Зараз на сайті

Сейчас 191 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Історія Нікопольщини - В роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)
29.10.2009 17:44

Перепадя П.Г.
Учасник націоналістичного підпілля
на Нікопольщині у 1941-1944 рр.
м. Нікополь, Україна

Біографія

 

Драматична рапсодія
(до 100-річчя з Дня народження Вовка Ф.І. - директора Нікопольської СШ № 9)
(вибрані глави)
 
 Розділ І
Хто сіє вітер?
 
7. Як українські націоналісти врятували від розстрілу нікопольську сім'ю євреїв
 
Шкільна вчителька молодших класів Сара Давидівна під час окупації чудом залишилась живою, ми чули ще двадцять чи тридцять років тому. Але подробиць ніхто не знав і прізвища врятованої ніхто не міг пригадати, навіть її учні. Просто Сара Давидівна. От Женя Литвинова бачила її півроку тому: вчителювала, вже на пенсії, чоловік С.М. Колос помер, сини живі-здорові, один в Нікополі, другий десь в Підмосков'ї. В нікопольськім адреснім бюро Колос Сари Давидівни немає, бо єврейські жінки, виходячи заміж за чоловіків іншої національності, часто залишають собі дівочі прізвища. Відвідали міський відділ освіти - в школах Нікополя після війни такої не було. А може в технікумах? Агрошкола - така не працювала. Сільськогосподарський - колишній завуч - добра душа - Г.П. Незнайко:
- Була така! Прізвище Бакст. Ось адреса й телефон, можете подзвонити.
- Саро Давидівно! Я колишній учень СШ № 9 Перепадя. Дуже хотів би терміново побачитись з Вами. Виділіть, будь ласка, півгодини часу.
- Приходьте. Провулок Телеграфний, № 2-6.

Через півгодини :
- Існує легенда, що Вашу сім'ю під час окупації від знищення врятував Ф.І. Вовк. Скільки тут правди?
Такого запитання Давидівна, мабуть, не чекала. Розхвилювалася...
- Так, це правда. Федір Іванович був ангелом-рятівником нашої сім'ї.
- Будь ласка, розкажіть, як це було. Нам важливо знати всі подробиці, бо в Нікополі недоброзичливі люди звинувачують його в тім, що він під час окупації видавав на страту євреїв. І коротко напишіть своєю рукою про це.

Сара Давидівна зібралася з силами і задовольнила моє прохання... Ось її розповідь: «Невдовзі після вступу німців у наше місто вони під погрозою розстрілу взяли на облік єврейське населення і примусили дорослих носити нарукавні відзнаки і працювати на розбиранні завалів та упорядкуванні вулиць, а потім приступили до масового винищення їх. Із моєї сім’я були розстріляні дві менші сестри, які жили окремо з трьома малолітніми дітьми (двоє з котрих були новонародженими). Дізнавшись про цю трагедію, наша мама зробила спробу покінчити життя самогубством, та на щастя випадково нагодився мій чоловік і врятував її. Ще більше року після тієї події на шиї у неї залишався слід від петлі.

Незабаром за мною прийшли два німецькі солдати і звеліли збиратись. Я одягла свій новий найкращий одяг, взула лакові туфлі і пов'язала на шию газовий шарфик. Привели мене в комендатуру, де до війни знаходився банк. Чоловік з дітьми (маленький на руках, а старший - за руку) прийшов слідком і залишився на вулиці біля воріт. Мої конвоїри пішли в приміщення, а через деякий час звідти у двір вийшов інший німець з перекладачем:
- Документи!

Я їх перед виходом приготувала, поклала на стіл, але забула взяти з собою.
- Нема. Спитайте у чоловіка, він на вулиці.

В цей момент розкрились ворота і в проріз задом увіткнулась з вулиці крита вантажна машина. З її кузова вистрибнули два озброєні гвинтівками наші поліцаї, відкрили задній борт, приладнали до нього драбину і стали по боках машини. А німець відімкнув підвал і гукнув, щоб виходили і вантажились на машину. Поспіх, метушня, поліцаї та перекладач якісь занадто збуджені...

А з підвалу один за одним виходять старики, жінки та діти і залазять в кузов. Я стою збоку. Чую, як якийсь дідусь тихо говорить підлітку-внуку, що йде поруч:
- Постарайся шмигнути під висячий борт і біжи.

На підході до машини хлопчик уповільнив ходу, німець звернув на нього увагу і примусив залізти в машину. Вантаження закінчено. Німець, що керував ним, жестом руки і мене заставляє сідати. Як уві сні, я повільно заперечливо похитала головою. Він махнув рукою: «Гаразд». Поліцаї закрили борт і сіли в машину, вона виїхала, вартовий закрив ворота. Всі пішли. Я стою. Час минає...

Раптом мимо мене підтюпцем кудись поспішає перекладач:
- Чого стоїте? Негайно ідіть звідси!

Щось сказав вартовому, той відкрив хвіртку і я вийшла на вулицю, побувавши на півдорозі до небуття.

Відразу ж після нашого повернення додому ми всі пішли в якесь розвалище, де в найдальшому кутку збереглась невелика комірчина, в якій ми й поселились.

Мій чоловік був українцем, тому ходив вільно і увесь час гарячково шукав можливість врятувати сім'ю. Одного разу він зустрів Федора Івановича Вовка, якого добре знав як колегу-вчителя, і розповів йому про наше жахливе становище. Федір Іванович розпитав, де ми знаходимось, і обіцяв допомогти.

Наступного вечора з'явилась до нас його дружина Єлизавета Максимівна Шкандель і уточнила, скільки чоловіку небезпеці, кого треба рятувати. Незабаром вона прийшла знову з колегою Олександрою Григорівною Дорошенко і вручила невеликий папірець з планом, кого куди ховати. Чи згодні ми? А ми швиденько прочитали і, звичайно ж, погодились. План був написаний рукою Федора Івановича. Я той план відразу ж порвала на дрібні шматочки, а тепер жалкую, що не зберегла. За планом мама з моїм небожем переправлялись у село Варварівку Софіївського району. О.Г. Дорошенко дала мамі паспорт своєї матері, вона працювала там увесь період окупації прибиральницею при школі під опікою директора Бринзи Володимира Анастасовича, нині вже покійного. В селі її знали як Зінаїду Петрівну. А небожу надала притулок одинока сестра В.А. Бринзи, і став він для неї як рідний син.

Язі своїм п'ятирічним сином наступного вечора була переведена до ще однієї нашої шкільної колеги Марії Пантеліївни Мізіної, яка згодилась прийняти нас, хоч сама жила на квартирі.

Оскільки будинок, в якому жив тоді Ф.І. Вовк, знаходився неподалік, а малому в погребі, куди ми з ним ховалися вдень, було погано, то Вітю через деякий час забрали від мене і він майже три місяці жив у квартирі Федора Івановича вже як член його сім’і під іменем «Володя».

Згодом мій чоловік, відвідуючи мене, приніс одного разу довідку-перепустку на виїзд з Нікополя, виготовлену бухгалтером матеріального відділу «Заготзерно» Олександрою Павлівною Зновою, і звелів бути готовою до від’їзду на його батьківщину в Кіровоградську область згідно планому Ф.І. Вовка.

Через деякий час до нас зайшов кремезний симпатичний чоловік, шофер автомашини із земуправи:
- А де тут та молодиця, котру Федір Іванович звелів відвезти в Кривий Ріг?

Поїхали. Благополучно прибули до Кривого Рогу. А далі вже до місця призначення в Долинськім районі я добиралась пішки, туди ж невдовзі прибув і чоловік з дітьми. Там ми жили до дня звільнення від окупації - я з Вітею в глухомані на занедбаній фермі радгоспу, за фальшивими документами, звичайно, а він з меншим сином біля своїх батьків».
 
 
Їхні прізвища викарбувані тут навічно. Праворуч частина стіни з іменами українських рятівників.
Нікопольці підкреслені. В першій колонці посередині - Мізіна Марія, в другій четверта зверху -
Шкандель Єлизавета і п'ятий знизу - Вовк Федір. 
 
Власноруч написані при зустрічі свідчення С.Д. Бакст згодом були мною надіслані через ізраїльського посла в Україні безпосередньо в інститут «Яд-Вашем» Єрусалиму, в якому були детально перевірені і враховані Повноважною державною комісією Ізраїлю як головний доказ мужності українських рятівників єврейської сім'ї в Нікополі. Комісією трьом нікопольським героям було присвоєне почесне звання «Праведники народів світу», а їхні прізвища увічнені на «Стіні пам'яті» в Алеї Праведників.
 
 
Розділ II
З кого треба робити життя

 

Справжній той учитель,
який виконує те, чого навчає.
Катон Старший

1. Вихователь від Бога
 
А тепер про полум'яного трибуна, світлої пам'яті Федора Івановича Вовка, який живе в наших спогадах, в наших переконаннях і сподіваннях, який залишив нам частку свого серця.

Ще й понині, вирішуючи яку-небудь складну проблему, подумки запитуємо себе:
- А як би в такому разі зробив Федір Іванович?
- Мабуть, - отак...

І при позитивному вирішенні самі себе ж і хвалимо, а при невдалому результаті знову ж таки самі себе картаємо:
- Ні, Федір Іванович вчинив би інакше, він би не помилився, як деякі його учні...

Колись Т. Кваніна, дружина драматичного артиста І. Москвіна, так розповідала про знайомство з М. Цвєтаєвою: «Я ще не знала, хто переді мною, але почуття, що бачу людину, про яку слово «незвичайна» ужити мало, народилося тут же: це людина особливої, найвищої породи. За все моє життя я не зазнавала, давніше і згодом, такого відчуття ні від жодної зустріч».

Подібний вплив на людей мав і Ф.І. Вовк як при перших зустрічах з ним, так і при подальшому спілкуванні. Вже сама його імпозантна постать викликала мимовільну та беззастережну повагу до внутрішньої сили характеру цього чоловіка. Він був кремезним, вище середнього зросту, чорнявим, з густими бровами та карими очима. Мав пишні вуса й невелику борідку з сивиною. Ходив неквапливо, розмірено. Одягався невишукано, але зі смаком. Частіше всього носив вишиті сорочки, які майстерно вишивала йому дружина Єлизавета Максимівна.

Народився Федір Іванович Вовк 18 вересня 1903 року в селі Очеретове Семенівського району Полтавської області у великій працьовитій сім'ї. На жаль, на сьогодні практично невідомо, як проходили його дитячі та юнацькі роки. Але його козацький родовід з Полтавщини дає підстави вважати, що рідна земля, її минуле і традиції не могли не вплинути на становлення майбутнього революціонера-націоналіста.

Його батьки після жовтневого перевороту були двічі розкуркулені. Спершу в період «воєнного комунізму» на Полтавщині, а вдруге під час загальної колективізації в Краснодарському краї. Були розкуркулені, хоч послугами батраків не користувались, а господарювали тільки власними силами. І всі діти в сім'ї були виховані в любові до землі-годувальниці та в праці на ній.

В 1926 році, після закінчення сільськогосподарського факультету Харківського університету, Федір Іванович спочатку став співробітником Науково-дослідного інституту рослинництва в Харкові, а згодом працював головним зоотехніком радгоспу «Гігант»« та директором школи на Харківщині.

На початку «єжовщини» він влітку 1936 року не з власної волі був змушений переїхати з сім'єю в Нікополь. Оскільки на той час він мав уже і фах педагога, то його призначили директором новозбудованої типової середньої школи № 9, в спеціальному приміщенні якої він і поселився з сім'єю.

Школа знаходилась неподалік від казарм військової частини. Двоповерховий білий корпус на просторому подвір'ї містив у собі майже все необхідне для навчання: навчальні класи; біологічну, хімічну та фізичну лабораторії з повним устаткуванням; багату бібліотеку з тисячами як нових, так і дореволюційних видань; різноманітні допоміжні приміщення. В той час, правда, в школах ще не було актових залів та спеціальних приміщень для фізичного розвитку, але ми тоді й не уявляли, що така розкіш необхідна. Фізичні вправи при добрій погоді робили на свіжому повітрі, а в негоду - в коридорах, гранати вчилися кидати на просторому подвір'ї, де стояли також турніки для старших учнів, а ще знаходився волейбольний майданчик і таке-сяке футбольне поле.

Крім основного, шкільна будівля мала ще й інше призначення: під час війни вона швидко могла бути переобладнана під стаціонарний госпіталь. Так була завбачливо спроектована. За цією своєю другою ознакою німецькі військові використали її під час окупації, а при відступі спалили.

Для навчальних занять школа теж була дуже зручна, бо вони проводились в одну зміну. Багато уваги приділялось фізичному та естетичному розвитку учнів, в другій половині дня в приміщеннях школи діяли численні самодіяльні гуртки, одним з котрих - драматичним - фахово керував директор.

Причому він так безпомилково підбирав на ту чи іншу роль учнів в залежності від сценічних здібностей кожного, що глядачі завжди з захопленням вітали всі вистави. Спочатку в репертуарі гуртка були класичні українські драми та комедії: «Назар Стодоля», «Суєта», «Сватання на Гончарівці», а в останні передвоєнні роки і «Платон Кречет»« та фрагменти з творів російських письменників О. Островського, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, М. Гоголя.

Актовим залом нам був довгий шкільний коридор на другому поверсі. На вечір масових зборів чи вистав в кінці цього коридору лаштували імпровізований поміст - сцену, на яку «артисти» виходили з приміщення бібліотеки, а глядачі сиділи на лицевім боці сцени на лавах і стільцях вздовж коридору. На незручності тоді ніхто не звертав увагу.

За активного сприяння Федора Івановича на шкільному подвір'ї силами учнів вирощувалося багато квітів та інших декоративних рослин, а на присадибних ділянках висівався овес для коней, які були виділені школі для господарських потреб. За квітами доглядали дівчата, а з вівсом управлялись хлопці старших класів.

Як вчитель наш директор захоплююче викладав хімію, вміло поєднуючи лекційні заняття з практичними лабораторними роботами та знайомством з безпосередніми виробничими процесами, як це було, наприклад, при вивченні марганцю. Тоді він організував поїздку учнів на шахти під Нікополем, де вони ознайомились з видобутком та збагаченням марганцевої руди не тільки на поверхні, а й спускались в підземні забої. Для своїх уроків він використовував допоміжний матеріал посібників з хімії, а домашні завдання призначав за підручником. І траплялося іноді так, що учень розповідав на наступному уроці прослухану напередодні в класі інформацію дослівно за директором, а оцінку одержував посередню, бо «...щоб знати матеріал досконало, треба ж і в підручник зазирати...».
 
Будучи вихователем від Бога, директор зумів підібрати здібний і самовідданий педагогічний колектив. Він притягував людей своєю привабливістю і неординарністю, як магнітом. Тільки владна літераторка Олександра Михайлівна Цибулько відмовилась від його пропозиції зайняти в престижній школі посаду завпеда:
- Ні, Федоре Івановичу, двом ведмедям в одній берлозі буде тісно.

Директор добре знав і позашкільне життя учнів, тактовно запобігав небажаним проявам їхньої поведінки. Взаємини були рівноправними, підлеглі шанували директора і намагались не завдавати йому прикрощів, наскільки це було можливо в середовищі вихованців віком від восьми до вісімнадцяти років.

Методи його виховання були подібні часом до шокової терапії. Наприклад, одного разу, в погожий весняний день, коли учні молодших класів шикувались на подвір'ї для проведення фіззарядки, до їхнього строю Федір Іванович підвів двох відомих старшокласників і звернувся до малечі:
- Подивіться, дітки, на наших випускників. Ці «дяді» позавчора в Палаці піонерів після вистави попісяли під великий фікус, який росте там у бочці в приміщенні. Не смійтесь з них, дітки, бо вони не знали, що так робити не можна.

Малеча не сміялась, а реготала, зате «дядям» було не до сміху...

Педагогічна робота Федора Івановича здійснювалась у гнітючій атмосфері жахливих часів терору НКВС 1937-1939 років, коли він неодноразово викликався на тривалі нічні допити, а потім довго страждав кожного разу від головного болю. Та на щастя, зробити тоді його «ворогом народу» не змогли, а от змінити репертуар драматичного гуртка школи йому тоді довелося, перейшовши від «націоналістичної» тематики вистав до нейтральної великодержавницької. Такий тоді був час: танцюй, враже, як пан каже...

Хоч робота і забирала багато часу, однак Ф.І. Вовк все ж знаходив можливість постійно знайомитися з новинами літератури. Так, восени 1939 року, коли фашистська Німеччина, згідно з двостороннім договором про дружбу та кордони, вже стала «запеклим другом» комуністичного Союзу, він зосередився на детальному вивченні тільки-но надрукованого тоді твору одного з найвидатніших державних діячів Європи другої половини XIX століття О. Бісмарка «Роздуми та спогади», котрий об'єднав ворогуючі між собою князівства Німеччини «залізом і кров'ю». Чи не тоді вже Федір Іванович замислювався над можливостями відновлення Соборності України, тому і вивчав досвід канцлера?

У перших числах вересня того ж 1939 року, після нападу фашистів на Польщу, тільки-но розпочаті заняття в школі № 9 припинились, учнів тимчасово перевели в школу № 1, а в приміщеннях нашої школи розмістили курси перепідготовки призваних в армію військових запасу. Отже, відбулась репетиція майбутньої війни за «довічний мир».

Ця репетиція невдовзі завершилась об'єднанням майже всіх українців в одній державі, в сталінських міцних «батьківських» обіймах.

 

 
...Коли нас в бій пошле товариш Сталін,
і перший маршал в бій нас поведе.
Бравурний радянський марш про
мужніх танкістів
 

 

2. А перший маршал Ворошилов завів нас в окупацію

 

В останній передвоєнний рік школа № 9 працювала нормально, та вже в 1941 році, через півтора тижня після початку літніх канікул, ця розмірена діяльність її круто змінилась у зв'язку з нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Відразу ж учні старших класів шкіл Нікополя були відправлені в колгоспи на збирання врожаю. Федір Іванович Вовк теж виїхав зі своїми підлеглими і більше місяця очолював їх роботу.

З початком війни нікопольські правоохоронні органи примусили населення здати на так зване збереження нечисленні тоді власні приймачі, які всі були взяті міліцією на облік ще в мирний час. Цей захід пояснювався необхідністю державної безпеки і був, звичайно, «тимчасовим». А насправді він носив репресивний характер, аби запобігти доступу до несанкціонованої інформації через слухання населенням передач ворожих чи нейтральних радіостанцій, які були, звичайно, «провокаційними» (тоді ще не були придумані післявоєнні «глушилки» - мудрий винахід тоталітарного режиму).

Офіційні ж останні вісті про перебіг воєнних подій передавались тільки по трансляційній міській радіомережі. І завжди відставали в часі. Якщо, наприклад, передавалось повідомлення про бої на проскурівському напрямку, то треба було здогадуватись, що Проскурів уже захоплений ворогом.

При відступі з Нікополя міліція всі зібрані «на збереження» приймачі спалила, а зібрану таким же чином мисливську зброю міліціонери побили вщент і втопили у багні помийної ями.

Війна ж котилася на схід, і 17 серпня Нікополь був захоплений німецькими військами. Перед цим місцеве населення так-сяк підготувало його до оборони, викопавши протитанкові рови та піхотні траншеї на околиці. Однак і ці незначні оборонні споруди не були використані, бо призначені для захисту Нікополя радянські шоста й дванадцята армії відступали, були оточені німцями під Уманню і повністю знищені. Отже, Нікополь був залишений на милість агресора, який використав протитанкові рови для поховання під час окупації розстріляних мешканців - євреїв, циганів, підпільників та інших ворогів фюрера.

У результаті поспішної евакуації напередодні вдалося вивезти лише найголовніше устаткування промислових підприємств з частиною робітників. Основне ж населення Нікопольщини було кинуте напризволяще і залишилось без засобів для існування, бо все зібране зерно було спалене перед відступом на складах та елеваторах. Хто тоді турбувався про старих і дітей?!...

Ось цю проблему і змушений був розв'язувати Ф.І. Вовк, погодившись зайняти при місцевому самоврядуванні посаду головного агронома Земельної управи Нікопольської округи.

Провідники ОУН ще з початком війни в Європі передбачали, що Гітлер рано чи пізно розпочне втілення запланованого «Drang nach Osten» - завоювати східні території як життєвий простір для всесвітнього панування «арійської раси». В тім числі й Україну. Аби випередити в такому разі німців, вони прийняли рішення про контрзаходи і сформували свої спеціальні передові загони («похідні групи») для створення адміністративних органів на українських землях, ставлячи цим окупантів перед фактом існуючої і діючої української влади.

З цього приводу емігрант-»східняк» письменник Іван Багряний після війни висловився так: «Звичайно, це правда, що Велика Україна на час війни виявилась обезголовленою, позбавленою радянським тотально-антиукраїнським терором свого національного політичного авангарду... Тому для ініціативно-збудницької місії на Великій Україні якоїсь української ідейно-політичної сили, організованої в незрівнянно вільніших від підрадянських умов, безперечно, були підстави. Але той «багаж», той політичний рівень і організаційний підхід, з яким з'явились тоді вислані на Схід відомі «похідні групи» обох - бандерівської і мельниківської - ОУН відразу ж виявився невідповідним для Великої України. Тому, незважаючи на великий вклад жертовних зусиль тієї, здебільшого шляхетно-ідеалістичної молоді, яка навіть ціною свого життя намагалася цю свою «місію» на Великій Україні виконати, вона була в основному безуспішною.
 
Така песимістична оцінка діяльності похідних груп на Великій Україні Багряним не може сприйматися як об'єктивна. Чисельно невелика група Нікополя, наприклад, була дуже активною і результат її діяльності, особливо в початковій фазі окупації, був досить відчутний. Так, міські і районні українські адміністративні органи були створені ще до кінця 1941-го року і свої функції вони виконували доволі успішно.

Не менш успішною була і організаційна робота в ідеологічній та культурно-виховній галузі суспільного життя нікопольців, яка не припинилась навіть після заборони німцями діяльності «Просвіти». Що ж до політичної діяльності членів похідної групи, то в її активі не тільки створення мережі підпільної ОУН-Б, а й невпинне розширення її і активізація діяльності аж до кінця 1943 року. За цей час в Нікополі, наприклад, до ста членів та симпатиків організації стали політично-ідейними патріотами своєї Батьківщини. Отже, «...той багаж, той політичний рівень і організаційний підхід, з яким з'явились тоді...» члени похідної групи Нікополя (Лук'ян Крук, Уляна Целевич, Анатолій Захарчук) були не такими вже й «невідповідними», як про них висловився Іван Багряний.

Готуючи свої похідні групи, ОУН завчасно виявляла керівні кадри та цікавилась українськими фахівцями, на яких можна було б покласти відповідальність за забезпечення нормальних умов життєдіяльності на місцях. Відомості про Ф.І. Вовка потрапили до членів Проводу ОУН після 1939 року, коли в Західні області України після їх приєднання було направлено багато представників з центральних областей. Серед них був і вчитель, який добре знав Федора Івановича як свідомого українця і порядну людину та агронома за фахом.

Уникаючи можливих ексцесів при кардинальній зміні влади, директор школи № 9, як уже раніше було згадано, за декілька днів до вступу німців у Нікополь разом з родичкою О.Г. Дорошенко, своїм меншим братом Василем, підлітком-сином Вадимом та його другом виїхали на шкільній підводі в степ поза селом Чкаловим, де пробули майже тиждень. На той час в окупованому вже Нікополі його розшукували члени Південної похідної групи, які створювали адміністративні структури самоуправління. Розшукавши Вовка, вони запропонували йому очолити дуже відповідальну справу - сільське господарство району, зайнявши посаду головного агронома Нікопольщини. Тут яскраво виявились його організаторські здібності, природжений талант хлібороба і дбайливого господаря, винахідливість адміністратора і вміння тривалий час ошукувати окупантів.

 

 
 
Важка колісниця історії проїхала по
нашому поколінню.

М.Д. Кондратьєв
 
3. Як обдурити німців, нагодувати нікопольців та захистити молодь?

 

Стан сільського господарства в районі був критичним. Бракувало техніки (перед окупацією вивезли), коней (реквізували для потреб діючої армії), пального і посівного фонду (спалили при відступі). Особливо мало було тяглової сили. Тракторів не було, тому великі плуги для оранки не могли використовуватись. Тоді і пригадав головний агроном старий дідівський спосіб - «обробку» ланів плужницями-букерами. Це такі невеличкі мілко-лемешні плужки, в які запрягались коні або воли. І навіть при необхідності - корови. Випуск цих плужниць був налагоджений Федором Івановичем у місцевій промисловій артілі. Причому він сам відвідав артіль, виступив перед робітниками з промовою, пояснив їм гостру необхідність випуску нової продукції і закликав їх рятувати мешканців Нікопольщини від грізного ворога - голоду. На початку 1942 року почалося серійне виготовлення букерів, про що свідчить повідомлення в місцевій газеті «Промінь»:
Оголошення
  1. Ставимо до відому покупців букерів з заводу Сільськогосподарських машин, що граділі і стовби на заводі маркіруються, після чого провіряються на плиті. В разі, коли покупці будуть ставити стовби не на ті граділі і не в ті гнізда, на які вони замаркіровані - завод не братиме відповідальності за погану роботу букерів.
  2. Заводу Сільськогосподарських машин необхідна для зразку жатка-лобогрійка, бажано заводу «Комунар». Хто має таку в себе з приватних осіб або гром. господарство, прохання повідомити про це завод.
Директор заводу - Гарбуз
Головним правилом адміністративної діяльності Ф.І. Вовка протягом всього періоду німецької окупації було: якнайбільше виробляти сільськогосподарської продукції і якнайменше здавати її німцям. Вовк добре розумів, що безглузде гасло комуністичної партії «Жодного кілограма зерна ворогам» в умовах фашистської окупації було шкідливим, бо наслідком такого відвертого саботажу стали жорстокі репресії проти селян. Тому поміркований головний агроном земуправи в своїй роботі вирішив дотримуватись тактики «тихої сапи». Ще при ознайомленні зі станом справ у підлеглих земуправі господарствах Нікопольщини він обережно виявляв серед керівного складу на місцях однодумців і рекомендував їм найпростіші методи приховування від ворогів справжнього стану речей, для чого вести подвійний облік: для себе істинний, а для звітів - фальсифікований, в якому зменшувати поголів'я худоби і приплід, занижувати посівні площі, урожайність і т.п. А ще радив останні центнери зібраного зерна змішувати з попередньо залишеними відходами і в такому вигляді везти на хлібоприймальні пункти в останню чергу. Звичайно ж, таке «зерно» в хлібоздачу не годилось і заверталось назад в село як відходи, на що складався відповідний офіційний акт у присутності уповноваженого земуправи. Ця суміш потім очищалась знову і зерно розподілялось серед селян, які ніби вже вивезли увесь зібраний урожай.

Передаючи ж остаточний звіт в німецькі інстанції, земельна управа в свою чергу коригувала показники на користь місцевого населення. Приховані продукти харчування таємно передавались найбільш бідуючим громадянам.

Не забував Федір Іванович і про виховання та захист молоді. Восени 1941-го року при його активній участі в Нікополі, як уже раніше згадувалось, була створена громадська організація «Просвіта», яка запобігала спробам окупантів онімечування українців та поширювала знання рідної культури і справжньої історії України. Оскільки старші класи шкіл окупанти закрили (залишилися тільки початкові), то «Просвіта» об'єднувала молодь і діяла дуже успішно. Однак окупанти швидко розпізнали небезпеку для свого впливу і через рік ліквідували «Просвіту».

Крім того, головний агроном добився від німецької адміністрації дозволу на відкриття в Нікополі агрономічної школи з підготовки спеціалістів для села. При цьому учні агрошколи не підлягали вивезенню на роботу до Німеччини і знаходилися під опікою земуправи.

7-го грудня 1941-го року на урочистому відкритті школи Ф.І. Вовк виступив з промовою. Оскільки серед присутніх знаходився і безпосередній керівник сільського господарства Нікопольщини Крайсландфюрер Шоеллер, то промовець «для годиться» почав з «реверансу» окупантам. Ясна річ, що в тій ситуації Федір Іванович не мав права говорити, як думав насправді, бо пам'ятав, що «серед вовків жити - по вовчому вити...». Постійно знаходячись в контакті з німцями, він був змушений використовувати їх як своє прикриття не тільки при виконанні службових обов'язків, а й в питаннях своєї націоналістичної діяльності. Ця його промова була потім надрукована в нікопольській газеті «Промінь» № 13 від 10.12.1941.

Виступ п. Вовка на урочистому відкритті школи

«...Отже, перша ваша задача - полюбити працю в полі, в стайні, в лісі. Полюбити її не в травневий ранок, а полюбити в осінню негоду й зимову хугу.

Пізнати красу, чари і велич на землі зможе лише той, хто буде по-справжньому науково озброєний. Земля наша не визнала оранжерейних семітських господарів, вона жде могутніх, твердих українських козацьких рук і європейської голови.

Вам треба старанно вчитись, щоб пізнати всі наукові засади обробітку ґрунту. Вчитись із книжки, вчитись у лабораторії, вчитись у народу, цього великого орача, і вчити народ.

Ваша учоба в школі припадає на найкращу пору Вашого життя - юність. У цю пору хочеться землю обняти, зірки дістати, груди повні хотіння, радости. Усю пристрасть молодого завзяття Ви маєте направити на те, щоб стати могутніми хліборобами нашої землі. Вам доведеться орати український переліг холодної вогкої осени, коли осіння мряка оповиватиме Вас, коли руки коченітимуть од осіннього морозу й болітиме спина від напруженої роботи, зате повесні на зораному Вами полі буятиме розкішна пшениця, а луки будуть укриті міріядами квітів...

Гартуйте себе, щоб Ви не злякались осінньої негоди й не випустили чепіг з рук, і земля, яку Ви зорете восени, віддячить Вам навесні.

У цій великій роботі, що Ви її розпочали, ніколи не забувайте про свій нарід, який віддає свій піт і працю, щоб навчити Вас. Сила Ваша в єднанні з народом, в безмежній любові до нього. Коли Ви хоч на хвилину забудете це, то земля, орачами якої Ви готуєтесь стати, відвернеться від Вас. Отже, треба кожен крок Вашої учоби пов'язувати з прагненням українського народу.

 «...Майте прапором надії,
І дивом стануться всі мрії
Літ найкращих, молодих»
 
Це ж як палко треба любити свою землю, яким патріотом бути, щоб так романтично і вишукано висловлювати своє ставлення до неї, обожнювати та поетизувати українську землю і відданих землі українських хліборобів?!

У всякому разі його, Федора Івановича, передбачливі заходи сприяли тому, що понад 250 юнаків Нікопольщини вціліли до кінця чужинецької окупації, а багато учнів школи № 9 були врятовані за його протекцією не тільки від вивезення в Німеччину, а й від її концтаборів, як, наприклад, випускник старших класів і військовий фельдшер радянської армії Микола Григорович Рубан. Він під час відступу від кордонів України потрапив у велике німецьке оточення під Уманню, чудом уникнув полону і пробрався додому в Нікополь. Восени трохи попрацював у колгоспі, а взимку, виконуючи один з численних наказів окупантів, зареєструвався на біржі праці.

Невдовзі йому і всім таким же нікопольським бідолахам вручили повістки на масову явку в окупаційну міську комендатуру. Там їх попередили, що всі вони повинні терміново написати заяви про добровільний вступ до допоміжної поліції, в противному разі будуть відправлені в концтабори. Погані справи були в окупантів з формуванням підрозділів своїх посіпак з місцевих мешканців... Ну, а М. Рубан в той же вечір звернувся за допомогою до Федора Івановича, який відразу ж написав розпорядження директору агрошколи. Наступного дня новоспечений учень вже сидів за партою агрошколи і таким чином не потрапив ні в поліцію, ані в концтабір. Він і тепер ще з великою пошаною згадує Федора Івановича, завдяки якому був урятований від неминучої загибелі.

 

Федір Іванович був противником ворожнечі, помсти та зведення особистих рахунків серед співвітчизників, вважав братовбивство найтяжчим гріхом, бо за його висловом, «...за всю історію існування і розвитку нашого народу людської крові і так було вже пролито дуже багато».

Був випадок у селі Покровському, коли звідти надійшов у земуправу (добре, що не в гестапо) донос від «доброхотів» про наявність у селі колишніх радянських активістів та комсомольців, названих поіменно.

На той час зареєстровані та виявлені карателями комуністи були вже розстріляні.

На сільському сході в присутності свого безпосереднього керівника-німця Шоеллера він пояснив селянам недоцільність ізоляції цих людей, пославшись на марну втрату працездатних селянських рук у господарстві:
- Хай і комсомольці та активісти тепер попрацюють нарівні з усіма селянами.

Селяни не заперечували. І німець погодився:
- Треба працювати, треба вирощувати більше хліба для німецької армії, вашої визволительки!

У заключному слові головний агроном ще раз нагадав, що хліб треба здавати (куди ж, мов, дінешся), але хліб повинен їсти й той, хто його вирощує. Хитрі «дядьки» натяк зрозуміли і ховали хліб як змогли, а потім ще довго згадували добрим словом розумні поради Ф.І. Вовка.

Ще один відважний вчинок. Коли один із працівників земуправи написав вірш, що вихваляв окупантів, то головний агроном не побоявся привселюдно піддати цей твір нещадній критиці за хибні погляди і принижений гідності свого народу.



Людина, котра думає тільки про себе
і шукає у всьому своєї вигоди,
не може бути щасливою.
Хочеш жити для себе, живи для інших.
Сенека
 
4. Будні окупації. Підпільна діяльність

 

Ще в 1995-му році попередньо вже згадувана Світлана Іванівна Коновалюк, прочитавши спогади про нашого директора СШ № 9 м. Нікополя Ф.І. Вовка, зауважила, що ми дуже перебільшили його достоїнства, зробили його безгрішним божеством без будь-яких людських недоліків і вад. Так, мовляв, у житті не буває. Ми й самі це знаємо. Але...

Але коли і слова, і вчинки яскравої особистості сприймаються оточенням беззастережно і безсумнівно, то це вже свідчення самовідданої любові до неї. Таке сентиментальне почуття до Ф.І. Вовка було не тільки у нас, 14-17-річних підлітків, яким притаманне обожнювання своїх кумирів, а й опанувало значно старших, розумних і досвідчених людей.

Всебічну підтримку своєї діяльності мав Федір Іванович і у власній сім'ї, як від сина Вадима, так і від дружини Єлизавети Максимівни Шкандель, теж вчительки мови і літератури і співредактора нікопольської газети «Промінь» часів окупації. Сімейний союз Федора Івановича Вовка та Єлизавети Максимівни Шкандель образно характеризувався влучним прислів'ям: «Який сам - таку й узяв», бо об'єднувала їх високої проби людська гідність, добропорядність і взаємопорозуміння.

Треба було бачити, як щиро зрадили учні восьмого класу на початку 1939 року в перший же день занять коли Єлизавета Максимівна прийшла на перший свій урок, привіталась і сказала:
- Від сьогодні і до випуску я буду вашим класним керівником. Ви тепер вже дорослі люди, тому ми, вчителі, будемо називати вас на «Ви» і надіємося на плідну співпрацю.

На превеликий жаль, з нею тоді ми поспілкувались тільки два навчальні роки. На перешкоді стала війна. Ми палко любили нашу керівницю, бо не любити її було неможливо - за самовідданість, за доброзичливість, за постійну готовність допомогти в разі необхідності. Єлизавету Максимівну переповнювала душевна теплота, якою вона щедро ділилась з близькими та вихованцями. Як пригадує Валентина Андріївна Крилащенко, особливо вдячні їй були дівчата за делікатні консультації як із загальноетичних, так і з особливих жіночих питань.

І ще дівчата 9-го класу впевнені, що за нашу згуртованість та дружбу ми повинні дякувати саме Єлизаветі Максимівні. Бо це вона ненав'язливо згуртувала нас в колектив. Влітку 1981 року залишки нашого класу, хто вцілів, зібрались у Нікополі, подивились один на одного, відвідали місця нашої юності, в тім числі і залишки школи, звітували про прожиті роки, про втрати і здобутки, згадали добрим словом товаришів, які загинули, і домовились зустрічатися знову, але частіше. Ми зустрічались ще чотири рази, але кожного разу все в меншій і меншій кількості. Невблаганний час виконував своє безжалісне призначення... Остання наша зустріч відбулася в 1996-му році в Кривому Розі. Зібралися тільки вісім чоловік...

Шкодуємо тільки, що про минуле Єлизавети Максимівни ми знаємо мало. Судячи з начитаності та гуманітарної обізнаності, вона була освіченою і шляхетно вихованою людиною. Ми довго не могли визначити походження її прізвища. Спершу думали, що воно має закордонне коріння від переселенців швейцарців чи скандинавів. Та син Єлизавети Максимівни Вадим побачив у прізвищі наші рідні корені, а саме від «шканделяти - шкандибати». Такі влучні прізвиська вміли давати запорожці своїм новачкам... А якщо прийняти до уваги, що чоловіки з роду Шканделів - батько та два брати Єлизавети Максимівни служили старшими офіцерами у війську Української Народної Республіки під керівництвом С. Петлюри, то можна сміливо стверджувати, що цей рід був українським, патріотичним, державницьким і належав до тієї старої інтелігенції, яка дбала, щоб в Україні не було бідних, в той час як «пролетарія» робила все можливе, щоб на Україні не було багатих.

Єлизавета Максимівна прожила коротке, але змістовне життя. Вона померла від невиліковної хвороби в Німеччині після війни.

А на її могилі - символ християнської жертовності - кам'яний хрест.

Тепер ще про Федора Івановича. У своєму вимушеному спілкуванні з німцями він був стриманим, коректним і не підлабузнювався до них, а своє справжнє ставлення до окупантів якось висловив у вузькому колі молоді:
- Для нас німці краще, ніж більшовики, бо німці чужі і з ними легше боротись.

Безкомпромісну таємну боротьбу з ними він проводив уже давно, ще з початку окупації Нікополя, будучи районним провідником підпільної ОУН-Б, а згодом і членом Головного Проводу цієї організації, куди був кооптований весною 1944 року. Слід відмітити, що за яку б справу не брався Федір Іванович - всюди мав успіх. Передбачливість і поміркованість були йому притаманні. Однак в період ворожої окупації та військового стану в Україні активно діяли і німецькі служби безпеки. В кінці 1942 року чи на початку 1943 року Федір Іванович був заарештований гестапо і десь два тижні перебував у в'язниці. Арешту передував донос до німецької адміністрації одного з працівників земуправи про те, що головний агроном фальсифікує звіти про роботу у сільському господарстві Нікопольщини. Саботаж! До того ж під час обшуку в канцелярії земуправи при його арешті гестапівці знайшли підпільні націоналістичні матеріали, що значно погіршило справу, бо виправдовуватись за два такі значні злочини було дуже складно. Але можливо... Особливо, коли до виправдовувань заарештованого нікопольська ОУН додала ще й солодкий хабар - дві бочки меду, які й врятували головного агронома земуправи від розстрілу. Ці подробиці ми взнали тільки тепер від Вадима, бо тоді існувала версія, що його захистив німець, безпосередній начальник земуправи.

Звільняючи Вовка, гестапівці попередили (ніби проявили велику милість):
- Розстріляти тебе нічого не варто, але нам потрібна твоя голова... Іди і працюй.

І головний агроном земуправи продовжував працювати, але вже більш обережно. Кінець цієї загрозливої пригоди Федір Іванович тоді іронічно прокоментував так:
- Культурна нація. Помили, поголили, почистили одяг і звільнили серед білого дня, а з НКВС випускали колись, якщо випускали, брудних, неохайних і тільки вночі...

Про його обережність та передбачливість свідчить такий факт: коли у вересні 1943 року, згідно з рішенням тодішнього окружного провідника нікопольської ОУН «Тимоша» була проведена одночасно масова акція розповсюдження великої кількості анти німецьких листівок в Нікопольській окрузі, в Кривім Розі і в Томаківськім районі, то ця «демонстрація сили ОУН» відбулася всупереч волі теренового провідника Ф.І. Вовка. Він вважав, що подібні дії призведуть до провалу і розгрому всієї добре вже відлагодженої мережі ОУН. «Тиміш» тоді за самоуправство одержав догану, а карателі незабаром дійсно виявили одну з найважливіших ланок організації, заарештувавши Володимира Івановича Щипського.

 

 
Кровавые отблески
Кровавого бытия
Кровавыми сполохами
Кроваво высвечивают
Кровавую эпоху.

Л. Габышев
 
5. Останні тижні в Нікопольській окрузі

 

А тим часом восени того ж 1943 року лінія фронту знову наблизилась у зворотному напрямку до Нікополя. Тилові адміністративні окупаційні органи та інші другорядні установи поспішно втікали на Захід. Шаленіли прифронтові каральні підрозділи, терор проти місцевих груп опору та мирного населення досяг свого апогею.

Навіть у той невизначений час головний агроном земуправи продовжував ревно виконувати свої службові обов'язки. В негоду та осіннє бездоріжжя він майже щоденно об'їздив свої сільськогосподарські об'єкти і умовляв селян сіяти як можна більше озимини, щоб запобігти голоду в наступному році при будь-якій владі. Крім того, посіяне зерно окупанти вже не могли ні вивезти, ані спалити при відступі. Отже, він знову рятував людей...

Пригадує учениця нашої школи Антоніна Іванівна Федоренко: «Коли в кінці 1942 року мені загрожувало примусове вивезення на роботу в Німеччину, я звернулася за допомогою до Федора Івановича.
- Щось придумаємо, - сказав він.

 

Вже наступного дня в штатний розклад співробітників земуправи була введена «дуже необхідна» посада діловода. Для мене. Як те «діло водити», я не знала, але сумлінно ходила на роботу, займала своє місце за невеликим окремим столиком в приймальні поряд з секретаркою канцелярії Олександрою Григорівною Дорошенко і намагалась не заважати їй працювати.

Важливо, що я була при ділі, мала відповідний «Ausweis» і в моїм формулярі на біржі праці замість позначки «безробітна» вже був запис «діловод земуправи». Я ж зрідка підшивала якісь документи та розносила їх по кабінетах. Деколи до нас в приймальню виходив сам головний агроном і говорив у простір, ні до кого не звертаючись:
- А завтра відправка чергового ешелону...


Це означало для мене:

  1. Попередь тих, кого необхідно.
  2. Не приходь на роботу.
  3. Сиди дома і не виходь на вулицю, аби не потрапити в облаву.

Я так і робила.

 
Одного разу Вовк Ф.І., вийшовши в приймальню, дав мені в руки папірець з написаними його рукою словами: «От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови, уведи меня в стан погибающих за великое дело любви...».

І більше ні слова. Але мені було зрозуміло - за Україну. Далі в цьому напрямку контактів з ним не було...

Інколи бачила, як Олександра Григорівна друкувала для нього якісь тексти, не передані друкаркам в машинне бюро, а потім відносила йому в кабінет разом з чернетками та копіювальним папером. В цьому була якась таємниця, але я нічого не знала.

Осінь 1943-го року була дуже дощовита, але Федір Іванович майже щодня виїжджав у села і повертався звідти втомленим, заклопотаним, забрьоханим грязюкою та в мокрому одязі. Одного разу при такому його поверненні Олександра Григорівна не стрималась і сказала йому те, що думала:
- І чого ви мотаєтесь? Он за Дніпром уже чути артилерійську стрільбу і треба швидше збиратись в дорогу, а ви все сієте. Для кого?


А Федір Іванович лагідно поклав свою руку на мою голову і відповів сумно:
- Ось для них треба сіяти...

Я думала, що йому втікати не треба, бо він же хороший: зла нікому не робив, а тільки добро.

І взагалі слід сказати, що моє ставлення до нього, як майже всіх учнів СШ № 9, було захоплюючим та шанобливим, як до найсвітлішої особистості, яка зустрілась на життєвому шляху, як до Людини з великої літери».

Він ще деякий час продовжував ходити по лезу ножа. Лиш пізньої осені Федір Іванович із сім'єю назавжди залишив Нікополь, від'їхавши в західні регіони України згідно з розпорядженням Головного Проводу ОУН, членом якого він був. З від'їздом головної дійової особи нашого нарису закінчились і контакти з ним, бо подальше життя і діяльність Ф.І. Вовка відбувались уже за межами нашої безпосередньої присутності спершу в Галичині, потім недовго в Словаччині, пізніше в Німеччині та за океаном - у Сполучених Штатах Америки. Про тридцять п'ять років, проведених нашим директором на чужині, ми знаємо тільки зі спогадів його близьких та друкованої інформації співробітників, що потрапила до нас вже після краху імперії СРСР. Про це - в наступному розділі.

Тепер же необхідно ще згадати про кінець існування спаленої німцями при відступі з Нікополя нашої школи № 9.

Влітку 1981 року ми, учні колишнього 9-го класу, вирішили зібратись у Нікополі на дружню зустріч через сорок років після останнього нашого спілкування в школі перед війною. Нас залишилось живими дуже мало, ще менше змогли приїхати чи прийти на зустріч і побувати на місці, де колись знаходилась наша школа. Враження від побаченого було гнітючим: на місці білокам'яної красуні знаходилась велика купа каміння, на якій ріс буйний бур'ян. Мимоволі виникало порівняння з картиною російського баталіста В. Верещагина «Апофеоз війни» (купа людських черепів) з цим нашим наочним апофеозом окупації...

Згодом цей «апофеоз» був вивезений, там тепер матеріальна база якоїсь будівельної фірми. Так що від нашого юнацького храму знань не залишилось нічого. Тільки серце щемить...
 



Розділ III
Козак з когорти незламних
 
А уставшему скитаться,
потерявшему отчизну,
как же мне не спотыкаться
на пути к социализму.

Иван Приблудный (Овчаренко)
 
1. Перші кроки за кордоном

 

Отже, пізньої осені 1943 року, коли до Нікополя знову у зворотному напрямку занадто наблизився фронт, Федір Іванович Вовк, його дружина Єлизавета Максимівна, син Вадим та О.Г. Дорошенко на двох возах вирушили в далеку дорогу. Перша тривала зупинка була зроблена ними в селі Миронівці за Чортомликом, де до них приєднались інші мандрівники. Колону з декількох возів очолив Федір Іванович. Він мав карту малого масштабу і вибирав по ній степові шляхи. Однак і така передбачливість не врятувала втікачів від грабіжників. Незабаром в глухомані озброєні калмики відібрали у ватажка колони його найкращих коней, давши взамін своїх миршавих калмицьких маломірків. Мабуть, не даремно війна румунською мовою називається розбоєм... До речі, віз, у якому їхав Федір Іванович з дружиною, всі називали теж на румунський лад «каруцою», бо він нагадував циганську кибитку з напнутим брезентовим верхом для захисту від непогоди.

Все подальше своє життя на чужині Федір Іванович Вовк (відтоді Іван Федорович Вовчук) присвятив політичній діяльності.

На початку 1944 року у визвольному русі української державницької орієнтації виникла необхідність створення єдиного керівного політичного центру, який би очолив всі патріотичні організації і партії незалежно від їхнього ідейного світогляду, за однієї лише умови, що вони стоять на фунті політичної суверенності Української Держави. З ініціативи командирів Української Повстанської Армії був організований Ініціативний комітет під керівництвом Л. Шанковського для створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) із завданням керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу, представляти верховний політичний центр всієї України і українців за її кордонами, а також створити перший всеукраїнський уряд.

 

У липні 1944 року в умовах глибокого підпілля в лісництві поблизу села Сириня неподалік від Самбора на Підкарпатті відбувся кількаденний установчий Великий Збір УГВР, на якому було обрано уряд у складі Президента Кирила Осьмака й трьох його заступників: Василя Мудрого, Івана Гриньоха, Івана Вовчука та Генерального секретаря Романа Шухевича. До УГВР було обрано багато членів, які залишились на Україні. Майже всі вони загинули в боротьбі за волю Батьківщини.

Незабаром І. Вовчук був призначений заступником міністра закордонних справ М. Лебедя і в складі Закордонного Представництва (ЗП) УГВР восени 1944 року через Словаччину емігрував у Західну Німеччину, де був одним з найближчих співробітників Провідника ОУН Степана Бандери і головою Центрального Представництва Української еміграції в Німеччині (1949-1950 pp.). Про діяльність І. Вовчука в цей період дуже добре написав в автобіографічному творі «Карби часу» Василь Гришко.



Борітеся - поборете,
Вам Бог помагає.

Т.Г. Шевченко
 
2. Боротьба в «забугорних» умовах. За океаном
 
У 1944 році, коли німецькі війська були змушені залишити територію всіх земель України, на Заході опинилося багато членів та прихильників ОУН з творчої інтелігенції радянського виховання, так званих «східняків».

Деякі з них були кооптовані в Провід ОУН та в УГВР ще під час німецької окупації України.

Як відомо, згідно з ялтинською угодою 1944 року керівників антигітлерівської коаліції, ці люди, як «зрадники і вороги радянської батьківщини», повинні були союзними військами видані цій самій «батьківщині» на розправу. Однак втікачі відмовились репатріюватись, були визнані союзниками як «переміщені особи» (ді-пі) і поселені в спеціальних таборах. Боячись терору радянських репатріаційних органів, які підступно, навіть насильно викрадали людей у західних зонах окупації Німеччини (часто навіть не колишніх громадян СРСР, а і підданих інших держав, як шведського дипломата Рауля Валленберга або німецького громадянина Жемчужникова та ін.), багато з них змінили свої прізвища і проживали нелегально, продовжуючи співпрацювати з ОУН і в підрозділах Антибільшовицького блоку народів (АБН).

Взимку 1945-1946 pp. І. Вовчук, проживаючи в таборі Карлсфельді під Мюнхеном, крім своїх урядових обов'язків, виконував ще й важливу партійну роботу - редагував журнал Організації «Визвольна політика». Будучи передбачливим аналітиком, він завчасно прораховував можливі наслідки кожної планованої акції ОУН і, як міг, сприяв її найкращому виконанню, поволі коригуючи цей процес на етапі вирішення. Отже, і як редактор головного ідеологічного друкованого органу Організації, Іван Федорович був на своєму місці.
 
В. Гришко в своїх спогадах пише: «В перші вересневі дні 1947-го року в горах біля Мітенвальду повинна була відбутися чергова конференція ЗЧОУН. А йти треба було покрученими стежками все вище і вище в гори. В групі, до якої належав я, окрім мене й провідника, всі люди були значно старшого віку від нас. їм було особливо тяжко, зокрема Рябишенкові, який був більш, ніж: інші, повнотілим і жалівся на слабе серце. Тому Андрієвський, як порівняно молодший від нього, його друг-земляк із часів спільного проживання в Дніпропетровську (і також: його лікарський порадник) взявся йому допомогати, але скоро й сам знесилився, бо був трохи зніжений сидячим способом життя. Краще тримався кремезний «козарлюга» Вовчук, який хоч і добре прів та пихтів, але стоїчно ступав рівним кроком попереду всіх (бо, як вищий від нас усіх, робив широкі кроки), виглядаючи зі своєю маєстатичною сивіючою бородою й густою кучмою волосся на голові та з великою палицею в руці, як біблійний пророк-поводир».

Конференція виявилась малозначущою через розходження поглядів присутніх. Причому опозиціонерами виявились не тільки члени Закордонного представництва УГВР, а й частково члени 34 ОУН, які керували організацією в підпіллі під час війни, коли головні керівники Організації знаходилися у німецьких концтаборах. Перемогли останні, бо «східняки» (Рябишенко, Вовчук, Андрієвський, Гришко) підтримали не опозицію, а Бандеру та Стецька.
 
По приїзді в 1950 році до Америки Іван Федорович Вовчук продовжував свою плідну співпрацю з Проводом ОУН-б та редагував газету «Національна трибуна» (1950-1952 pp.), а з 1953 року, очоливши Організацію Оборони Чотирьох Свобід України, редагував також і журнал цієї організації «Вісник».
 
Він брав активну участь не тільки в політичному, а й у громадському житті, зокрема на посаді Голови Політичної Ради Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), куди обирався на два строки.
 
У жовтні 1959 року в своєму останньому слові над могилою підступно вбитого агентом Москви Богданом Сташинським Провідника ОУН Степана Бандери в Мюнхені голова ООЧСУ професор Іван Вовчук сказав: «Глибини втрати, що її зазнала нація й Організація Українських Націоналістів, яку протягом довгих років вів покійний у битвах за політичну ідею, нині зміряти важко. Український народ говорить: «Горе - море, пий його, не вип'єш». І от це горе Україна п'є вже двісті п'ятдесят років, від часів програної битви під Полтавою. П'ємо горе, бо віри в себе, в свої сили не маємо, та не завжди і не всі її плекаємо. Ми часто говоримо, що любимо Україну по-своєму... По-своєму любить Україну Москва, затискаючи навколо неї окупаційні обручі так, що все духовно живе та національно творче ледве дихає».
 
В останні роки своєї напруженої діяльності І.Ф. Вовчук звертав увагу українства на активізацію діяльності КПРС для створення нового суспільного «продукту» розвинутої соціалістичної системи - позанаціональної людини, - «советского человека». З цією метою у всіх національних республіках посилено впроваджувалась у найважливіших сферах діяльності мова «старшого брата».

Багато зусиль приклав Іван Федорович для консолідації всіх національних угрупувань української громадськості та неухильно відстоював головний принцип діяльності ОУН: в боротьбі за самостійну українську Державу спиратись тільки на сили власного народу.

 

Отакий то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває весільної,
А на журбу зверне.

Т.Г. Шевченко «Перебендя»

 

3.    Бадьоре завершення
 
На відміну від Перебенді, ми свою сумну мелодію, хоч на її десятому році існування, повинні закінчити мажорно.

Отже, перша радісна нота.

Влітку 1998 року, як уже згадувалось раніше, Повноважна комісія в Єрусалимі згідно з нашими матеріалами визнала Федора Вовка, його дружину Єлизавету Шкандель та Марію Мізіну Праведниками народів світу. Згодом Марія Пантеліївна через ізраїльське посольство в Києві одержала персональну грамоту і медаль.

Такій сімейній реліквії місце в червоному кутку оселі,
на стіні, в рамці під склом 
 
На той час ми вже знали, що Вадим живий, а тому вирішили повідомити в музей Яд-Вашем його адресу, аби тамтешні посадовці вручили йому, як спадкоємцю померлих вже рятівників, призначені їм свідоцтва та медалі. Звичайно, цей клопіт був значно приємніший, ніж наші нескінченні змагання з нікопольськими бюрократами. І він благополучно закінчився на початку літа 2002 року після урочистого вручення нащадкам відважних батьків належних відзнак у Вашингтоні, в посольстві Ізраїлю.
 
На церемонії була присутня вся сім'я Вадима, бо такі події в житті трапляються занадто рідко. Тож моральне задоволення від урочистостей дісталося повною мірою кожному з вовчуківського роду... Нагородні атрибути, грамоту й медаль, приймав Вадим, а вдячну промову від імені всіх Вовчуків виголосив Ігор. Після війни в радянських засобах масової інформації для таких випадків існував офіційний штамп: «Нагорода знайшла героя». Ми ж маємо повне право використати цей вислів з незначною зміною тексту, а саме: «Нагорода знайшла спадкоємців героїв».

Поскільки ми теж причетні до цієї приємної події, то маємо ксерокопію нагородної грамоти, яка виписана одна на обох рятівників. Ми також уявляємо який вигляд має медаль, теж одна на обох, бо бачили і тримали в руках подібну персональну нагороду Марії Пантеліївни. Красива. Оригінальна. Ще й в спеціальному вишуканому дерев'яному футлярі...
 
Друга радісна нота - сімейне свято 1998 року. В роковини п'ятдесятиліття створення союзу Вадима та Марії їхні діти таємно підготували батькам, які були на той час відсутні, приємний сюрприз. Вони замовили на день їхнього повернення додому урочистості в ресторані і запросили на святкування знайомих з сімейного оточення. Повідомили також про обов’язкову необхідність бути присутніми і батькам без будь-яких пояснень. І ті були, як висловився Вадим, «заскочені несподіванкою», бо на святкування свого «Золотого весілля» з'явилися одягненими по дорожньому, просто далекої поїздки. Ось цей епізод і зафіксований фотографією.

Цьому знаменному торжеству передували роки змістовного подвижницього життя нашого героя, у т.ч. і роки навчання у нікопольській СШ №  9.

Та таємно підготовлене відзначення «Золотого весілля» було не єдиною несподіванкою для ювілярів. Діти, в основному наймолодша енергійна Ліза, підготували для цієї урочистої дати ще й оригінальний стенд про початок їхнього роду, який і зображений на фотографії «Ще тільки удвох».

А хіба можна не звернути увагу на майстерно оздоблене приміщення ресторану, один тільки зафіксований фотоапаратом фрагмент якого свідчить про вишуканий смак його творців.

Ну, а продовження цієї радісної ноти, довжиною тепер вже за 50 років, теж зафіксоване фотографіями, які красномовно говорять, що наше українське насіння де не посій, то воно і там вродить. Причому добірно! Так що життя продовжується, українство й на чужині не хиріє.

Третьою приємною для слуху нотою хай будуть спогади Валентини Андріївни Крилащенко, яка ще під час війни, відразу після повернення з евакуації в звільнений від німецьких окупантів Нікополь, працювала коректором в редакції «Нікопольської правди». Тоді, в 1944 році, ця газета друкувалась тільки українською мовою тиражем 10 тисяч примірників.
 
Тепер, виправляючи помилки в цьому нашому спільному творі, вона пригадала і розповіла про випадок із своєї тодішньої практики:
- Оскільки фотографію учнів нашого 9-го класу я брала з собою під час від'їзду з Нікополя 14 серпня 1941 року, то за час поневірянь на Кубані вона в моєму заплічному мішку дуже потерлась.

Щоб як-небудь реставрувати цю дорогу для мене річ, я принесла її на ремонт до редакції і поклала в ящик свого письмового столу, а сама спустилась на перший поверх у друкарню домовитись з палітурником, щоб він її укріпив.

Коли я повернулась до свого робочого місця, то побачила за своїм і столом працівника КДБ «товаріща» Мукіна, який уже встиг вийняти з ящика столу фотографію і розглядав її. Моя поява зовсім не збентежила його. Він тільки поглянув на мене і протягнув із значенням, ніби відкривши якусь велику таємницю:
- Так вот откуда ты знаешь украинский язык! Ведь ты училась у Вовка!...

Треба знати, що перед війною з дев'яти середніх шкіл Нікополя тільки дві були російськомовними. То який же розум треба було мати наглядачеві за політичною надійністю працівників преси, якщо в шести україномовних школах міста учні, в його розумінні, (на Україні!) не знали рідної мови, а тільки в сьомій, СШ № 9, у Вовка, її вивчали і знали досконаліше.

Коли відвідувач мого кабінету і споглядач шухляд мого робочого стола пішов геть, то я не втрималась, хоч була вже дорослою - мала дев'ятнадцять років, а дістала з сумочки люстерко і глянула в нього: чи не став мій ніс кирпатішим, ніж був насправді. Так запишалась я, що була ученицею 9-ї школи, в якій українську мову та літературу викладала уродженка міста Катеринослава Тамара Василівна Павлова, класним керівником у нас була Єлизавета Максимівна Шкандель, а керівником драматичного гуртка та директором школи був Федір Іванович Вовк, які поряд з батьками опікувались нашим вихованням, щоб ми виросли не людцями, а людьми.

А ще тоді мені здалося, що «товаріщу» Мукіну навіть стало заздрісно, бо не він, а я (якесь дівчисько) була ученицею такої престижної школи...».
 
Четвертою нотою нашого колективного твору будуть спогади Ігоря Вовчука про свого діда Івана в Америці десь з 1955-1956-х років.

«Перша згадка про діда у мене залишилась, коли мені було 5-6 років. Ми приїхали (я, мама і батько) до приміщення Спілки української молоді (СУМу) в південній частині штату Нью-Йорк в горах. Він там робив доповідь.

Коли ми приїхали, то він сидів у майці і їв кавун. Для мене це був чужий чоловік, я його давно не бачив. Він мав звучний голос, я його боявся, а тому ховався за маму. У нього був гарний настрій, він жваво говорив, але я боявся.

Дід мав хист на виступи, часто виступав на зібраннях, і чим більші там було людей, тим більше йому подобалось промовляти. Він не користувався записами. Ми часто приїздили на СУМ, де він виступав, декілька разів їздили до Канади. Йому було дуже приємно, коли його слухала молодь. В Америці молодь у свої 18-19 років переважно не слухає виступи, але його слухали з задоволенням, бо він знав, що треба говорити і яг треба говорити з молоддю.
 
Після смерті моєї рідної бабці Лізи, яка померла ще в Німеччині, дід Іван через деякий час одружився вдруге на пані Лідії з роду Радзикевичів. Коли вони переїхали до Америки, то дід не цурався ніякої роботи, аби заробити на прожиток сім’ї. Так, у Нью-Йорку він чистив ванни і працював недалеко від нас на фермі простим робітником. Не вважав це принизливим, був задоволений, що працював і був незалежною людиною, яка могла заробити.

Декілька разів на рік ми приїздили до нього додому. На вечері бувалі багато поважних чоловіків, які розмовляли про своє минуле тяжке життя, яке вони прожили. Я хотів зрозуміти, про що вони говорять, тому ще в Америці важко було зрозуміти, як вони могли так жити...

Дід часто грав у шахи.

Коли він приїздив до нас, то вранці, коли ми ще спали, він ішов на озеро купатися.
 
Коли він працював на американців, які не знали українську мову, то він їх розумів, бо сам трохи знав англійську, міг розуміти сказане, міг трохи читати, міг трохи говорити, щоб спілкуватися, щоб вміти жити в Америці.

Коли він уже був на пенсії, то по 10-12 годин на день писав, читав і мені говорив:
- Читай. Читай. Тільки так можна вчитися...

Пригадую, що під час політичних дискусій дід керувався практичною доцільністю справи, зневажав якусь абстрактну філософію і зважував, що працює, а що не життєздатне. Теорія якась, навіть дуже приваблива, як, наприклад, комунізм, ним сприймалася тільки практично: чи це працює, чи може працювати, чи колись працювало, як було в історії. Його погляди були реалістичними.

Пам'ятаю, як зустрічався з жінками, наприклад, з моєю мамою, так по старому звичаю брав руку, прихиляв голову і цілував руку. Я в Америці нічого такого не бачив. А він до кінця своїх днів з пошаною ставився до жінок, бо був аристократом...

Пригадую, що він говорив про революцію 1917-го року, який то цікавий час був, коли він був студентом. На його очах мінявся світ, а він був сучасником тих подій, початку нової історії людства. Його дуже захоплював той незвичайний період.
 
Ще про другу сім'ю діда. Пані Ліда ніде на підприємстві не працювала і після його смерті знаходилась на благодійному утриманні держави. Нещодавно вона померла. Їхній син Андрій має трьох своїх синів, теж Вовчуків».
 
П'ята нота. Спогади Вадима про батька.

«Після приїзду до Америки ми з Марією майже рік працювали на виноградарській фермі неподалік від Буффало. Поряд з нами працював на фермі й батько, але не довго, бо його Організація покликала до Нью-Йорка, і він виїхав туди. Спершу він там працював у готелі «Алдорф Асторія», де прибирав коридори і ванни. Згодом, коли організація ООЧСУ Вадим за робочим столом розрослася, то він перейшов виключно на доповіді, крім того, він був членом Проводу ОУН, багато роз’їзджав по Америці з доповідями і одночасно редагував два видання - газету ОУН та журнал ООЧСУ.

Коли він працював у Нью-Йорку, то влітку часто приїздив потягом на нашу конечну станцію на його околиці, а я машиною звідти забирав його і привозив сюди, де ми поселились. Він називав то «хутір» і багато часу проводив у лісі над озером. Він дуже любив ловити рибу, яку сушив на сонці і вживав її потім цілу зиму, варив з нею борщ.

Також на наш «хутір» приїздили на кінець тижня або на декілька днів порадитись і відпочити члени Проводу ОУН, в тому числі і Ярослав Стецько. Було й так, що вони під лісом на багатті варили галушки, в чому їм допомагала Марія, і ця справа їм дуже подобалась, як і смачна національна страва «з димком». Пізніше батько з дружиною Лідією та дорослим вже сином Андрієм, який закінчив морську академію, виїхали до Пітсбургу де ми їх могли провідувати раз в два-три місяці. То була далека дорога, бо треба було їхати автом цілий день. Там він захворів і помер.

Батько був гордий тим, що його внук Ігор закінчив вищу правничу школу і протягом дев'яти років працював суддею в тім містечку, де ми живемо тепер.

Менший син Лізи, Ерік, має ще середнє ім'я Федір. Тут воно не вживається так, як на Україні, але коли він буде одержувати паспорт, то це ім'я запишуть в нього як Ерік-Федір Бауер. Ліза так назвала свого сина в пам'ять про діда Федора».

А останній, заключний акорд мажорного регістру, я, виконавець цього зовсім не милозвучного твору, беру на свою повну відповідальність. Отже шоста, найвища нота!

Я, Петро Перепадя, і всі, хто допомагав мені протягом десятилітнього відстоювання честі та гідності оббреханого недоброзичливцями нашого директора школи, станемо поряд. І нехай кине в нас камінь той, хто, прочитавши цей історичний детектив, все ще вважатиме Федора Івановича Вовка ворогом свого народу та України. А ми подивимось, як волею Всевишнього той камінь полетить бумерангом і вцілить в того, хто його кинув. Амінь!

Петро Перепадя
Нікополь - Кривий Ріг
Вересень 2002 року
 
 
 
Взято: Перепадя П.Г. Драматична рапсодія. Історичний нарис про Нікополь, Нью-Йорк і не тільки... з елементами детектива. - Кривий Ріг : Видавничий дім, 2003. - С. 78-115.
 
Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:



Обновлено 28.02.2018 16:21
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting