продавалося з торгів за ціною від двадцяти восьми до сорока двох копійок за відро. Безпосереднім збором займався повірений Марченка полковий хорунжий Ніжинець. Відкупникові за контрактом також належали стягнення, окрім з виробництва та продажу гарячого вина, з торгових лавок, рогатої худоби та овчин. Повірений так ретельно виконував свої обов'язки, що викликав на себе скаргу від духовенства, поміщиків та чиновників Решетилівки до правителя Катеринославського намісництва генерал-майора Тимофія Івановича Тутолміна. Тутолмін у свою чергу призначив комісію, до якої входили представники як губернського правління (земський комісар Полтавського повіту секунд-майор Сахновський), так і полкової канцелярії (полковий хорунжий Лаврентьєв).


Як виявилося в ході розслідування, цей відкуп був незаконним і суперечив указу Правлячого Сенату від 2 квітня 1755 року (внаслідок імператорських указів та повелінь Єлизавети Петрівни), за яким в Малоросії заборонялося збирати внутрішні податки, а територія скасованого Полтавського полку належала саме до малоросійського права. Можливо, такому вирішенню справи посприяло те, що найбільш ображеною діяльністю відкупника виявилася піддана полковниці Потьомкіної, якась Панахніха. В останньої з двору було конфісковано дев'ятнадцять діжок гарячого вина, дванадцять діжок було «на удовольствие откупщика употреблено», останні ж службовці відкупу для залагодження конфлікту із родиною впливового можновладця намагалися повернути Панахніній, але вона не прийняла ці сім бочок, вимагаючи повного відшкодування. Як бачимо, козаки-відкупники переймалися більше власними прибутками, ніж народним добробутом [3, 383-384].


А в 1784-1787 рр. Марченко вже на правах компаньйона надвірного радника Мавроєні займається відкупами соляних промислів на території, що раніше належала до Кримського ханства.


В цей же період відкуп отримав військовий товариш Василь Тимофєєв в фортецях Дніпровської лінії та Азовській, Дмитрівській і Таганрозькій на 1774 - 1779 рр. Сплачувати до казни відкупник повинен був 26 500 руб. щорічно. Тимофєєв утримує відкуп за допомогою своїх повірених, нам відомо про відставного капітана Стабанського. При розгляді справи між сином Тимофєєва бунчуковим товаришем Іваном, що після смерті батька перебрав на себе відкуп, виявилося, що обидва належать до малоросійського права, тому і суд між ними повинен відбуватися саме за цим правом. Складається унікальна ситуація, коли справа по відкупу, що укладався за російськими законами належить до розгляду за українськими, і навіть, втручання Правлячого Сенату не зрушує вирішення питання з місця.


Ще один військовий товариш Максим Собецький та малоросійський сотник Атанасій Юр'єв намагалися опанувати відкуп бердянських соляних озер. Але обидва вони отримали відмову. Також М. Собецький намагався отримати на відкуп і питні збори по Новоросійській та Азовській губерніям [1. 355-358].


В 1784 році малоросійський полковий осавула Чорний та військовий товариш Чорний подали кондиції правителю Таврійської області В.В. Каховському, в яких прохали віддати їм на відкуп на чотири роки рибні ловлі при Керчі, Енікале та на острові Тамані. Каховський, в свою чергу, надіслав їх до розгляду Г.О. Потьомкіну. Князь, після ознайомлення, прийшов до висновку, що умови відкупників «були вигідними лише для них», і є неприйнятними для казни, і в ордері від 22 жовтня 1784 року висловив думку, що на даний відкуп знайдеться багато інших бажаючих на більш вигідних для держави умовах. Тому і дає розпорядження Каховському запропонувати збільшити Чорним суму відкупу, а також влаштувати торги на відкуп і оповістити для цього бажаючих [6, 628].


Для безперервного забезпечення величезної маси військ, що перебували на території Південної України під час російського завоювання та колонізації краю потрібна була досить велика частина продовольства та амуніції. Поставки по підрядам для армії та флоту стали за загальним визнанням золотим дном для купецтва та дворянства Російської імперії [13, 90]. Не цуралися цього заняття і представники козацтва.


Під час кампанії 1772 року, в Криму гостро постало питання перевезення для потреб Другої армії із магазинів при Новосіченському ретраншементі та гирлі Самари продовольства у розмірі 80 000 четвертей. Урядом було зобов'язано на ці перевезення мешканців Слобідської, Малоросійської, Новоросійської та Білгородської губерній. Але мобілізувати населення в короткий час було досить сутужно, тому командуючий другої армії генерал-аншеф Василь Михайлович Долгоруков розпорядився провести публікації в названих губерніях, з метою виявити бажаючих взяти підряд на перевезення провіанту до Криму.


Бажаючих виявилося всього декілька, при тому ж умови висунуті контрагентами виявилися занадто не вигідними для казни, а саме: за кожну четверть сплатити не менше десяти рублів, дозволити безмитний вивіз із кримських соляних озер солі на всіх підводах, що перевозили провіант. Тільки за перевезення провіанту казна сплачувала 800 000 рублів. До того ж на той час на митницях за транзит через Новоросійську губернію брали по 2 копійки з пуду солі або риби, або ж по одному рублю з пароволового, два і три відповідно із чотирьох - та шестиволового транспорту (підводи, воза, мажі), в Крилові ж на Дніпрі стягали ще мито у розмірі 8-ми копійок з пуду [11, 15]. Таким чином, держава втрачала більше 6 000 руб. податків. Бунчуковий товариш Павло Руденко зобов'язався виконати підряд на поставку провіанту безкоштовно, тільки за вивезення на своїх возах солі. Кількість солі, на жаль, не вказано у донесенні Руденка 1781 року, в якому викладається сутність справи. Але, оборудка була досить вдалою для підрядника, тому що впродовж всієї війни він займався внутрішніми перевезеннями російської армії в Криму, за що і прохав у вищезгаданому донесенні для себе статського чину Російської імперії [2, 515-516].


Загалом, можна підсумувати, що представники «торгового» козацтва активно займалися відкупною та спорадично підрядною діяльністю, але з часом були відтіснені більш заможними російськими відкупниками, що мали тісніші стосунки із адміністрацією краю, а тому часто перемагали на торгах. Тому українці стають компаньйонами та повіреними у справах підряду та відкупу.


Джерела та література

f

  1. Російський державний архів давніх актів (РДАДА). Ф. 16 «Внутреннее управление», оп. 1, спр. 796 «Бумаги и донесения к князю Потемкину-Таврическому по управлению Новороссийскою губерниею». - Част. 9. - Арк. 355-358.
  2. РДАДА. Ф. 16 «Внутреннее управление», оп. 1, спр. 796 «Бумаги и донесения к князю Потемкину-Таврическому по управлению Новороссийскою губерниею». - Част. 6. - Арк. 515-516.
  3. РДАДА. Ф. 16 «Внутреннее управление», оп. 1, спр. 693 «Донесения к князю Г.А. Потемкину-Таврическому по управлению Екатеринославской губернией. 1783-1789 гг.». - Част. 1. - Арк. 383-384.
  4. Російський державний військово-історичний архів (РДВІА). Ф. 52 «Дела князя Г.А. Потемкина-Таврического», оп. 1. - Часть. 1. - Спр. 79.
  5. Богумил А. К истории управления Новороссии князем Г.А. Потемкиным. Ордера 1775 и 1776 года. - Екатеринослав, 1905. - Вып. 2. - 134 с.
  6. Распоряжения (ордера) светлейшего князя Потемкина Таврического правителю Таврической области В.В. Каховскому за 1784 и 1785 гг. // ЗООИД. - Одесса, 1889. - С. 628.
  7. Гуржій О.І. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України. - К., 1954. - 452 с.
  8. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. - М, 1959. - 277 с.
  9. Пірко В.О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI-XVIII ст. / Український культурологічний центр. - Донецьк : Східний видавничий дім, 2004. - 224 с.
  10. Прыжов И.Г. История кабаков в России в связи с историей русского народа. (Репринтное воспроизведение). - М. : Воок сhamber international, 1991. - 272 с.
  11. Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае (1715-1847). - б/м и б/д. - 65 с.
  12. Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей / Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII - перша половина XIX століття). - Запоріжжя, 1999. - 528 с.
  13. Щербатов М. О повреждении нравов в России. Факсимильное издание. - М. : Наука, 1983. - С. 1-96.

f

f

Джерело: Козацька спадщина // Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. - Вип. 1. - Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2005. - С. 138-142.

а

Переведення в електронний вигляд: Діденко К.В.


На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

а

а

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

Обновлено 27.02.2018 14:47
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting