Зараз на сайті

Сейчас 146 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Історія Нікопольщини - В роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)
03.04.2011 14:51

Скубій С.М.
Голова Нікопольського міського
комітету ветеранів військової служби
м. Нікополь, Україна

Фото з архіву Шлеймовича М.В.

 
Цей День Перемоги, який був від нас так далеко
(бойовий шлях офіцера Шлеймовича М.В.)


Кінець березня. Вже зійшов сніг, що наробив великі замети в цю снігову зиму тут, на півдні Придніпров'я. Весняне сонечко несе приємне тепло до дня Перемоги, сподіваюся, знову зацвітуть білим кольором сади в нашому козачому краю - на прекрасній Нікопольщині. За накритим столом з чаєм і сушками розмовляю з фронтовиком-орденоносцем. Квартира його невелика, але затишна, на другому поверсі двоповерхового будинку. Фронтовик поринув в спогади далеких і суворих днів.



Шлеймович Маркс Володимирович, полковник у відставці. 2005 р.
 
 
Портрет Шлеймовича М.В. Художник Скубій С.М. (автор статті). м. Нікополь. 2011 р. 
 
Маркс Володимирович Шлеймович народився в м. Запоріжжя у серпні 1923 р. Його батько - червоний партизан, командував НЗОП (надзвичайний загін особливого призначення, російською - ЧООН), який боровся з різними бандами і білогвардійськими військами Врангеля, що діяли на Україні в 20-х роках минулого століття. Коли вороги радянської влади були повністю розгромлені, у НЗОП відпала необхідність. Загони були розформовані. Батько Маркса - Володимир Соломонович, кавалер ордену Червоної Зірки, був направлений на навчання до Ленінграду, у Військово-інженерний морський інститут, що став згодом Військово-морською інженерною академією. Разом з батьком поїхала і його сім'я: дружина-медик і двоє дітей.
 
У 1932 р. після закінчення інституту батько був направлений в м. Новоросійськ.
 
 
 Дружина Володимира Соломоновича Розалія Володимирівна з сином Марксом та дочкою Софією
 
У 1940 р. після роботи в наркоматі ВМФ батька направляють в м. Таллін (Естонія) на Балтійський флот.
 
На початок Великої Вітчизняної війни Балтійський флот був одним з найсильніших оперативних об'єднань ВМФ СРСР. До його складу входили: 2 лінкори, 2 крейсери, 2 лідери есмінців, 19 есмінців, 48 торпедних катерів, 69 підводних човнів, 656 літаків морської авіації, з'єднання берегової охорони, ППО (противо-повітряна оборона). Командувачем Балтійського флоту був адмірал Трибуц В.Ф. Там батько Маркса служить інженером на бойовому кораблі - новітньому крейсері «Максим Горький».
 
 
 
Шлеймович Володимир Соломонович на крейсері «Максим Горький». м. Таллінн. 1940 р.
 
Сім'я отримала квартиру в місті. Тут 17-річний Маркс закінчує 10-й клас У школі він любив математику, історію та іноземну мову. Мріє стати інженером, як і його батько.
 
Літо 1941 р. - почалася Велика Вітчизняна війна. Ворог наближається до Таллінна. Сім'ї офіцерів флоту, як і увесь особовий склад, евакуювалися в Кронштадт. Бойові кораблі Балтики і уся головна військово-морська база переведені в район Ленінграду морським шляхом. Це сталося 26-27 серпня 1941 р. Командиром головної військово-морської бази в Кронштадті був призначений капітан 1 рангу Левченко Г.І., начальником штабу - капітан 1 рангу Фельдман Н.З.


Батька в званні інженер-капітана-лейтенанта незабаром переводять на службу в Каспійську військову флотилію, а через 2 роки - на Чорноморський військово-морський флот, де він вже в званні інженер-капітана 3 рангу керує роботами по створенню та вдосконаленню керованих по радіо морських мін і глибинних бомб.

Матір з малолітньою сестрою вивезли із Ленінграду в далеку Киргизію, куди було переправлено багато офіцерських сімей. Сам Маркс залишається в Ленінграді, намагаючись приписати собі ще рік, щоб через військкомат потрапити на фронт. А доки - бере участь в ритті окопів і траншей у міста на Неві і разом з багатьма юнаками і дівчатами будує оборонні споруди під Лугой, де вже з'явився ворог.

У Ленінграді починається голод. Воєнком одного з районів напівблокадного міста на наполегливе прохання Маркса посилає його... Але не на фронт, а на навчання в Серпуховське авіатехнічне училище, евакуйоване в Кзил-орду.

 

 
Шлеймович М.В., курсант Серпуховського авіотехнічного училища. м. Кзил-Орда. 1942 р.


Три місяці бойового навчання, і курсант Шлеймович прямує в 360 стрілецьку дивізію (у розвідроту). Звідти (йому тільки виповнилося 18 років) Маркса направляють на фронт. Разом зі своєю 360-ою стрілецькою дивізією він - воїн розвідувальної роти стрілецького полку (непогано володіє німецькою мовою) - бере участь у боях під Білим і Ржевом.

У жовтні 1942 р., під час однієї з вилазок розвідгрупи в тил ворога за «язиком» по дорозі назад, він був поранений, але все таки доставив документи, викрадені із штабу німецької дивізії. За цю операцію Маркс був удостоєний ордену Вітчизняної війни II ступеню. Лікувався в 138-му польовому госпіталі, розквартированому в районі населеного пункту Усмиж, в лісі, на кордоні Калининської та Псковської областей.

Після одужання - запасний артилерійський полк біля селища Сяти Калининської області. Звідти, після закінчення полкової артилерійської школи на «відмінно», був спрямований на шестимісячні курси в перше Київське артилерійське училище, переведене в м. Красноярськ, у зв'язку з окупацією німцями України.

У травні 1943 р. він випускається з училища в званні молодшого лейтенанта і отримує направлення на службу в 12-у артилерійську дивізію прориву РВГК (резерву Верховного Головнокомандування), що входить в тільки що сформований 4-й артилерійський корпус прориву резерву Верховного Головнокомандування. Він призначається командиром взводу управління в один з артилерійських дивізіонів 89-ої важкої гаубично-артилерійської бригади прориву РВГК*. Точніше - в 9-у артилерійську батарею 155-мм гаубиць.


Бере участь у битвах під Малоархангельськом (між Курськом і Орлом), куди була кинута у бій його 89-а важка гаубична артилерійська бригада у складі 12-ої артилерійської дивізії РВГК*. Сама ж 12-а дивізія прориву Ставкою Верховного Головнокомандування була спрямована у стик двох армій: 38-й - генерала Чибисова Н.Є. (Воронежський фронт) і 13-й - генерала Пухова М.П. (Брянський фронт), де вступила у битву з німецькими військами під залізничним вузлом Касторне. Це було перше бойове хрещення артилерійської дивізії прориву та її артилерійських бригад.


Що ж таке з'єднання прориву, і для чого вони створювалися?

За рішенням Ставки Верховного Головнокомандування, з квітня 1943 р. формуються великі артилерійські з'єднання - дивізії і корпуси прориву РВГК*, здатні не лише зламувати масивним вогнем оборону ворога, але і супроводжувати наступаючі стрілецькі і танкові війська, на усю глибину прориву на найгарячіших ділянках фронтів.


Таким і став 4-й артилерійський корпус прориву РВГК* у складі 5-ої і 12-ої артилерійських дивізій прориву (по шість бригад в кожній), а також 5-ої мінометної дивізії реактивної артилерії (трьохбригадного складу). Всього ж в цьому корпусі - 712 знарядь різних калібрів і потужності і 120-мм мінометів. Плюс 432 мінометні установки – «катюші».


Цей корпус артилерійського прориву РВГК* в середині 1943 р. увійшов до оперативного підпорядкування в Центральний фронт (командуючий генерал армії Рокоссовський К.К.). Четвертим артилерійським корпусом прориву РВГК* з початку його формування до кінця війни командував генерал-лейтенант артилерії  Ігнатов М.В., Герой Радянського Союзу. 12-ою артилерійською дивізією прориву резерву Верховного Головнокомандування - генерал-майор Курковський М.М. 89-ою важкою гаубичною артилерійською бригадою прориву РВГК* - полковник Опоков М.П. В одному з артилерійських дивізіонів і воював офіцер-артилерист - Шлеймович М.В.


Травень 1943 р. - 12-а дивізія разом зі своїми бригадами після жарких боїв під Касторним, знаходячись на доформуванні і доукомплектуванні під Малоархангельськом Орловської області, поповнилася двома новими артилерійськими бригадами: 104-ою гаубичною артилерійською бригадою прориву Великої Потужності (ГАБр «БМ») і 89-ою важкою гаубичною артилерійською бригадою прориву, прибулих з Єльця. Разом з ними прибуло поповнення для тих, хто вже брав участь у боях артилерійської бригади 12-ої артилерійської дивізії прориву (техніка і особовий склад з солдатів, сержантів, офіцерів, замість загиблих і поранених, а також - замість бойової техніки, що вийшла з ладу).


Мали відбутися нові бої. А доки увесь особовий склад артилерійської дивізії проходить учбову підготовку, стрільбу прямим наведенням по танкам; відпрацьовують способи застосування «кишенькової артилерії» (гранат і пляшок із запальною сумішшю) на випадки прориву фашистами фронту піхотою і танками. До місця дислокації військових частин 12-ої артилерійської дивізії прориву здійснюється підвезення боєприпасів для гармат, гаубиць і ракетних установок.


5 липня 1943 р. перед початком наступу піхоти військ 48-ої армії генерал-лейтенанта Романенко П.Л. (Центральний фронт), 13-ої армії генерал-лейтенанта Пухова М.П. (Брянський фронт) і лівофлангової 38-ої армії генерал-лейтенанта Чибисова М.Є. (Воронежський фронт), введена в зону боїв між Курськом і Орлом 12-а артилерійська дивізія прориву провела артпідготовку з усіх видів знарядь.


Почалася знаменита, Курська битва (по сигналу «Сонце»), що попереджує на декілька годин намічений фашистським командуванням контрнаступ на цій частині радянсько-німецького фронту. Основна частина артилерії 12-ої артилерійської дивізії прориву доводилася на зону прориву фронту 15-м гвардійським стрілецьким корпусом з 13-ої армії.
 
В одному з її артдивізіонів брав участь у боях і командир взводу управління молодший лейтенант - Шлеймович М.В. Вже 18 липня 1943 р. війська 13-ої армії при потужній підтримці вогнем артилерії і танків відновили положення, займане до 5 липня.


Проти 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади і її артдивізіонів виступала 78-а німецька піхотна дивізія з наданими їй новітніми танками «Тигр» і «Пантера», а також підрозділами самохідних артилерійських установок «Фердинанд» (САУ). За чітке коригування вогню на передовій, в районі Понирі, де німці спробували проривати лінію фронту, молодший лейтенант Шлеймович був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».


Радист-розвідник, телефоніст польового дротяного зв'язку і сам командир Шлеймович, повзучи попереду артилерійських батарей, під перехресним вогнем і під ворожими снарядами коригували вогонь своїх гармат по ворогові (піхоті і танкам), забезпечивши точність гарматного наведення. А коли на групу коригувальників кинулися автоматники, розвідники відбивалися героїчно, поки їх не врятувала наша наступаюча піхота.


Курська битва (чи битва на Курській дузі) проходила в жорстоких боях аж до 23 липня, як оборонна. А в наступальних операціях - з 12 липня по 23 серпня 1943 р. в районі Курського виступу. Певний вклад в перемогу на Курській дузі внесли 4-й армійський корпус прориву РВГК* і його 12-а артилерійська дивізія прориву: було підбито 73 ворожі танки, знищені 14 артилерійських і 7 мінометних батарей, 66 кулеметів, 70 автомашин, 131 возів, 6 складів з боєприпасами; винищено до 4-х полків піхоти супротивника. Яскравим доказом мужності і майстерності артилеристів стали урядові нагороди: троє удостоєні звання Героя Радянського Союзу, п'ять - орденів Леніна, шістнадцять - орденів Червоного Прапора, десять - Орденів Вітчизняної війни I та II ступеню. 386 солдатів і командирів було нагороджено орденами Червоної Зірки і 1 020 воїнів - медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги».


Після закінчення битв на Курській дузі, в середині серпня 1943 р. 12-а артилерійська дивізія прориву (а в авангарді ще і 89-а важка гаубична артилерійська бригада) почала рух в район м. Сєвська - старовинного містечка на Брянщині.

Рухалися по запорошеним, розвернутим снарядами і бомбами дорогам. «Важка артилерійська техніка була підвладна тільки тягачам», - розповідає фронтовик. Війська супротивника, які у черговий раз втратили впевненість у свої силах після поразки на Курській дузі, спішно відступали в західному напрямі, до земель Сумської та Чернігівської областей.

Перед артилерією 12-ої артилерійської дивізії прориву наступають піхотинці 18-го гвардійського стрілецького корпусу 65-ої армії генерал-лейтенанта Батова П.І. Радянські війська наближалися до «неприступного Східного валу» - оборонного рубежу, створеного німецько-фашистськими військами восени 1943 р., який проходив від Балтійського до Чорного морів по лінії: річка Нарва - Псков - Вітебськ - Орша - Гомель і далі по річках Сож, Дніпро і Молочна. Головною частиною цього валу гітлерівським командуванням вважався правий берег Дніпра.


Над бойовими порядками артилерійських полків і дивізіонів 12-ої артилерійської дивізії прориву майже щодня крутилася «рама» - фашистський розвідувальний літак, після прильоту якого завжди слідував наліт авіації ворога з бомбовими ударами з повітря. Тому будь-яка зупинка вимагала від особового складу артилерійських частин ретельного маскування і підготовки окопних укриттів. Артилеристи були вдячні нашим повітряним «соколам» - авіації, яка вже надійно тримала небо «в своїх руках».


Плацдарм на західному березі Дніпра в районі північно-західних земель Чернігівщини був розширений силами 65-ої армії і 12-ої артилерійської дивізії прориву. Була відновлена переправа. І в цей прорив фронту кинулися війська других ешелонів. Новий наказ артилеристам РВГК*: марш у бік м. Лоєва, в смузі боїв 19-го стрілецького корпусу і 65-ої армії. Це сталося 25 жовтня 1943 р. лоєвський плацдарм німців став для наших військ «міцним горішком», але він був здоланий успішно, як і форсування Дніпра. Впродовж двох діб 149-а стрілецька дивізія (з 18-го гвардійського стрілецького корпусу генерал-майора Афоніна І.М.) і 162-а стрілецька дивізія (з 19-го стрілецького корпусу генерал-майора Самарського Д.І.), підтримувані точним і потужним вогнем 12-ої артилерійської дивізії прориву, здійснювали операції по прориву оборони супротивника на ділянці Волкошавка-Уборок, але успіху не мали.


І тільки завдяки сміливому маневру 10 листопада 1943 р. війська 65-ої та 48-ої армій перейшли в стійкий наступ, що завершився успіхом. Війська 48-ої армії генерал-лейтенанта Романенко П.Л. спільно з частинами 19-го стрілецького корпусу 65-ої армії генерал-лейтенанта Батова П.І. у ніч на 18 листопада 1943 р. оволоділи м. Річиця на західному березі Дніпра (на захід від Гомеля). Разом з піхотою при активній бойовій підтримці артилерійських бригад і 12-ої артилерійської дивізії прориву у бій вступили воїни 1-го гвардійського Донського танкового корпусу генерала Панова М.Ф. кіннота 7-го гвардійського корпусу генерала Крюкова В.В. перерізувала шосейну дорогу в районі Короватичи (на південний захід від м. Річиці), заманивши в «мішок» велике угрупування ворога.


У районі м. Річиці було знищено більше 1 200 німецьких солдатів та офіцерів, захоплені декілька артилерійських батарей, 60 кулеметів, 10 мінометів, склад боєприпасів. В оточення потрапила значна частина сил групи армій «Центр» - 6-а, 31-а, 36-а, 268-а піхотні дивізії супротивника, частина 12-ої танкової дивізії, 277-й робочий і 488-й учбовий батальйони. Особливий героїзм у боях під м. Річицею проявила 89-а важка гаубична артилерійська бригада, в якій воював командир взводу управління Шлеймович М.В.


Артиллерийские бригады 12-й артиллерийской дивизии прорыва бросались на самые жаркие участки боев 48-й и 65-й армий. Так сражались войска Белорусского фронта Маршала Советского Союза Рокоссовского К.К.


5 березня 1944 р. на ділянці фронту Мозир-Калиновичи 12-а артилерійська дивізія прориву виходить в резерв фронту для відпочинку і переформовування. А 4 квітня 1944 р. артилерійським полкам і окремим дивізіонам дивізії були урочисто вручені Бойові Червоні Прапори в пунктах формування і поповнення, розгорнутих для відпочинку в лісовій зоні, в 10-13 км на схід від Брянська.

Після двомісячного перебування в резерві 12-а артилерійська дивізія прориву 29-ю ешелонами була відправлена на фронт в смугу 20-го стрілецького корпусу 28-ої армії генерал-лейтенанта Гречкіна О.О., в Поліссі (район м. Мозир). Подавивши артилерійським вогнем супротивника, спрямувалися вперед батальйони 55-го та 48-го гвардійських стрілецьких полків з 20-ої гвардійської стрілецької дивізії. За три дні боїв (з 24 по 27 червня 1944 р.) радянські війська просунулися на 50 км. З сусідньої 12-ої артилерійської дивізії прориву особливо важко дісталося в цих боях воїнам 11-ої мінометної бригади, яка відбила спільно із стрілецькими полками 12 контратак ворога.

26 червня воїни 20-го стрілецького корпусу з 28-ої армії, підтримувана вогнем артилерія 12-ої артилерійської дивізії прориву і 1-го гвардійського танкового корпусу генерала Панова М.Ф., узяли населений пункт Глуськ, а 28 червня - звільнили м. Бобруйськ. Ці бої стали частиною стратегічної операції «Багратіон». Війська чотирьох радянських фронтів розчленували і розгромили угрупування ворожих армій «Центр».


Пізніше, за планом марш-маневру, детально розробленому штабом артилерії Білоруського фронту і її командувачем - генерал-полковником артилерії Казаковим В.І., артилерійські бригади 12-ої артилерійської дивізії прориву (46-а легка артилерійська бригада (ЛАБр), 3-а гвардійська ЛАБр і 11-а мінометна бригада) - йшли по дорогах своїм ходом, інші - залізничною колією в район Ковеля, розташованого у важкодоступних болотисто-лісистих місцях на північному заході України. До нього артилерією можна було добратися тільки по шосейних дорогах або залізничною колією.


При переміщенні матеріальної частини 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади по залізниці кращим маскуванням гармат-гаубиць на платформах було визнано маскування артилерійського підрозділу, де служив лейтенант Шлеймович. За що останній отримав від командира артилерійської бригади вдячність. 12-а артилерійська дивізія прориву влилася, у стик, між 69-ою армією генерал-лейтенанта Колпакчі В.Я. і 47-ою армією генерал-лейтенанта Гусєва Н.І. Ці армії незабаром припинили переслідування супротивника, готуючись до рішучого наступу на захід.


6 липня 1944 р. німецькі війська розпочали відступи із східного берега р. Турья і зайняли заздалегідь підготовлені позиції для боїв на західному березі річки.


18 липня 28-й гвардійський стрілецький корпус з 8-ої гвардійської армії генерал-полковника Чуйкова В.І., яка зайняла вихідні позиції на стику 47-ої і 69-ої армій, почав атаку і опанував висотку 207,4 м. У прорив було введено з'єднання першого ешелону - 88-у гвардійську стрілецьку дивізію, підтримувану артилерійським вогнем бригад 12-ої артилерійської дивізії прориву.


Радянськими стрілецькими полками була здолана погранична річка - Західний Буг. Піхота і артилеристи 12-ої артилерійської дивізії прориву перетнули державний кордон СРСР і України. Попереду - польська земля! За активну участь в розгромі фашистських полчищ в районі Ковеля 12-а артилерійська дивізія прориву РВГК* була нагороджена орденом Богдана Хмельницького.


Військами 1-го Білоруського фронту (командувач - Маршал Радянського Союзу Жуков Г.К.) 22 липня 1944 р. було звільнено польське місто Холм (Хелм - по-польськи). І запам'яталися артилеристові Шлеймовичу польські села, так не схожі на наші, - українські і російські. Акуратні будиночки з цегли під червоною черепицею; затишні двори, що стоять один від одного на пристойній відстані, солідні господарські сараї і місткі, освітлені усередині льохи... А головне - хороші асфальтові дороги.


24 липня в запеклих боях був звільнений великий залізничний вузол і фортеця - Люблін. Тут відрізнилася 11-а мінометна бригада, що отримала почесне найменування «Люблінська». Звільнили і табір смерті - Майданек. «На Майданек - табір смерті радянських громадян і військовополонених - наштовхнулися ми випадково: батареї нашої 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади пройшли уздовж огорожі. А що за ним - було не до того. Йшли гарячі бої. Потім вже дізналися про це страшне місце від поляка, який непогано говорив по-російські, - розповідає фронтовик-артилерист Маркс Володимирович, - визволяли ж в'язнів - піхотинці...».


Тільки перед приходом частин Червоної Армії кати убили близько 900 в'язнів. Ватажком побоїща був офіцер СС - Гауке. З боями було взяте м. Демблін, а 28 липня - м. Казимеж, розташоване на східному березі Вісли, на південь від Варшави. Тут, в районі Казимежу перетвореного гітлерівцями в потужний опорний пункт, треба було форсувати річку і захопити плацдарм на західному березі.


Це завдання було покладене командуванням 1-го Білоруського фронту (маршал Радянського Союзу - Жуков Г.К.) на 69-у армію генерал-лейтенанта Колпакчі В.Я. Вогневу підтримку цієї армії повинна була зробити артилерія 12-ої артилерійської дивізії прориву. Тут особливо проявили себе артилеристи 786-ої легені артилерійського полку, які спільно з 1-м батальйоном 629-го стрілецького полку зуміли захопити плацдарм і закріпитися на західному березі Вісли.


Точно вела вогонь артилерія 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади. Відважно проявив себе і лейтенант Шлеймович М.В., зробивши зі своїми підлеглими під безперервним вогнем супротивника прокладення дротяного зв'язку через річку впродовж усієї битви, підтримуючи надійний зв'язок правого і лівого берегів ріки. За цей подвиг лейтенант Шлеймович був нагороджений орденом Червоної Зірки, а його підлеглі - медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги».

 

Пулавський плацдарм, де першими висадилися, форсуючи Віслу, 629-й стрілецький полк 134 стрілецьких дивізії (з 9-го стрілецького корпусу) і 786-ої легені артилерійського полку (з 12-ої артилерійської дивізії прориву) за підтримки гарматного вогню з гаубиць 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади і 104-ої гаубичної артилерійської бригади великої потужності був розширений по фронту - до 30 км, в глибину - 8-10 км, що переправилися по спорудженому понтонному мосту, військами 91-го і 61-го стрілецьких корпусів 69-ої армії.


Потім були бої за звільнення південного передмістя Варшави - фортеці Прага, яка була узята тільки 14 вересня 1944 р. Багато загинуло радянських воїнів в цих боях, - німці запекло і до кінця відстоювали неприступну фортецю. Усі воїни 12-ої артилерійської дивізії прориву отримали медалі «За звільнення Варшави».
 
Сама ж 12-а артилерійська дивізія прориву РВГК* була нагороджена орденом Червоного Прапора. Ще під час боїв, після звільнення фортеці Прага, у кінці вересня в артилерійський дивізіон, де командиром взводу управління був лейтенант Шлеймович, прибув з перевіркою готовності підрозділу сам командир 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади - полковник Опоков М.П.


В цей час йшов допит полоненого гітлерівця. Переклад з німецької на російську і назад робив лейтенант Шлеймович М.В. Комбригові сподобався цей жвавий переклад-допит. Та і сам офіцер-артилерист - гарний, стрункий, акуратний, на грудях якого красувалися бойові ордени і медалі. До того ж, два дні тому у комбрига був поранений ад'ютант, який був відправлений у госпіталь. Комбриг взяв молодого офіцера, якому тільки виповнилося 20 років, до себе в ад'ютанти.
 
В цей час Маркс Володимирович отримує листа від мами із м. Баку про те, що дуже хворіє батько. І полковник Опоков запропонував поїхати у відпустку і зустрітися з батьками.
 
 
Маркс Володимирович з батьком. м. Баку. 1944 р.


14 січня 1945 р. у Висло-Одерську операцію включилися війська 1-го Білоруського фронту, зосереджені для наступу на Пулковському і Магнушевському плацдармах (обоє - на південь від Варшави - по берегах Вісли). Мета операції - звільнення Польщі, розгром основних сил угрупувань армій «Центр» і виведення радянських військ на останній, природний рубіж - річок Одер і Нейсе.


На південь від 1-го Білоруського фронту наступали війська 1-го Українського фронту (командувач - Маршал Радянського Союза Конєв І.С.) 16 січня війська 69-ої армії (генерала Колпакчі В.Я.) і 33-ої армії (генерал-полковника Цвєтаєва В.Д.) узяли штурмом м. Радом. Їм допомагали з'єднання 11-го танкового корпусу, 9-го танкового корпусу та артилерія 12-ої артилерійської дивізії прориву. Особливо відрізнилися артилеристи 32-ої гаубичної артилерійської бригади і 46-ої ЛАБр (легка артилерійська бригада). Остання була нагороджена орденом Суворова II-го ступеню і стала називатися «Радожська».
 
29 січня 1945 р. частини і з'єднання 69-ої армії разом з артилерією 12-ої артилерійської дивізії прориву перетнули польсько-германський кордон. «Радість серед бійців - непідробна! Стріляли вгору з усіх видів табельної зброї і кидали в повітря головні убори», - говорить фронтовик.


Наступаючи на Познань - найбільшу фортецю - перешкоду на шляху до Берліна, війська 1-го Білоруського фронту не змогли узяти її сходу. Обігнувши фортецю з півночі і з півдня військами 8-ої гвардійської армії генерал-полковника Чуйкова В.І., 69-а армія генерал-полковника Колпакчі В.Я. і 1-а гвардійська танкова армія генерал-полковника танкових військ Катукова М.Є., а також 12-а артилерійська дивізія прориву генерал-майора артилерії Курковського М.Н., вони залишили під Познанню частину сил піхоти і артилерії. Самі ж, 2 лютого 1945 р. з боями рушили в район Франкфурта-на-Одері. Місто-фортеця Познань, залишившись в тилу наших військ, була ліквідована тільки 23 лютого: її потужний гарнізон після жорстоких боїв здався на милість переможців.


Між тим, до 31 січня, війська 1-го Білоруського фронту, опанувавши міста Ландсберг, Мезерітц, Швибус, Цюлліхау - великими вузлами комунікацій і потужними опорними пунктами оборони, що прикривають доступи до Франкфурту-на-Одері, вторглися в межі німецької Бранденбургскої провінції.


Разом з піхотними стрілецькими з'єднаннями 69-ої армії йшли вперед з боями і три потужні артилерійські бригади з 12-ої артилерійської дивізії прориву: 104-а гаубична артилерійська бригада Великої Потужності, 101-а гаубична артилерійська бригада Великої Потужності і 89-а важка гаубична артилерійська бригада. З останньою з них рухався і офіцер-артилерист Шлеймович, супроводжуючи і охороняючи свого командира 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади.


Південніше Франкфурта-на-Одері розгорнулися запеклі бої в смузі 33-ої армії генерал-полковника Цвєтаєва В.Д. В них брала участь і артилерія 12-ої артилерійської дивізії прориву резерву Верховного Головнокомандування, забезпечуючи надійне форсування Одеру частинами і з'єднаннями стрілецьких військ, а також накриваючи вогнем численні доти і скупчення військ ворога на Зеєловських висотах.


До речі, батько автора, нині покійний - Скубій Микола Юхимович, також брав участь в тій кривавій битві на Зеєловських висотах. У той час він - гвардії старший сержант, командир знаряддя 45-го калібру польової артилерії 27-ої гвардійської мотострілкової бригади 1-ої гвардійської танкової армії генерала Катукова М.Е. - намагався, як і усі артилеристи мотострілкової, точністю стрільби хоч якось полегшити долю піхоти і танків радянських військ. Але потужні залізобетонні укріплення, що розтягнулися по усьому Зеєловському хребту уздовж Одеру і потужні «Фердинанди», що стоять в земляних гніздах, обливали ураганним вогнем стрілецькі війська і танкові частини. Частиною артилерія 12-ої артилерійської дивізії прориву підтримувала вогнем і війська 69-ої армії і, в першу чергу, її з'єднання першої лінії при форсуванні річки - 247-у стрілецьку дивізію.


Для успішного наступу радянських військ багато зробив і 819-й окремий розвідувальний дивізіон з 12-ої артилерійської дивізії (командир - майор Іваненков І.В.). Тільки 13 квітня 1945 р. він виявив 449 цілей (у тому числі - 50 артилерійських батарей супротивника, 19 мінометних батарей, 27 протитанкових знарядь, 26 дотів, 76 бліндажів та ін.). Усі ці дані дозволили командирові і штабу 12-ої артилерійської дивізії прориву ясно представляти картину оборони і угрупування артилерії супротивника, що стоїть перед фронтом 69-ої армії.


Рано вранці - 14 квітня 1945 р. почалася артилерійська підготовка з усіх калібрів знарядь артилерією стрілецьких частин. А після розвідки боєм, 16 квітня, відкрила прицільний вогонь артилерія 12-ої артилерійської дивізії прориву РВГК*. О 5 годині 30 хвилин, при світлі прожекторів, що засліпили супротивника, пішла в наступ піхота стрілецьких корпусів і танкові з'єднання.


Першими піднялися ланцюги піхоти з 218-го стрілецького полку Героя Радянського Союзу - підполковника Євстигнеєва І.С., а після 20 хвилин артилерійської підготовки гаубичної артилерії - перейшли в наступ війська головного ударного угрупування: 8-а гвардійська армія генерал-полковника Чуйкова В.І., 3-а ударна армія генерал-полковника Кузнєцова В.І., 5-а ударна армія генерал-полковника Берзаріна М.Е. і 33-а армія генерал-полковника Цветаєва В.Д., а також танкові частини Першої гвардійської танкової армії генерал-полковника танкових військ - Катукова М.Є.


І тут артилерійські полки і підрозділи 12-ої артилерійської дивізії прориву блискуче впоралися зі своїм завданням, подавивши безліч вогневих точок супротивника. Люто кидалися в контратаки відбірні частини «СС», 169-й і 712-й піхотних дивізій супротивника, захищаючи Зеєловскую гряду - головну опорну зону перед Берліном.
 
Командувач артилерією 1-го Білоруського фронту, генерал-полковник артилерії - Казаков В.І., поставив бойове завдання артилеристам фронту - зробити перший постріл по фашистській столиці.


Лейтенант Шлеймович, як ад'ютант, невідступно супроводжував командира 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади. Останній, нехтуючи небезпекою, постійно навідувався в передові підрозділи бригади. А його ад'ютант, завжди готовий прикрити свого командира, брав участь в допитах полонених, захоплених бригадною і полковою розвідками.


Після взяття Зеєловських висот 89-а важка гаубична артилерійська бригада і 104-а гаубична артилерійська бригада Великої Потужності тримали курс на Берлін, беручи участь потім в армійській групі артилерії руйнування під загальним командуванням генерал-майора артилерії Кузнєцова В.А. (комбрига 101-ої гаубичної артилерійської бригади великої потужності). У цю ж групу входила і 16-а гвардійська мінометна бригада полковника Вольченко П.І. з 4-го артилерійського корпусу прориву РВГК*. 25 квітня 1945 р. війська Першого Білоруського фронту з'єдналися на північний захід від м. Потсдама з військами Першого Українського фронту, завершивши оточення Берліну.
 
 
 
Брандербургскі ворота. Однополчани Шлеймовича М.В. на екскурсії по Берліну. м. Берлін. Початок червня 1945 р.
 
Для офіцера-артилериста Шлеймовича війна закінчилася в містечку Дассау (за Ельбою), куди після артобстрілу гітлерівської столиці висунулася його 89-а Червонопрапорна, ордена Кутузова 2-го ступеню важка гаубична артилерійська бригада і де він зустрів союзників з Першої американської армії.
 
 
Офіцери 89 бригади четвертого дівізіону (Маркс Володимирович у центрі). Німеччина. м. Дессау. 1945 р.  
 
 
Трофейна машина. Німеччина. м. Дессау. 1945 р.
 
Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною - Тамарою Спиридонівною Кобзарь - нікопольчанкою, яка була вислана в Німеччину на каторжні роботи і звільненою радянськими військами. Вона працювала офіціанткою в офіцерській їдальні 89-ої важкої гаубичної артилерійської бригади.
 
З Дассау і почалося кочове офіцерське життя післявоєнного періоду сім'ї Шлеймовичей. У кінці 1945 р. разом із з'єднанням Шлеймовичи переїжджають в Гороховецькі табори. У м. Гороховці (Володимирська обл.) був розквартирований штаб 12-ої артилерійської дивізії прориву резерву Верховного Головнокомандування і штаби її бригад.
 
У 1947 р. офіцера Шлемовича переводять на службу у Бухту Провидіння на Чукотці, в артилерійське з'єднання. Але по дорозі до нового місця служби, у Владивостоці, дружина народжує йому чарівну доньку. І офіцера направляють служити в м. Холмськ (о. Сахалін).
 
 
Донька Маркса Володимировича Валерія. Сахалін. 1947 р.

Прибувши в артилерійське з'єднання - 215-у артилерійську бригаду, він вступає на посаду старшого офіцера артилерійської батареї, на озброєнні якої знаходяться 152-мм гармати-гаубиці. Служба на Сахаліні продовжилася 5 років.
 
 
Солдати взводу, яким командував Маркс Володимирович (Маркс Володимирович у центрі). Сахалін. 1948 р.
 
 
 
Виконання бойового завдання у відбитті атаки танків. Весняні навчання. Сахалін. 1949 р.
 
 
Весняні навчання офіцерів артилерійської бригади на Сахаліні. 1949 р.
 
 
Офіцери третього дивізіону. Після закінчення осінніх навчань.
Перед поверненням додому в частину - на зимові квартири (Маркс Володимирович справа). Сахалін. 1949 р.
 
«Поки будувалося житло в гарнізоні, довелося з сім'єю пожити в напівземлянці. Так жили і сім'ї інших офіцерів», - згадуючи, зітхає старий артилерист.

У 1952 р. - перевод в Закавказький військовий округ - в район Ленінакану. І служба в артилерійській бригаді великого калібру, майже на самому кордоні з Туреччиною - до 1955 р.
 
 
Перерва на заняттях офіцерів (Маркс Володимирович ліворуч). м. Ленінакан. 1953 р.
 
 
У парку на відпочинку з друзями (Маркс Володимирович у центрі). м. Ленінакан. 1953 р.
 
 
 У парку з донькою Валерією. м. Ленінакан. 1953 р.
 
Зміна кліматичних зон пізніше позначилася на стані здоров'я усієї сім'ї Шлеймовичей. Плюс часті тривоги, пов'язані з порушенням державного кордону з турецького боку, а також важкі житлові умови: зняття у вірмен маленької кімнатки без елементарних зручностей з п'ятьма сусідами і одній на усіх - кухнею і туалетом.

У 1955 р. Маркс Шлеймович по штатному скороченню був звільнений з лав армії і виїхав з сім'єю в Нікополь - на батьківщину дружини. У грудні цього ж року офіцер запасу влаштовується на ПТЗ, в цех ТВЦ-1. Робоча спеціальність - «підкрановий». Дружина - доглядач в Нікопольському краєзнавчому музеї.
 
 
Володимир Соломонович та Розалія Володимирівна в гостях у сина. м. Нікополь. 1957 р.
 
Старі робітники знаменитого на увесь СРСР заводу тепло зустріли офіцера-фронтовика, навчивши його робочій спеціальності. Маркс Шлеймович поступає заочно в Дніпропетровський металургійний інститут. Вчиться на «відмінно». Через рік його переводять на денне відділення.
 
 
Студент четвертого курсу Дніпропетровського металургійного інституту. м. Дніпропетровськ.  1961 р. 
 
Інститут закінчив в 1962 році з червоним дипломом і був направлений за розподілом на Череповецький металургійний комбінат, де проходив виробничу практику. Його призначають старшим інженером виробничого відділу. Через 15 днів його сім'ї надають двокімнатну квартиру.
 
«Це була неймовірна радість для усієї моєї сім'ї!» - розповідає старий воїн. У Череповці народився син - Володя.
 
 
Дружина Маркса Володимировича Тамара Спиридонівна із сином Володимиром. м. Череповець. 1965 р.
 

 
Маркс Володимирович із сином Володимиром. м. Череповець. 1966 р.
 
У 1970 р. у зв'язку із погіршенням здоров'я дружини, Маркс Володимирович переїжджає з сім'єю в Нікополь, де перебудовує будинок батьків жінки.
 
 
 Маркс Володимирович із сином. Підготовка до перебудови будинка. м. Нікополь. 1970 р.
 
Знову влаштовується на ПТЗ - вже майстром цеху № 7 (цех безперервного прокату труб). Незабаром помирає дружина. У 1975 р. вдівець з двома неповнолітніми дітьми одружується на самотній жінці - Марії Карповні і переїжджає до неї в міську квартиру. Діти живуть з батьками покійної дружини. Вони відвідують батька, отримуючи від нього допомогу.

Син, закінчивши в Нікополі 10 класів, від'їжджає в Ленінград, де поступає в Морське вище інженерне училище в м. Ломоносові. І вже у 1983 р. отримує призначення помічником капітана корабля по радіоелектронному зв'язку на Тихоокеанському флоті. Дочка Валерія, вийшовши заміж в Нікополі, у 1983 р. від'їжджає з чоловіком в Норильськ, де її чоловік працює на металургійному комбінаті. Вона педагог. Останнє її місце проживання м. Заринськ в Алтайському краї.

Напередодні 65-ої річниці Великої Перемоги (вже двічі вдівець) полковник-артилерист у відставці, кавалер 5-ти бойових орденів і 22-х медалей, шанована в нашому місті людина - Шлеймович Маркс Володимирович, якому пішов вже 87-й рік, ще повний духовних сил і фронтового оптимізму.
 
 
 

 
 
Маркс Володимирович розповідає про бої під Берліном. м. Нікополь. 2011 р.
 
 
Чайку? м. Нікополь. 2011 р.
 
До речі - за роки Великої Вітчизняної офіцер-артилерист чотири рази заохочувався письмовими подяками  командування з'єднання від імені Верховного Головнокомандувача - Сталіна І.В.
 
 
 
Вдячність за прорив оборони німців західніше Ковель і вихід до річки Західний Буг. 20 липня 1944 р.
 
 
 
Вдячність за прорив оборони німців на західному березі Вісли на південь від Варшави. 16 січня 1945 р.
 
 
 
Вдячність за оволодіння містом Радом, важливим вузлом комунікацій і сильно укріпленим пунктом оборони німців. 16 січня 1945 р.
 
 
 
Вдячність за оволодіння містом Берлін. 2 травня 1945 р.

З бойовими друзями-ветеранами прославленого 4-го артилерійського Берлінського Червонопрапорного корпусу прориву резерву Верховного Головнокомандування Маркс Володимирович зустрічався усі роки - 9 Травня під Москвою, в Одинцово.
 
 
Сьома зустріч ветеранів 4 АКП РВГК. м. Одинцово. 16 травня 1981 р.
 

 
Сьома зустріч ветеранів 4 АКП РВГК. м. Одинцово. 16 травня 1981 р.
 

 
Зустріч ветеранів 12 АДЛ РВГК. м. Москва. 19 травня 1985 р.
 

 
Зустріч ветеранів 12 АД РВГК. м. Гомель. 7 травня 1987 р.
 
 
 
Зустріч ветеранів 12 АД РВГК. ст. Ільїно. 1989 р.
 

 
Зустріч ветеранів 12 АД РВГК. ст. Ільїно. 1989 р.
 
 
Зустріч ветеранів 12 АД РВГК. ст. Ільїно. 1989 р.
 
 
 
Зустріч ветеранів 12 АД РВГК. м. Малоархангельск. Червень 1990 р.
 
Таке суворе, бойове і неспокійне життя одного з багатьох славних фронтовиків нашого краю, хто знищив фашизм і хто приніс усім нині живущим, Свободу і Незалежність держави на ім'я «Україна».

_______________________________________

*РВГК - резерв Верховного Головнокомандування



Джерело: Проспект трубников. - 2009. - № 30, 32-36.                                                                                                                                                                       

Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.


 
Воспоминания Шлеймовича М.В. 2010 р.
Фильм Ивановой А.Н.




На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:


Обновлено 06.02.2012 10:47
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting