Зараз на сайті

Сейчас 49 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Історія Нікопольщини - Сучасний Нікополь
11.10.2011 16:07
There are no translations available.

Голованов В.І.
Ветеран праці НЗФ
м. Нікополь, Україна
Біографія

Матеріал надано в авторській редакції

 
Боротьба за їдальню
(Глава 4 із "Нариси про трудові будні НЗФ
або
Спогади старого феросплавника")
 
Про те, як запустили першу чергу флюсоплавильного цеху (3 печі), і яким був цех в цей час, вже описувалося раніше.

Колектив цеху збільшувався. На другій черзі цеху, відгородженій від діючого, працювали будівельники і монтажники. І цим людям потрібно було десь обідати.

Будівельники, у яких були автобуси, їздили у свою їдальню або в центральну заводську. Можливо, частина цеховиків теж там обідала. Але технологам доводилося простоювати в черзі в ту кімнатку, що описана в офіційній історії заводу до його 40-річчя.

Після пуску центральної їдальні цю кімнатку перетворили на «роздавальну». До неї стали привозити пару молочних бідонів з борщем і локшиною. Вдень борщ ще нагадував борщ, а з 15:30, в обідню перерву зміни, - це була юшка, ну, а в обід нічної зміни - помиї, які б свині не їли.

Але молодим робітникам, які жили в заводському гуртожитку, де теж був тільки буфет, доводилося задовольнятися цими помиями.

Начальникові ФПЦ, директорові заводу, парторгові, не звільненим від основної роботи профспілковим лідерам, було не до харчування людей, а тим більше в нічній зміні.

У колективі цеху були і працівники з першого випуску заочників ДМетІ (про це пишеться в перших главах). Більшість з них раніше працювали на ПТЗ, де в усіх основних цехах їдальні працювали цілодобово. Їжа в них була приготована нормально, та і за ціною вона була приблизно на 15-20% дешевше ніж у нас (на ПТЗ був свій відділ робочого постачання).

Повиступавши на зборах, і отримавши відповідь, що по проекту в цеху їдальні не повинно бути, а лише «роздавальна», ми зібралися і написали лист в «Робочу газету». Лист підписала достатня кількість людей, щоб на завод прислали кореспондента. Той приїхав, прийшов в приймальню директора, його там протримали години півтори-дві, потім розповіли, що усе добре, дали супроводжуючого в цех.

Був обідній час, він встав в чергу, вистояв її, посьорбав щось, за його словами, схоже на змиви після миття посуду. Після чого йому показали цех і умови праці в ньому. Робітники запросили його прийти в нічну зміну, і він поїхав в готель у місто.

Кореспондент приїхав в нічну зміну, зустрівся з начальником зміни і майстром (чиї підписи також були під листом), порозмовляв з робітниками на складі і шихтовому дворі. Біля третьої ночі разом з плавильником печі № 3 він пішов в «роздавальну», де і переконався, що хоча голоду в СРСР і немає, але у флюсоплавильному - він в наявності.

Річ у тому, що керівництво заводу не знало, що кореспондент такий дійшлий і нікуди не поїхав, а тому ніяких «цінних вказівок» по харчуванню в нічну в цеху не віддавало, тобто була справжня картина.

Передрімавши у начальника зміни до ранку, кореспондент поїхав. Незабаром в «Робочій газеті» з’явилася велика стаття, де усе, навіть будучи сильно пом’якшеним, все ж було правдивим.

Були в цеху якісь збори, начальство «зверху» (тобто із заводоуправи) звинуватило тих, хто писав лист в «винесенні сміття з хати», «відсутності почуття любові до рідного заводу», але все-таки сказали, що кухонним устаткуванням забезпечать, а усе інше - нехай цех робить сам. Міськком партії також узяв під контроль це питання, бо вони знали про Новочеркаськ, де незадовго до цього були розстріляні страйкуючі робітники з двох заводів, на яких одночасно з подорожчанням продуктів по всій країні співпало і підвищення норм вироблення на продукцію.

І почали у флюсоплавильному будувати їдальню своїми силами усупереч проектам і бажанню керівництва заводу. Керівники цеху стали писати по змінах завдання по будівництву їдальні, і кожну зміну один член пічної бригади працював в їдальні, а зарплату отримував від вироблення на печі. На плавильників, які залишилися, навантаження збільшилося на 1/3.

Ту підлогу з мармуровою крихтою, що і зараз в їдальні, нам довелося полірувати уламками шлифкругів вручну, оскільки ніхто не потурбувався, щоб випросити у будівельників шлифмашинку.

Їдальню зробили. Один з тодішніх бригадирів печі (він же любитель-художник) намалював на стіні прекрасну картину, яка радувала очі впродовж більше, ніж 10 років.

Але перенесемося з вами, дорогі читачі, років так через 7-10 після описаних подій, коли ця історія мала продовження. За цей час їдальню вже зробили сучасною: замість фарбованих панелей з’явилася плитка, біля умивальників - дзеркала. Ми сміялися і говорили, що дивимося в них, щоб не забути зняти з себе респіратор і не почати обідати в ньому… Адже і такі випадки були.

Бувало, що шихтувальник, що вивантажував флюорит з вагону, забував зняти респіратор навіть коли прикурював. А одного разу один з курців, не докуривши одну «Беломорину» - засовував в рот іншу. Працював він в цеху до 60-ти років, кидати палити  навіть спроби не робив. Йому зараз вже близько 80. Жартують, що якби він не палив, йому б було вже близько 90 років. Я не захищаю курців, та і сам вже кинув... Але це усе відношення до розповіді не має.
 
А ось те, про що зараз напишу - має. Час плинув, і на заводі вже був третій директор, в цеху - четвертий начальник цеху, я вже став начальником зміни. Перший директор вже був на пенсії, але працював в технікумі (у той час максимальна пенсія була 132 рублі, а персональна, в основному, починаючи від секретарів міськкому, була в межах 150-200 рублів).

Так от. Привів колишній директор групу учнів металургійного технікуму на ознайомлювальну практику у флюсоплавильний. Взагалі тоді багатьох приводили, особливо на піч № 3 під час випуску - помилуватися струменем розплаву, що розтинається віялом стиснутого повітря. Я проходив повз і чув, як він розхвалював нашу їдальню. Так хотілося розповісти дітям, що і як тут робилося, хто був «за» і «хто» проти. Але, згадавши, що «поразка - завжди сирота, а у перемоги багато батьків», я пройшов до нормувальника у справах зміни.

Працівники ЦЕМу, побудованого поруч, працівники аглоцеху (особливо з 15:30 і в нічну зміну), залізничники - всі ці 45 років їдять в столовій флюсоплавильного цеху. Навіть робітників з шлакопереробки роками потім привозили в нашу їдальню.
 
 
Більшість учасників святкового обіду на честь ювілейної плавки
приймали участь у будівництві цієї їдальні 45 років тому.
6 березня 2011 р.
Фото: Білоцерковська Л.М. 
 
Якби тоді 25 чоловік не добилися свого? Хіба було б краще без їдальні? Зараз багато хто не ходить в їдальню і вона, кажуть, працює в одну зміну.

Звертаюся до «сьогоднішніх»: хлопці, не економте на їжі, не можна роками увечері, вночі працювати і не їсти, не знущайтеся з організму. Ця «економія» вам «вилізе боком» на ліках, а якщо ви в цей час будете на пенсії, то ковтаючи ліки, ви вимушені будете через їх дорожнечу витрачати менше грошей на їжу і одяг, не говорячи про дозвілля. Усе. Коло замикається.

Не можу про це мовчати, оскільки ви - наша зміна і продовжувачі наших справ.

Чому уранці власник «Мерса» щодня бігає по греблі? Тому що потрібно поєднувати плоди прогресу і залишатися при цьому розумово і фізично розвиненою людиною, а для цього потрібно слідкувати за своїм організмом.

Так що, бажаю вам недорогого, повноцінного харчування, як вдома, так і на виробництві. Нехай цехова їдальня, яку ми вам залишили, працює в усі зміни і нехай в ній постійно буде навіть невелика черга.

А тепер розповім декілька випадків, пов’язаних з цеховою їдальнею.


Випадок перший

Працювала на касі в їдальні жінка віком трохи більше 40-45 років, як її звали - забув, в пам'яті залишилося лише її прізвисько «Будь ласка!». При підрахунку користувалася вона рахівницею, і вголос перераховувала, клацаючи кісточками, вартість того, що було на розносі у обідаючого. Досить швидко підраховувала вартість обіду, і у кінці майже завжди говорила «Будь ласка!».

Майже у кожного був свій вироблений стандарт обіду. І ось хтось з хорошою пам’яттю засік, що такий самий набір йому учора, позавчора коштував на 15, а то і 20 копійок дешевше. Адже 15 копійок - це пляшка молока без талона або пачка «Прими», та ще і з сірниками!

Здивувалися, обговорили і ось помітивши, в чиїй зміні із кухарів це трапляється, стоячи перед роздачею біля цінника, стали вибирати свій обід і підраховувати його вартість. Стали навіть стежити за рахунками - відкладає начебто усе правильно, але чому оголошувана сума все одно вище за розрахункову, довго зрозуміти не могли.

Але одного разу якась з жінок в зміні з 15:30, після їжі надумала купити додому пляшку кефіру, і знаходячись збоку, вона побачила, що касир, промовляючи своє «Будь ласка!», накидає 20 копійок. На другий день вона із сміхом це розповіла перед оперативкою. У нічній, коли народу в їдальні менше, і коли на касі працювала «Будь ласка!» це перевірили - так, дійсно, правда.

Потім помітили, що мулярів вона не обраховує (вони часто допомагали заносити привезені продукти), із запорошених шихтарів, електриків, слюсарів бере по 15 копійок, а з вічно поспішаючих плавильників, обжигальників - по 20 копійок.

Скандалу не піднімали, просто підійшовши до каси з розносом їжі говорили: «Мені «Будь ласка!» не треба!» - і обману не було. Пропрацювала вона роки три, але потім кудись зникла, можливо, перевелася в іншу їдальню.


Випадок другий

Сам був свідком. Було це в нічній зміні, я ненавмисно поламав сигарети, що залишалися в пачці. Їдальня ще працювала. Я йшов на шихтовий двір цеху повз їдальню. Вирішив узяти пачку, заразом випити склянку компоту. На видачі стояв всього один чоловік, я став за ним, навіть не беручи розносу. Чоловік, який стояв попереду мене подивився на шматочки хліба, що залишилися на розносі (а там вже були суцільні шкоринки), попросив покласти на рознос свіжого хлібця. Тут підійшов ще хтось і став ззаду мене, сказавши, що вже обідав, а зараз просто вип’є молока.

Подивившись на нас двох, і дізнавшись, що нам нічого з їжі не потрібно, кухарка розвернула рознос на 180о, тобто ті ж шкоринки повернула іншою стороною, щось буркнула і пішла в посудомийку. Чоловік, який стояв ззаду, каже: «Та хто ти такий, щоб із-за тебе новий буханець у кінці зміни різати, адже вона теж з шкоринки розпочинається. Якби ти їй був чоловік, та чоловік гарний, то вона, можливо, і дала б тобі свіжого хліба». Далі перший щось сказав про те, що інколи у жінок буває щось інше легше випросити, ніж шматочок хліба.

Не знаю, що і коли той просив, але закінчилося це тим, що через пару місяців вони одружилися.


Випадок третій

Сталося це під час епідемії грипу. У їдальні захворів увесь персонал, окрім одного кухаря - чоловіка. На допомогу виділили когось з пакувальників. Справа йшла до кінця місяця, а потрібного флюсу для плану по цеху ще не було, і з обіду його потрібно було вже пакувати. Залишалося тільки закрити план по номенклатурі - і порядок - план є.

І тут викликався доброволець в посудомийку - плавильник, що лише нещодавно прийшов з лав Радянській армії. «Та мені частенько «за подвиги» в армії доводилося потрапляти в наряд на кухню. Та я за наряд мив тричі посуд на півтори тисячі чоловік, а тут після ста чоловік, та не помию!?»

І ось стоїть наш «посудомийщик» з сигаретою в зубах і дійсно усе встигає. Кухар прийде на роздачу, роздасть їжу тим, хто є і сідає за касу, потім знову. І так повільно, але справа йде. А тут приходять в їдальню дві дозувальниці, побачили, який стан справ і говорять, що можуть допомогти - їм залишилося подати шихту на зміну.

Прибрати ділянку можна за 30 хвилин, а можна і за 3 години не впоратися - раз на раз не доводиться. У той час шнек стояв тільки на бункері з глиноземом, з інших частенько пилеподібну шихту при підкачуванні її в дозувальні бункера вибивало, що приводило до запилення території, яку потрібно було здати наступній зміні чистою.

Але в цю зміну у дозувальниць зміна була нормальна. І ось пообідавши, дівчата зайшли в посудомийку на зміну до «бувалого» солдата, а той говорить, що зараз лише сполосне дві склянки і поступиться їм «цим щастям» - мити посуд. Втративши увагу, він не побачив щербини у верхній частині склянки, опустив пальці в склянку, провів ними усередині склянки і дуже пристойно розрізав перетинку шкіри між пальцями. Допомогу йому надали своїми силами.

Дівчата до кінця обіду усе зробили як належить, кухар був всім вдячний. Люди з інших цехів, які обідали в їдальні тільки здивувалися тому, хто працював на посудомийці, але скарг на погано помитий посуд не було. Наступні 48 годин у нас був вихідний, і після цього на руці у нашого «бувалого» залишилися тільки сліди йоду, поріз затягнувся. Він пояснював це тим, що рану йому зализала кімнатна собачка. Після цього я також кілька разів так «лікував» подряпини і порізи. Дійсно, це і мені допомагає. Хто не вірить - перевірте.


І четвертий, поки що останній випадок

Справа була на початку літа. Стара картопля вже закінчувалася, нової ще не було. З м'ясом була «напряженка», а кухарі прогавили вночі, що морозильна шафа, де ще було декілька ребер, не морозить і останні стали «з душком».

Я був на допоміжних печах, оскільки на четвертій печі невеликим «п'ятаком» спереду почервоніла ванна. Саме таке загальне почервоніння ванни через нерівномірне вироблення футерування, небезпечно прогаром.

Запасних ванн не було: в попередній зміні одну поставили на піч, а одну, закінчивши випалення, десь з середини зміни відключили на охолодження. Її температура була десь біля 450о С.

У той час ще не було скорочення, і працювали мулярі і обжигальниця. Останні чітко стежили за графіком випалення ванн. З їх скороченням «виграли» 120-130 крб. в місяць, але «втратили» як на стійкості ванн, так і на можливості у разі хвороби пакувальника хоч якось допомогти упаковці (наклейка етикеток, штампування).

Взимку ж можна було, доручивши роботу обжигальниці муляреві на 2-3 години, доручити їй сушку руди і піску на шихтовому дворі, поки «шихтарі» працювали на вивантаженні флюориту або магнезиту з критих вагонів. Час простою під вивантаженням так «підрізували», що в ці норми простою із-за щонайменшої поламки устаткування або поганої підлоги у вагоні не укладалися. Але робочу точку скоротили, щоб хтось, десь поставив в звіті «галочку» про виконання.

Отже, стоїмо ми і вирішуємо з мулярем і обжигальницею питання про..., і тут підходить кухар і розповідає те, що я розповів про м'ясо вище. Він просить машину, щоб з'їздити в с. Менжинське в магазин, щоб купити там якої-небудь ковбаси.

У своїх оповіданнях я майже ніде не згадую імен, але тут не можу не сказати. Марія Савеловна (обжигальниця, вже тоді літня жінка) стала добрим духом зміни. Як вона по-материнському відносилася до нас, тоді ще молодих, але таких, що вже мали якісь погіршення здоров'я! Її чоловік працював в зміні, син працював в денній зміні. Можливо, я коли-небудь і напишу про цю сім'ю, але навіть, якщо я не зможу або не встигну це зробити, я завжди дякуватиму Богу, що мені в житті довелося працювати з такими людьми.

І ось Марія Савеловна говорить кухареві: «Принеси мені ніж, картоплю. Я тут, біля печей, начищу стільки, що усім працюючим вистачить на вареники». Це було зроблено, робота пішла. Поки старший кухар їздив - картоплю начистили, тісто замісили, так розійшлися, що і на млинчики вистачило. Почався обід. Хтось перший поїв вареники з піджаркою з цибулі (і по дуже, дуже низькій ціні) і оголосив про це по селектору. Брали по три, по п’ять порцій.

Таких задоволених їжею «їдальні» людей, я ще не бачив. Але ж до ранку понеділка потрібно годувати ще дві зміни. Я телефоную диспетчерові заводу, той знаходить кого потрібно, ті приїжджають, дають м’ясо і так далі. Ось так і вийшло, що в двох змінах було повно гуляшу, бефстроганів, піджарки - але таких вареників їм поїсти не довелося.

Диспетчер заводу, якому я розповів про вареники, приїхав до нас на обід. І він, і водій автобуса теж віддали вареникам належне.

Ви, можливо, думаєте: «До чого це усе?». Мета одна - щоб ті, кого це стосується, зрозуміли назавжди, що заводська їдальня - це така ж виробнича ділянка, причому не менш важлива, ніж інші. А жінкам-хазяєчкам нагадаю приказку: «Шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок».

Адже (по Зощенко) і «соловей співає через те, що жерти хоче». Коли заперечують, що він (соловей) розмножуватися хоче, то герой Зощенко уточнює: «Не поїси, то і розмножуватися не захочеш». Так-то і ніяк інакше.
 
 
Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

 

 
Обновлено 12.10.2011 11:41
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting