Зараз на сайті

Сейчас 283 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Персоналії - Мозолевський Борис Миколайович (1936-1993 рр.)
13.09.2021 00:00
There are no translations available.

Шутько Н.
Журналістка
м. Нікополь, Україна

«Ви прийміть мене назавжди, Базавлуцькі горби»

От уже що є вічного під високою блакиттю небес, то це - Земля.
Вона має не лише плоть, що одвіку дарує життя і стелить
дорогу в майбутнє, а й нетлінну душу, яка уберігає безцінні
скарби минулого. Але зрозуміти це може лише той,
хто пізнав її у своїй великій любові і з’єднав з нею
долю на перехресті часу й простору

Борис Мозолевський. Дару Божого археолог. Людина-епоха. Людина - краплина історії. Людина - світоч невичерпної відданості рідній землі, з якої він вийшов і в яку повернувся, залишивши світові золоту пектораль власного усвідомлення вічних законів Всесвіту... Він досі кличе нас на стежини прабатьківських степів, аби нагадати першородні істини: велика історія починається з великої любові до землі, яка благословила на життя.


«Не вмерли ми, ми відлетіли в ірій...»

Черговий вересень без Бориса упав на Базавлуцькі горби. Але нинішнього року малесенький куточок простору, що носить назву «База відпочинку Орджонікідзевського ГЗК», не залишився самотнім у дні, коли сиві трави оплакували чергову річницю смерті Мозолевського. І то були не просто відвідини. Люди, небайдужі до рідного краю і його славетних синів, зібралися тут, аби вшанувати пам’ять великого археолога останньої доби минулого тисячоліття. Більшість із тих, кого покликав степ, особисто знали Бориса, працювали з ним, були свідками великих відкриттів. Ота світла пам’ять і світлі зусилля щирих сердець і допомогли втілити у життя реальний задум: поставити чи то «у серці», чи то «у домі» Орджонікідзевської експедиції гранітну стелу з меморіальною дощечкою на згадку про людину, яка віддала цій експедиції найкращі роки свого життя і причетна до найвидатніших її відкриттів.

Це не було випадковим збігом обставин. Адже 2004-й відрахував рівно сорок років відтоді, як Мозолевський ступив на Базавлуцькі горби.

Були серед учасників відкриття і сподвижники-археологи, і нікопольські краєзнавці, і гості з далекого Києва, і юні студенти педучилища, і просто небайдужі до долі української історії. Та найбажанішим гостем Базавлуцьких горбів стала ніжна і печальна вдова великого Бориса - Віра Данилівна Мозолевська, яка прибула із столиці до єдиного місця на землі, де душа археолога колись ховалася «від сваволі і ницості, від хули і ганьби...», де бував він «по-справжньому і щасливим, і вільним».

Роки плідної праці, численних відкриттів вишикувалися у стрункий ряд спогадів і роздумів, якими поділилися заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський, завідуючий сектором археології музею Василь Шатунов, краєзнавець, а нині - працівниця київського видавництва «Темпора» Ірина Давидко, голова Шолоховської сільської ради Наталя Чорна (до речі, єдине уособлення місцевої влади), головний геолог Орджонікідзевського ГЗК Сергій Світличний та інші...

Якби ж то і ми любили цю землю так, як любив її Мозолевський. Адже найголовніше, що він устиг, - понести у світи поему про красу українського степу, про невичерпні багатства рідного краю. Він зумів підняти археологію до поетичного рівня і відкрити її, як казку. Бо найперше - він був великим патріотом своєї землі.

Може, саме тому все, що виносив у світ Мозолевський, було до неземного пророчим? Він творив і говорив так, наче знав не тільки минуле, а й майбутнє.

 

Біля половецької баби.
У таборі археологічної експедиції Б. Мозолевського на Базавлуку. 1992 р.


Стопами Геродота

Перший географ і краєзнавець, великий «батько історії» Геродот ще в V столітті до нашої ери не полінувався протоптати шлях у далекі наші краї, аби знайти утаємничену землю Герр і записати на скрижалях історії справжню поему про скіфів, які носилися просторами степів у передчутті нової доби. Саме Геродоту першому вдалося пройти неторованими стежками під скіфським небом і дати перший систематизований опис життя і побуту скіфів.

Особливу цікавість викликала земля Герр - священне місце, де мовчазними свідками минулого дивилися на зорі численні кургани скіфів - царських. А ще - саме тут протікала ріка, яка «на шляху до моря розмежовувала землі скіфів-кочовиків і скіфів царственних».

«До місцевості Геррів, - пише Геродот, - куди 40 днів плавання, Борисфен тече, як відомо, з півночі. Країни, через які він протікає вище цього пункту, нікому не відомі...». Отож північний кордон області царських скіфів знаходився в Герросі біля дніпровських порогів («до якого Борисфен судохідниий»), «на землях найвіддаленішого підлеглого їм народу геррів, де розташовані кургани».

Якими мудрими були наші пращури, і як свято берегли вони свій маленький Всесвіт, у який перетворювали кожне поховання! Священні могили предків були для них не просто кладовищем - вони підтримували нерозривний зв’язок між минулими і прийдешніми поколіннями заради процвітання нині сущих. Тому і відгородили святе місце від лихої сваволі ворога за природною захисною системою місцевості Герр. Адже розгалужена система гирла Дніпра, на яке ріка ділилась після проходження порогів, широка полоса плавнів і луків була додатковою перепоною шляху нападників.

Вони стоять тут і досі, оті древні кургани - єдиний віковий спадок кочових скіфів. У повній відповідності до висновків Геродота, царські кургани розкидані у Дніпровській луці - у геродотівському Герросі - західніше порогів (Олександропільський, Кичкасський, Гостра Могила, Чортомлик та інші). Значна частина курганів (Солоха, Чмирева Могила та інші) розташована південніше Кінських Вод та р. Молочної, що теж може розглядатися як земля Геррос. Археологічний північний кордон проходив приблизно по лінії Кіровоград - Дніпропетровськ. Але до найближчої - Київської - археологічної групи пролягає досить широка полоса без скіфських поховань - приблизно 80 км. Саме тут, на думку Б. Рибакова, і кочували оті таємничі герроси - найпівнічніше із скіфських кочових племен. Але думка про те, що таємнича земля Герр - священне місце поховань скіфів царських - розташована саме на землях Дніпропетровщини, зокрема, Нікопольського району, була лише припущенням, теоретичним висновком з посиланням на того ж таки Геродота. Щоб це стало фактом, потрібно було знайти докази, конкретні археологічні знахідки.

Через два з половиною тисячоліття стопами Геродота у пошуках священних Герр пішов Борис Мозолевський. (А може, то сама душа «батька історії» відродилася у тілі Бориса та й повела його по любих серцю місцях, аби довести справу до кінця?). Як знайти царське поховання серед величезного різноманіття курганів - а їх на Дніпропетровщині, за даними нинішнього начальника Орджонікідзевської археологічної експедиції С. Поліна, близько 40 тисяч? Причому часовий проміжок, у який здійснювались поховання, сягає кількох тисячоліть. Тому поруч співіснують як кургани - ровесники єгипетських пірамід, яким близько п’яти тисяч років, так і набагато пізніші, включаючи половецькі поховання. Крім того, більшість курганів за тисячоліття, що минули, були безнадійно пограбовані... Як знайти отой, єдиний, що розвіє усі сумніви?


«Ой буде, хлопці, буде!»

Ті, хто знав Мозолевського і працював з ним у експедиціях, не раз були свідками незбагненної інтуїції, яка вела талановитого археолога до знахідок. Іще мовчазним куполом супився курган, а Борис уже притупцьовував біля нього, потираючи долоні. «Ой буде, хлопці, буде!», - примовляв він, наче якимось небагненним внутрішнім зором бачив те, що заховано під тоннами землі. І рідко коли помилявся в тих своїх передчуттях. Когось це захоплювало, у когось викликало заздрощі. Не раз і не два плакало серце Бориса від тієї професійної ревності, але він ішов своїм шляхом, бо то, мабуть, була його доля.

Вона, ота доля, ніколи не пестила Бориса. Народився він у скорботному і голодному 1936-му, війна забрала батька, сам змушений був спинатися на ноги. Готувався до кар’єри військового, навчався в Одеській спецшколі Військово-повітряних сил, згодом - у Ейському училищі Військово-морської авіації. Але його кликала земля, а ще - білі сторінки, на які недозволеними одкровеннями лягали вірші. Саме тому змушений був починати свою трудову біографію кочегаром і довгі 13 років гартувати на тому вогні свою волю.

А потім - Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, літературна діяльність, зустрічі з тими людьми, які і дали йому справжню путівку в життя на теренах таємничої матері-історії. Саме в 1964 році він уперше ступив на Нікопольську землю як археолог, бо тоді, 40 років тому, розпочала свою роботу на території кар’єрних розробок Орджонікідзевського ГЗК наукова археологічна експедиція. Першим її начальником - і справжнім учителем Мозолевського - став доктор історичних наук Олексій Тереножкін. Польові сезони змінювали один одного, і в 1970 році Мозолевський вже начальник Орджонікідзевської археологічної експедиції. Саме під його керівництвом і за участю науковців Інституту археології було ретельно досліджено понад 150 курганів різних археологічних культур: і епохи легендарних аріїв, і часів царствених скіфів, і періоду середньовічних кочівників.


І слава, і терни

Нікопольська земля недовго гралася в піжмурки зі своїм вірним сином. І вже у 1971 році подарувала Мозолевському курган Товста Могила поблизу м. Орджонікідзе. Непограбоване царське поховання. Велична золота пектораль, що показала сучасникам глибокі космологічні знання про світобудову, якими володіли наші пращури. Світове визнання. Геть сумніви! Ось вона, тут, під ногами, священа і таємнича, незбагненно-мудра у своїй історичній багатоплановості земля Герр... І відкриття чогось більшого, аніж просто історична правда: усвідомлення духовних першопричин, які рухають світове колесо, змінюючи епохи.

Саме дослідження філософської сутності пекторалі наштовхнуло Мозолевського на думку про роль ідеологічних підвалин скіфського етносу - однієї з найбільш законсервованих гілок індоіранської і - ширше - індоєвропейської спільності. Він зрозумів, що свідомість скіфів мала глибоко структуровану природу, яка базувалася на концепції потрійності світобудови. Більше того: усі їхні суспільні установлення, етичні норми і навіть політичні інститути засновувались на уявленнях про будову Всесвіту і буквально «відливалися» за космічною матрицею.

У ті часи глибина висновків Мозолевського захоплювала далеко не всіх. Фатальний комплекс меншовартості українського народу, який насаджувався усіма доступними засобами, не вписував у себе ідею про величну історію України, її багату і різнопланову культуру, що сягає тисячоліть. Ми були і мали залишатися лише «окраиной Великой России».

Але ж пектораль і її золота хода світовими про¬сторами сучасних держав! Шалена цікавість до знахідки, маса публікацій у міжнародній пресі, слава, що підхопила Мозолевського і відкрила нові можливості. Саме тоді він нарешті отримав квартиру, невеличку премію, золотий годинник у подарунок і став штатним працівником Інституту археології з персональною ставкою 200 карбованців.

Але, як і раніше, шлях Мозолевського був вистелений не трояндами, а, скоріше, колючим терням. Він втікав від слави і неслави сюди, на Базавлуцькі горби, щоб пригорнутися душею до рідної землі, якій він не соромився признатися у своїй великій любові.

Так, як вас, я нічого в житті не любив!
Ваші трави, і скелі, чисту хвилю під ними...
Я любив вас без тями, ні за віщо любив...

- напише він пізніше.

І продовжував жити світло і відкрито, не боячись здаватися диваком, не звертаючи уваги на насмішки. Бо поруч завжди були люди, які тяглися до нього, вчилися в нього, поважали його не за посаду чи владу, а за рідкісну душу. Учасники експедицій згадують, що навіть набагато старші за Мозолевського працівники, у яких за плечима був і великий досвід і фронтові заслуги, називали його батьком. А може, вони й справді відчували, що істинний вік його душі сягає тисячоліть углиб людського життя?


«Таке вродилось!» - казали мама...

«Я, мабуть-таки, народився в сорочці», - писав Мозолевський у своєму останньому есе «Під скіфським небом». Бо поталанило йому бути причетним - так чи інакше! - до більшості найвизначніших відкриттів у галузі скіфознавства, зроблених у XX сторіччі.

А ще - розповідає він про дивний випадок, що стався з ним після однієї з лекцій (а читав він їх багато і з задоволенням). Підійшла до нього одна із слухачок та й утаємниченим голосом прорекла: «Чоловіче добрий, а ви не хизуйтеся своїми відкриттями: вам таланить, тому що ви скіф, позаяк при народженні у вас вселилася душа стародавнього кочівника, який достеменно знає, де що лежить. А ви просто приходите і берете...».

Вірити у це чи ні, Мозолевський не знав і сам. Але у свою роботу він укладав стільки сил і енергії, стільки устремлінь і бажань, що земля не могла не відповідати йому щирістю. Любов за любов. Одвертість за одвертість. Душу - за душу... Саме так, здається, він жив і творив. А ще - садив сад на базі археологічної експедиції, доглядав і пестив його, мріяв, як колись переселиться сюди - доживати віку у спокої і радості. Бо там, поза Базавлуцькими горбами, було інше життя, яке не пестило і не жаліло.

А натура Бориса була пряма і правдива, як і його поезія. «Таким вродився», - казали мама. «Чого я, мамо, таким вродився?» - сумно дивувався він рядками одного з віршів. Ота мужня правдивість, а ще любов до України з її багатющим минулим, надихали його і наповнювали силою у важкому протистоянні під назвою «русифікація».

«Спасибі, що не посадили», - жартував він гірко. А перспектива така була цілком реальною. Як не дивно, врятувала його від ґрат золота скіфська пектораль.

...Світ захоплювався нею, неперевершеність знахідки визнали «свої». Було організовано спеціальну аудієнцію у першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста, бо вже відбувся офіційний звіт начальника експедиції за участю директора Інституту археології і президента Академії наук перед главою уряду України, пройшов і офіційний прийом у самого Щербицького. В. Шелест через канцелярію організував прийом Мозолевського у себе на дачі, де присутні змогли не лише побачити, а й приміряти золоті прикраси, знайдені у Товстій Могилі. В архіві Віри Данилівни Мозолевської й досі зберігається фотографія, на якій онукові Петра Шелеста приміряють золоту царську пектораль.

Ота пектораль на шиї у сановитого онука і захистила Мозолевського від арешту. Багатьох друзів археолога було притягнуто до кримінальної відповідальності. Декого - попередили, декого - оштрафували, дехто потрапив за грати. Але людину, яка зустрічалася з першим секретарем ЦК Компартії України, не можна було засудити, бо це кинуло б тінь і на високого партійного посадовця. До того ж на заваді стала ще й фантастична кількість повідомлень про знахідку у світовій пресі.

Отож Мозолевський продовжував жити, працювати і боротися. Він захищав дисертацію українською мовою, попри тодішні однозначні вимоги користуватись у таких випадках виключно російською. А на підмогу у цьому складному питанні покликав... Леніна з його марксистсько-ленінською теорією про право націй на самовизначення. З Леніним не погоджуватись було важко, тому дозволили. Зате згодом наполягали на тому, щоб монографія «Товста Могила» була надрукована російською. Але Мозолевський твердо сказав «Ні!», бо увесь науковий світ чекав цю роботу, і заборонити її випуск українською не могли.

«Так ее же будут изучать иностранцы: англичане, немцы, поляки...», - переконували його. «То хай вивчають українську!» - твердо стояв на своєму Борис.


Знак Скіфії

Монографія дуже швидко стала науковим раритетом, і Мозолевський, прагнучи розширити коло читачів, таки підготував російськомовний переклад «Товстої Могили». Цей рукопис досі зберігає Віра Данилівна, бо він так і не побачив світ. Як не діждалися перевидань й інші геніальні роботи археолога і поета. І лише зараз у київському видавництві «Темпора» готується до друку збірник Б. Мозолевського «Скіфський степ».

- Ми просто не могли оминути своєю увагою таку видатну постать на теренах історії України, як Борис Мозолевський, - розповідає директор видавництва Юлія Олійник. - Бо він, як мало хто, розумів душу степу, бачив його у нерозривному зв’язку давнини і сучасності. Тому, мабуть, саме йому долею було призначено подарувати світові пектораль - шедевр скіфського золотарства. Бо ця знахідка з Товстої Могили змінила наше уявлення про той далекий і маловідомий світ. Тому ми вирішили дати можливість сучасному читачеві осягнути той світ не лише через наукові відкриття Мозолевського, а ще й через багатий ілюстративний матеріал і поетичну підбірку, що надає книзі особливого ліризму. Крім того, видання буде доповнене статтею «Знак Скіфії», яка є своєрідним підсумком наукових та філософських пошуків вченого, відповіддю на питання про осмислення нашого буття.


«Пошли мені, Боже, чи знак, чи тавро...»

Доля послала йому і знак, і тавро. І купи золота, і мідні труби слави. Але взамін попросила життя, не давши часу на подальше глибоке осмислення знахідок. Останній курган, розкопаний Мозолевським у пам’ятному для народу України 1991 році, не лише подарував ученому те, що він шукав усе життя, а й став фатальним.

...Це був 6-метровий курган - явно не царський. Але те й було важливо, адже ніхто досі не знаходив цікавих поховань третього - середнього прошарку суспільства. Попри всю теоретичну доведеність поділу скіфського суспільства на три стани - воїнів, виробників і жерців, - поховання саме жерця ніяк не можна було ідентифікувати внаслідок недостатньої визначеності їхньої атрибутики.

Саме в Соболевій Могилі він знайшов усипальницю скіфського жерця і взяв до рук найціннішу знахідку - ритуальне кістяне веретено.

Ця знахідка вийшла далеко за межі простої утилітарності. Адже з’явилося оте веретено як віщий знак - знак знання. Воно відкрило йому шлях до тисячолітньої мудрості і усвідомлення тих законів, за якими живе Всесвіт. Довгі - упродовж кількох десятиліть! - пошуки висвітились істиною: не любов до золота, не зманіженість вдачі і не зовнішні сили стали причиною загибелі скіфського суспільства. Вмерло воно від кризи ідеології, кризи суспільної свідомості. Адже не на облаштування життя, а на захист ідеологічної системи пішла вся снага, вся життєва сила народу.

Я не вірю у випадковість. Це був, безперечно, знак, посланий землею Україні через свого вірного сина. Соболева Могила відкривала свої таємниці саме тоді, коли у Москві вирував серпневий путч.

«Оцінюючи події з висоти (чи глибини?) Скіфії, - писав Мозолевський, - я раптом яскраво усвідомив, що причина всієї безодні наших сьогоднішніх суспільних бід - не політична і не економічна криза, а так само, як і у скіфів, криза ідеології, криза суспільної думки».


«Радосте моя... Чого ти така печальна?»

Мозолевський усе життя ішов за своїм серцем. А воно, мудре, мабуть, знало, що написано йому на роду. Довгі роки його супроводжував таємничий образ веретена - як знак невмирущого життя і символ шляху до істини. Навіть одну із своїх поетичних книг - ще задовго до Соболевої Могили - поет назвав «Веретено».

Та найбільше він вірив у силу своєї землі, у її осяяне легендами минуле і світле майбутнє. Тому все своє життя болісно і уперто доводив: ми не хохли, ми українці. І народ, який має таку історію, такі духовні підвалини, таку могутню силу пращурів, заслуговує кращої долі.
Великий Мозоль (як любовно називали його позаочі - чи тільки за прізвище, чи й за надзвичайну його працьовитість?) любив українські степи високою і світлою синівською любов’ю. Любив аж настільки, що мріяв і поєднатися з ними у вічності. Не раз і не два говорив він про те, аби після смерті його сивий прах було розвіяно по Базавлуцьких степах.
Говорять, що, осягнувши таємниці Соболевої Могили, Мозолевський був приречений. Що поховання жерця було закляте. Що особливі знання вимагають особливих жертв...

Бориса Мозолевського поховано на Байковому кладовищі, за усіма людськими обрядами, поруч із могилою його учителя і наставника - колишнього директора Інституту археології Федора Шевченка. І тільки камінь з Базавлуцьких горбів, який величезними зусиллями доправили до Києва друзі, поєднує його тіло із куточком землі, яку він без тями любив.

Але невмирущий дух його повернувся на Базавлуцькі горби гарячим заповітом, викарбуваним на меморіальній табличці п’ятитонної червоного граніту стели.

І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави.
Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави.


«Одна лиш затужить рибонька...»

...Вона припала гарячим чолом до холодного каменя і затужила піснею, у якій з’єдналися і велике земне кохання, і трагічна невідворотність розлуки: «Ой, чий то кінь стоїть...». Віра Данилівна Мозолевська, жінка, яка була натхненною Музою і вірною соратницею свого знаменитого і згорьованого чоловіка в останнє десятиліття його життя, добре знала, яку пісню розчує його душа, де б не блукала вона своїми неземними шляхами, саме їй випала і велика честь, і велика кара - бути поруч з Борисом у часи його злету і душевних терзань, у години просвітління і гіркого розпачу, нести тягар його слави і упокорювати серце невідворотністю втрати. Саме їй Мозолевський присвятив останні рядки свого останнього вірша, коли невиліковна хвороба тримала його у лікарні і гортала останні сторінки життя: «Серед усіх століть одна лиш затужить рибонька: «Ой, чий то кінь стоїть - та й сива гривонька?».

«Тільки не плачте, не треба! - не забув і про інших. - Вам я лишаю світи».

Де тепер твоя непосидюча душа, Борисе?.. Чи літає десь по безмежних світах у неземній своїй благодаті? Чи кружляє приречено над згорьованими травами Базавлуцьких горбів, які любив понад саме життя?

Ніхто про те тепер не дізнається. Вітер здуватиме печаль з гранітної брили, що зберігатиме віднині твоє ім’я. Життєдайне сонце випещуватиме сад, посаджений твоїми руками. А бурштинові зорі щоночі шепотітимуть у трави щось особливе, переказуючи таємниці Всесвіту...

А може, душа твоя, утомлена від отого вічного райського неробства, давно повернулась у прабатьківські Герри і дивиться зачудовано на Божий світ очима босоногого шолоховського хлопчака, що всотує у себе п’янкий трунок зачарованих вічністю Базавлуцьких горбів? І вчиться любити цю благословенну землю, так, як любили її наші далекі пращури, що прокладали тисячолітні шляхи із минулого в майбутнє...

Наша земля, 2004. - 12 жовтня.

 

 

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.

Джерело: Співець скіфського степу / Упорядник П.К. Ганжа. - Нікополь : СПД Фельдман О.О., 2011. - с. 93-103.


 

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про Мозолевського Бориса Миколайовича:

 

 

 

 

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

Обновлено 13.09.2021 14:31
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting