Зараз на сайті

Сейчас 259 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Персоналії - Мозолевський Борис Миколайович (1936-1993 рр.)
27.07.2021 12:21
There are no translations available.

Черкащенко О.
Поет, журналіст
м. Нікополь, Україна
Яку таємницю Він забрав з собою?
До 6-ї річниці з дня смерті Бориса Мозолевського
 

Коли надходить чергова річниця з дня передчасної кончини Бориса Мозолевського, мене кожного разу огортає якийсь тремтливий смуток, я довго не знаходжу собі місця, шукаючи і не знаходячи відповіді на сакраментальне запитання: чому він так рано пішов з життя, чому задовго до трагічної розв’язки, наче передчуваючи лихо, постійно обстоював думку про те, що скоро «та, що ходить світом із косою, прийде і скаже: помирай»?

Перегорніть навмання сторінки лише двох його книжок «І мить як вік...» і «Кохання на початку осені» і ви неодмінно надибаєте на тривожні рядки, що свідчать про передчуття катастрофи:

«На все був час.
На все була година.
Сам не зумів прожити до ладу.
Сам і плати.
А смерть сліпа - не винна.
Збирайся. І зберуся. І піду.
(«Ще б книгу книг!..»).

Коли і я за караваном
Піду, згорнувши днів сувій,
Я скіфським золотом курганним
Залишусь в пам’яті твоїй.
(«Скіфське золото»).

Не жаль, що нічого в житті не надбав,
Що тиші й на шеляг не спито,
Та ж тільки губами до сонця припав,
А вже відпливи моє літо...».
(«Прощання з літом»).

«Що ти готуєш для мене, мій дню?
Чим розплачуся за зустріч з тобою?
Золотом скіфським?
Двигтінням вогню?
Чи долею, може? Чи, може, - собою?».
(«Що ти готуєш?..»).

Пригадую, як разом з відомим нікопольським істориком-краєзнавцем Мирославом Жуковським у лютому 1986 року я завітав до Мозолевського на київську квартиру по вулиці Якубовського, аби по-здоровити гостинного господаря з 50-річним ювілеєм. Борис Миколайович подарував нам свої нові книжки, розповів про заплановані ним розкопки маловідомих курганів, охоче декламував ще ніде не надруковані вірші. Мій погляд упав на журнал «Сибирские огни» (№ 2, 1984 р.), що лежав на робочому столі поета і археолога.

- Чим викликаний інтерес до цього періодичного видання? - поцікавився я.

- О, тут я знайшов дуже багато цікавих, навіть несподіваних думок, котрі повністю співпадають з моїми, - сказав Мозолевський і відкрив журнал на тій сторінці, де починався роман Коліна Уілсона «Паразити мозку».

- Ось читайте, - він показав пальцем на підкреслені червоним олівцем рядки і пішов з Жуковським до кухні допомагати Вірі Данилівні (дружині Бориса Миколайовича) в приготуванні страв до столу. З перших же абзаців я зрозумів, що саме привернуло увагу Мозолевського в книзі англійського письменника, філософський трактат якого «Сторонній» приніс йому міжнародне визнання. За фахом Уілсон - археолог, до того ж за своєю спеціальністю відпрацював кілька десятирічь, брав участь у розкопках, про які знає весь світ. Спостереження та виставки такого авторитетного фахівця, звичайно ж, не могли не зацікавити Мозолевського. Ось, наприклад, свідчення Уілсона, які цілковито підтверджує практику нашого археолога (тут і далі я буду цитувати російською мовою, якою видрукуваний роман у перекладі з англійського): «Удивительную роль играют в археологии совпадения. Например, в сумасшедшей надежде найти Трою Шлиман отправился именно туда, куда надо, и ведь нашел-таки! Это же «невозможная» история открытия! Словно какая-то невидимая нить судьбы постепенно тянула его к этому открытию... Да, поневеле согласишься, что из всех наук археология в самой значительной мере заставляет человека поверить в чудо».

Дійсно, хіба не чудо те, що Мозолевський впевнено передрікав, де саме він знайде найголовніший скарб? В одній із своїх статей він, починаючи розкопки Товстої Могили, де й виявив золоту пектораль, писав: «Три скіфські царства відповідно мали три курганні поля. Одне з них - Геррос (земля царів) - розташувалося на території нинішньої Нікопольщини...».

Мозолевський, повертаючись з кухні з пляшкою «Української з перцем» і пахучими варениками з картоплею, зиркнув через плече у розгорнутий переді мною журнал і зауважив:

- Не те читаєш! Ось що мене не лише непокоїть, а навіть приголомшує. Адже і я в Україні самостійно прийшов до таких же висновків, як Уілсон в Великобританії!

На сторінці 30-й читаю: «Американские сенаторы сообща выступили с предложением принять указ, запрещающий дальнейшее проведение раскопок в Каратепе. Свои действия они мотивировали не суеверным страхом, а благоговением перед памятью ушедшей в прошлое цивилизацией. «Имеем ли мы право, - возглашали они, - тревожить сон веков?». А через кілька сторінок англійський археолог (як можна не вірити такому знавцеві своєї справи?) повідомляє дещо коли не містичне, то малосприйнятне для здорового глузду: «Начиная археологические исследования на Черной Горе, мы с профессором Райхом стали впервые замечать вокруг себя незримое присутствие какой-то неведомой, смутной силы. Говоря более конкретно, стали постепенно обращать внимание, что некая сила властно противится нашим попыткам раскрыть»тайну древнего кургана. Мы посчитали тогда, что она исходит от какого-то невыясненного по способу влияния на психику силового поля, созданного для защиты своих захоронений давно ушедшими в небытие обитателями здешних мест. Мы считаем, что такие явления возможны и что этим, к примеру, обьясняются злоключения экспедиции, открывшей в своё время миру гробницу Тутанхамона. У нас достало решимости пойти на риск и принять на себя проклятие, но продолжить исследования».

Далі Колін Уілсон повідомляє й більш дивні висновки, зроблені ним і професором Райхом після розкопок на Чорній Горі Каратеп: «Мы пришли к убеждению, что нам грозит не только проклятие, но и нечто куда более страшное. Мы досконально уверены, что пробудили к жизни какие-то силы, некогда господствовавшие над Землей и теперь стремящиеся вновь восстановить это господство. Эти силы - наистрашнейшие из всех опасностей, когда-либо угрожавших челове-честву, потому что невидимы и способны напрямую атаковать человеческий мозг. Они могут ввергать человека в состояние умопомрачения и доводить его до самоубийства. Кроме того, эти силы способны полностью порабощать и использовать в своих целях сознание отдельных людей».

Від прочитаного стало аж моторошно, невже дійсно можна прийти до подібних переконань? І чи підтверджені дані, одержані під час виявлення гробниці Тутанхамона? І в той лютневий вечір 1986 року, і під час пізніших зустрічей Мозолевський охоче підтримував розмову на цю тему, кожного разу твердячи:

- В цій історії набагато більше правди, ніж вигадок.

Що ж насправді відбулося в грудні 1922 року? У Єгипті, в Долині Царів, розташованій на західному березі Нілу, після шестирічних безплідних пошуків англійській експедиції, очолюваній відомим колекціонером лордом Карнарвоном і археологом Картером, вдалося знайти досі невідому могилу-скарбницю фараона Тутанхамона. За всю історію археологічних розкопок нікому не довелося бачити щось більш величне. Очам шукачів відкрилася вражаюча картина: золоті носилки, трон, статуя, голови диких звірів, ритуальні статуетки...

- Але це була лише перша камера, - захоплено розповідав мені Борис Миколайович, який в найдрібніших деталях знав жахливу історію. - Далі виявили саму усипальницю з саркофагом фараона і скарбницю. В захопленні Картер не помітив таблички з коротким написом: «Вила смерті покарають того, хто порушить спокій фараонів». А на амулеті, що зберігався в склепі, було написано: «Я той, хто покликом пустелі примушує тікати звідси осквернителів могил. Я той, хто стоїть на варті гробниці Тутанхамона».

- Хіба ці два попередження не вплинули на сміливців? - спитав я.

- Цікаво, що ще перед початком експедиції лорд Карнарвон одержав листа від англійського провидця графа Хеймона, котрий повідомляв, що розкривати гробницю смертельно небезпечно через «прокляття фараонів», однак лорд вирішив кинути виклик містичним силам...
І який же наслідок?

- Вельми сумний. Через шість днів після завершення розкопок у лорда за сніданком різко піднялася температура, він втратив свідомість і помер. Останніми його словами були: «Я чую поклик Тутанхамона...». Смерть лорда стала першою в довгому ланцюгу трагічних випадків. Через деякий час відійшли у вічність двадцять два чоловіка: одні побували у склепі, інші досліджували мумію фараона. І кожного разу кончина була раптовою, непередбачуваною.

З-поміж чималої кількості різноманітних публікацій Бориса Мозолевського (вірші, поеми, дослідження, есе, нариси, публіцистичні роздуми) залишилась майже непоміченою цікава філософська праця «Знак Скіфії», видрукована у маловідомому альманасі «Розбудова держави» у 1992 року, тобто за рік до передчасної смерті автора. І тут у багатьох місцях відчутна тривожна нота невідворотності покарання «за розкопані могили». На думку Бориса Миколайовича, смерть вождя у скіфів дорівнювала загибелі Всесвіту, поновити який можна було лише за допомогою імітації, - створивши модель макрокосму на землі, що втілювалось у могилі. І, як засвідчили новітні дослідження, кожен скіфський курган, тим більше царський, являв собою складну архітектурну споруду, що поєднувало в собі горизонтальну і вертикальну підсистеми макрокосмосу. Тільки дотримання найдрібніших деталей при такому моделюванні могло дати скіфам надію, що завтра знову зійде сонце, випаде дощ, заплідняться самки, а жінки зачнуть дітей.

І тут Мозолевський у «Знаку Скіфії» знову торкається болісної теми життя і смерті: «І коли такого значення скіфи надавали створенню кургану, то які кари мусять упасти на голову того, хто насмілиться зруйнувати їхній Всесвіт».

З цією невеселою думкою і приступив він до розкопок Соболевої Могили. Становище вченого ускладнювалося тим, що на кургані містився сучасний цвинтар, котрий слід було переносити, а по суті - зруйнувати, перш ніж розкопати могилу. Єдиною втіхою була та обставина, що курган стояв на шляху просування одного із кар’єрів Орджонікідзевськоґо гірничо-збагачувального комбінату. «Але чи зможуть і чи захочуть скіфські боги, - запитує Мозолевський, - розбиратися у таких юридичних тонкощах?.. Як би там не було, а перенесення кладовища стало для мене незагойною психологічною травмою».

А ще однією травмою, і досить вразливою, стала для археолога-поета несподівана знахідка в тій же Соболевій Могилі - веретено, яке є ознакою усипальниці жреця царського роду. Знаряддя, що виробляє нитку, символізує собою покликання людини-божества здійснювати зв’язок між людьми, світами і часами, «І чи не веретено є найбільш досконалим еквівалентом світового дерева?» - висловлює автор своє припущення.

Таким чином, поховання жерця у Соболевій Могилі виходило для Мозолевського за межі утилітарності: «Воно з’явилося мені як віщий знак - знак знання (адже жрецтво, за всіх часів було скарбником знань, уособленням мудрості), що відкрилося мені під час розкопок кургану і, попри всі напасті, які можуть ще впасти на мою голову, стало для мене найбільшою карою за зруйнування пам’ятки». І далі Борис Миколайович наводить слова з Еклезіаста, що глибоко характе-ризують сутність знань:

«Я звідав, що й це - марне томління,
Бо з великої скорботи
постає ще більша скорбота,
І той, хто знання примножує,
примножує тільки печаль...».

Мозолевський вважає, що із пітьми століть Скіфія через Соболеву Могилу послала людству в один із найкритичніших моментів його історії веретено, як символ шляху до істини. «Адже саме під шурхіт маминого веретена - пише археолог, - я і засинав, і прокидався в дитинстві, так що, узагальнюючи його враження, одну із своїх поетичних книг так і назвав колись - «Веретено»:

«І тільки в тій хаті, де никала
Біда, як злиденне дитя,
З-під маминих пучечок ниткою
Снувалось безсмертне життя...».

Дослідницька робота «Знак Скіфії» вражає нескінченною низкою символіки, тривожними передчуттями, несподіваними узагальненнями. Ось рядки, які, мабуть, нікого не залишать байдужим, бо пружна думка так і б’є живильним джерелом з кожного слова: «Може, то зовсім не випадковість, що не комусь іншому, а саме моєму згорьованому народові у день здобуття ним такої несподіваної волі віки послали із скіфської мли своє веретено?». І тут же, як антитеза, журливий підсумок роздумів: «Радосте моя, ти прийшла, - чого ж ти гака печальна? Народження чи похорон? Чи просто нікуди дітися нам від істини, відкритої колись ще скіфами: народження ніколи не буває без смерті, вони тотожні, у них навіть одне обличчя... Загибель сучасної цивілізації невідворотна».

Знову - тривога. Археолог і письменник Юрій Шилов, який неодноразово приймав участь у розкопках, котрими керував Мозолевський, розповідає деталі того самого дня, коли Борис Миколайович знайшов унікальне веретено. Радіти б такій удачі! А замість того друзі почули зовсім протилежне:
- Скоро, хлопці, помру... А як помру, спаліть мене тут, в таборі моєї експедиції, і попіл серед каміння і дерев розвійте!

«Ми дружно накинулись на нього, - згадує Ю. Шилов. - Хоча вже знали, і не лише з книжок чи чужих слів, що існує закляття святилищ, яке забирає життя своїх руйнівників».

Мозолевський додав:
- Такі могили просто так не даються! Як ви знаєте, після перенесення кладовища двоє наших уже померло, і я, головний розкопник, навряд чи вцілію...

У вересні 1993 року він помер... Чомусь мені здається, що для прощання з білим світом Борис Миколайович обрав саме цей місяць невипадково. Як він любив вересневу пору! «До вирію під небом вересневим лаштуються осінні журавлі», «вигорів наш степ, став сизим у вересні», «вересневе світання моє», «воду п’є з Дніпра вересень», «не наші мрії вересень пасе»...

Він знав, що страшна хвороба не залишала йому ніяких шансів. Уже не маючи сил піднятися з ліжка, продиктував дружині прощальні рядки:

«Вітер провулком ридає,
Листя торішнє жене...
Хлопці, я вас покидаю.
Ви вже не лайте мене.
Та, що нас косить - безлика,
Винен у всьому час.
Вирій мене покликав,
Міг би, покликати вас...».

- Як у своїх віршах, так і в житті, - розповідала потім Віра Данилівна, - він сприймав невблаганний поклик «вирію», як явище абсолютно закономірне, і безтрепетно зустрів «ту, що нас косить».

І я подумав: а він саме таким, мужнім, безоглядним, готовим в будь-яку хвилину на самопожертву, був завжди, з юних літ, Принагідно згадаю факт з його біографії, мало кому відомий, але такий вагомий у контексті цієї печальної оповіді. Уже будучи автором двох поетичних збірок, науковий співробітник Інституту археології, який уже скуштував за своє вільнодумство чорного хліба тяжкої роботи у котельні, Борис Мозолевський постійно відчував за спиною гарячий подих кадебістів, які «відсліджували» щонайменше «збочення» непокірного, «занадто українського» поета. І разом з тим з вражаючою відвертістю і прямотою він саме в ці дні пише:

«Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи може вже в мордовських таборах?».

Тоді ж Мозолевський друкує за кордоном (годі було й думати про появу такого вірша в Україні!) листа до поета-побратима Василя Стуса, якого служителі комуністичного режиму пізніше закатували у тюрмі:

«Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні грати,
Коли я їв свій кусень у теплі».

Заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею М. Жуковський два роки тому навідався до будинку, де жив поет і археолог, щоб ознайомитися з деякими його неопублікованими матеріалами, які зберігаються у вдови Віри Данилівни. Сусідка Мозолевських, дізнавшись, до кого він прямує, сумовито сказала:

- Той гіркий день, вірніше, ніч я ніколи не забуду. Місто вже заснуло, і раптом чиїсь двері рвучно відчинились і на весь багатоповерховий будинок пролунав такий розпачливий, такий пронизливий і безутішний жіночий крик, що він і досі стоїть у мене у вухах...

Коли стаття вже була підготовлена до друку, мені потрапила на очі книжка «Космічні таємниці курганів». На 270 сторінках автор «розшифровує» міфи, які стосуються степових пірамід. Нещодавно з’явилась також цікава праця відомого вченого Сергія Спиридонова з цих питань. Він вважає, що причиною передчасної смерті археологів був підвищений рівень радіації в гробницях, «посіяний» начебто жерцями. Є ще одна версія: археологів убивала якась таємнича сила, котру назвали Ка.

Це згусток енергії, що залишився від людини після її смерті. Оте саме Ка, відірвавшись від фізичного тіла померлого, стає злою силою, котру вміли використовувати жерці та маги. Перед тим, як замурувати вхід до усипальні, де похований фараон чи жрець, у внутрішніх приміщеннях убивали кілька тисяч рабів. Смерть нещасних була жахливою, і тому зловісними залишались їхні Ка, тисячі нових астралів насичували замуровану усипальню такою потужною негативною енергією, що вона і ставала її надійним вартовим.
Шукачі пригод, не знаючи законів потойбічного світу, і сьогодні вторгаються в гробниці, сподіваючись стати володарями скарбів. А їх знову і знову наздоганяє прокляття «померлих».

Ось така концепція вченого Юрія Спиридонова.

А наприкінці повернусь до свідчень побратима Б. Мозолевського Юрія Шилова. В статті «Каждый умирает в одиночку», вміщеній торік в журналі «Оракул» (м. Москва), він переконує читача, що лише чудом залишився живим після «поругания могил на курганах». «Просто мені повезло», - щиро зізнався він. А ще він зобов’язаний «підстраховці», потойбічному захистові з боку... Бориса Миколайовича.

У лютому 1996 року Шилов був присутній на вечорі, присвяченому 60-річчю з дня народження Мозолевського. Потім сів в останню електричку на Ірпінь, де жив тоді в Будинку творчості, і заснув. Прокинувся вже через дві станції після Ірпеня, вискочив з електрички і покрокував пішки. А йти кілометрів десять. Тріскучий мороз проймав до кісток, благенька одежина не могла врятувати.

- Замерзну в степу, обов’язково замерзну... Ну, Борисе Миколайовичу, і «підкузьмив» ти мене!

Тільки промовив - гальмує поряд «швидка допомога» і підвозить прямо до Будинку творчості!

Заходить Шилов в дореволюційний особняк, роздягається, включає світло і продовжує свій монолог:

- Ну, дякую тобі, друже Борисе! Полякав мене електричкою, але потім відпустив і допоміг. Дякую!

«І в цю мить, - розповідає Юрій Шилов, - вірите чи не вірите, але клянусь, що так і було - щось двічі постукало у вікно. Потім почув скрегіт по склу. Підскакую до вікна, немає нікого. І залитий місячним сяйвом глибокий свіжий сніг під вікнами - без слідів, без єдиного п’ятенця.

Ну-у, Бори-се!..».

 

Булава, 1999. -  23 вересня (№ 38)

 

 

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.

Джерело: Співець скіфського степу / Упорядник П.К. Ганжа. - Нікополь : СПД Фельдман О.О., 2011. - с. 32-40. 

 


 

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про Мозолевського Бориса Миколайовича:

 

 

 

 

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

Обновлено 13.09.2021 14:26
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting