Андрєєва С.С.
Старший викладач
кафедри всесвітньої історії та історіографії
Херсонського державного університету
м. Херсон, Україна

Російські перекладачі в Микитиному в часи Нової Запорозької Січі

За часів Нової Запорозької Січі на Микитиному, що мав велике значення як найпівденніший прикордонний форпост, крім запорозької команди та місцевих мешканців в різні часи перебували російська військова команда та карантин, проводили різноманітну діяльність перекладачі з Колегії іноземних справ Російської імперії.

Російські перекладачі виконували в основному контролюючу роль в дипломатичному листуванні Коша з Кримом та контролювали виїжджаючих до Криму з Січі або через Січ. Ця діяльність посідала не останнє місце в комплексі заходів з обмеження російською центральною владою зовнішньополітичних аспектів існування Запорожжя. Різноманітна діяльність російських перекладачів на Микитиному відбилася в чисельних публікаціях джерел з історії Нової Січі [11. 12. 15. 18. 19]. Звіти та проекти перекладачів щодо розвитку торгівлі в Північному Причорномор'ї стали підґрунтям для вивчення реалій і перспектив російсько-турецької торгівлі XVIII ст. та внутрішньої історії Нової Січі.

Однак діяльність російських перекладачів на Микитиному не становила предмету окремого дослідження і не розглядалася в комплексі всіх напрямків їх роботи в умовах запорозько-татарського прикордоння. Метою даного дослідження є встановлення повного списку та хронології російських перекладачів на Микитиному, аналіз соціокультурного контексту їх діяльності, виявлення всього спектру їх відомчих та особистих інтересів на Запорожжі. Ключовим моментом у виявленні специфіки роботи російських перекладачів є, на нашу думку, розуміння її як феномену, що виник за умови посередництва в запорозько-татарських взаєминах.

Основу дослідження, крім опублікованих матеріалів, склали архівні матеріали головних відомств Російської імперії та Архіву Коша Нової Запорозької Січі.

Як запорозькі, так і татарські урядовці вищої та навіть середньої ланки входили в безпосередні дипломатичні контакти між собою. Тому листування виступає не тільки найбільш поширеною формою взаємин Коша та Кримського ханства, а й єдиною на рівні кошовий-хан. Листування Коша з ханами, татарськими сановниками, представниками турецької адміністрації в прикордонних Очакові та Акермані залежно від волі київських губернаторів (безпосередні начальники Запорожжя у прикордонних справах) та вищого керівництва імперії і контролювалося в тій чи в іншій формі. Право контролю перебирали на себе також і командуючі російською армією в Україні і воєнні прикордонні начальники - як от комендант Новосіченського ретраштаменту, комендант фортеці Св. Єлизавети, начальник Кременчуцького форпосту та ін. Про зміст кореспонденції Кіш також повідомляв деяким зацікавленим прикордонним структурам - Війську Донському, начальникам сербських колоній та ін.

Передбачалося, що листи татарської сторони будуть відправлятися з Січі в Київ нерозпечатаними, там перекладатися і з відповідними рекомендаціями повертатися на Січ. На основі отриманих рекомендацій Кіш вже давав відповіді. Для вирішення складних питань ці листи разом з рапортами Київських губернаторів відправлялися до Петербурга і вже звідти відповідали безпосередньо в Крим, або таки через Кіш. Для прискорення справ перекладачі надсилалися з Києва до Кременчука, а потім і на Січ (а саме - в Микитине). Все одно такий порядок уповільнював хід справ і Кіш часто брав на себе вирішення дрібних прикордонних питань, про хід яких паралельно повідомляв відповідні інстанції. Іноді практикувалося зняття копії з оригінала в Коші (імовірно, для перекладу на місці) і подальша відправка оригінала в Київ із додаванням рапорту кошового. Наприклад, так зробив Калнишевський 20 серпня 1762 р. [2; арк. 1].      

     
Контроль і обмеженнями з боку російської влади вносили чимало проблем до відносин Коша з кримською та османською адміністраціями. Виникли також і незручності, пов'язані з перекладом документів, написаних османо-турецькою мовою. В середині XVIІІ ст. запорозька канцелярія втрачала досвід і кадри перекладачів та україно-турецьку двомовність часів протекторату Криму над Січчю, а російська адміністрація не мала ні того, ні іншого. Крім Колегії іноземних справ та російської дипломатичної місії в Стамбулі набування досвіду перекладів російськими канцеляристами відбувалося в Київській губернській канцелярії (на думку О. Галенка. саме за допомогою козацьких консультантів та інформаторів) [13; 24-25]. Неоціненний досвід знання мов отримали російські перекладачі під час роботи на Січі та консульській місії Олександра Никифорова в Криму (кінець 1763 - початок 1765 рр.), у спілкуванні з запорожцями і татарами.

Запорозьких товмачів для такої роботи не залучали з принципових питань. Вони виконували переклади для діловодства Коша, обслуговували комісії з розгляду татарських скарг, супроводжували російських кур'єрів і офіційних представників київських губернаторів в Криму (причому найчастіше вони не афішували знання мов, тобто займалися розвідкою під офіційним прикриттям). Тільки найдовіреніші особи, як от І. Чугуєвець, що з часом перейшов в російську службу, виконував важливі завдання. Власне запорожці, що спілкувалися з південними сусідами, перебували в Криму в різних справах іноді роками, на переважно побутовому рівні знали татарську та інші мови. Таким чином, штучний мовний бар'єр, що російська влада поставила між запорожцями і татарами в офіційному спілкуванні сприяв дезінтеграції запорозької і татарської спільнот.

З кінця 1754 - в 1755 рр. в Микитиному для видачі закордонних білетів для проїзду по Дніпру і Бугу перебував перекладачем від КІС Ф. Семенов. Його обіцяли замінити і підшукували кандидатуру знавця турецької мови, щоб правильно запов¬нювати білети [12; 614-615]. У 1756 р. Сенат призначив сюди прапорщика Франца Гайдачія [3]. 12 березня 1758 р. замість померлого Гайдачія призначено Іллю Муратова [19; 1843-1844]. Відтепер на перекладача в Микитиному покладалося за¬вдання перекладати практично всю міжнародну кореспонденцію Коша з південними сусідами, а не відправляти її для цього в Київ, що повинно було забезпечити прискорене вирішення прикордонних проблем.

У 1760 р. з Києва на Січ на допомогу Муратову відряджено В. Рубанова та капітана К. Юрьєва [19; 1846-1848]. Муратова планувалося перевести до Києва у зв'язку з виїздом до Московської кантори Колегії іноземних справ київського перекладача. В березні 1761 р. до Микитиного призначено перекладачем Юрьєва [6; арк. 1-19]. Дістався він місця нової служби лише в червні. Згідно інструкцій, Кіш повинен був йому «чинить всякое испоможение» [7; арк. 1-4]. Але вже восени Кіш кілька разів скаржився київському генерал-губернаторові, що Юрьєв не спроможний виконувати свою роботу через хворобу, і солевозам по кілька днів не видаються закордонні пашпорти, гальмується робота комісії з розгляду запорозько-татарських претензій. В грудні кілька ханських листів Кіш змушений був відправити до Києва для перекладу [7; арк. 6-16]. Тоді 21 грудня 1761 р. в Микитине призначено перекладачем Рубанова, дістався він місця служби за кілька місяців [7; арк. 21-22, 31, 36]. Знову Кіш переправляв листи для перекладу в Київ, де перекладачем був Олександр Равич [8; арк. 15, 31]. У вересні того ж року виявилася нестача бланків білетів (для закордонних паспортів) і Рубанов змушений був прилаштовувати вже використані для заповнення від'їжджаючим. Затримка великої партії бланків (1000) штук була провиною кошового [7; арк. 26-27].

Рубанов мав певні труднощі з перекладом арабських слів [12; 661], а також ногайських і татарських [7; 28-29. 8; арк. 67, 83-84]. Перекладач просив в Коші зробити спеціальний «гаман» і обгортати листи в «клеенку», щоб вони в дорозі не пошкоджувалися від води, бо йому важко їх читати [8; арк. 61]. Наприкінці 1762 р. Рубанова переведено до Києва, а Муратову запропоновано повернутися на Січ, хоча він вже отримав призначення до Астрахані [19; 1840-1849]. На його місце було призначено знову Семенова. Останній постійно хворів, вів байдикував і чинив утиски запорожцям і всім подорожуючим. Переклади він робив не вчасно і взагалі радив кошовому відсилати їх в Київ [9; арк. 31]. 21 липня 1764 р. в Кіш було подано скаргу від проїжджаючих купців на Ф. Семенова, що він бере з кожного воза по 10 коп. і в разі несплати затримує в карантині [10; арк. 1-1 зв.]. Тому Кіш просив під свою відповідальність взагалі ліквідувати практику видачі закордонних паспортів і перебування перекладачів в Микитиному, мотивуючи тим, що це завдає тільки шкоду торгівлі, а прикордонних конфліктів з татарами від діяльності російських перекладачів менше не стало [7; арк. 30-32].

Натомість Колегія іноземних справ запропонувала підшукати перекладача із запорожців. В грудні 1764 р. за рекомендацією Коша призначено замість померлого Ф. Семенова козака Андрія Дмитрієва (Кантаржія), який добре знав мови і добре зарекомендував себе під час комісії для вирішення взаємних запорозько-татарських претензій, гарні рекомендації йому дали і російські комісари, що брали участь в комісії [7; арк. 33-36]. Та Дмитрієв тільки заповнював паспорти, а підписував їх перебуваючий при Микитинській заставі капітан Крівцов [7; арк. 37].

Перекладачі безпосередньо підпорядковувалися Київському генерал-губернатору, але мали звітувати й до Колегії іноземних справ, а також російському воєнному командуванню на Україні. Всі перекладачі Колегії іноземних справ, так само як і офіцери військових команд спостерігали і шпигували як за імовірним противником - татарами, ногайцями, турками та іншими підданцями султана, так і за запорожцями і мешканцями Гетьманщини. Вони також мали своїх інформаторів, розпитували проїжджаючих про все, що діється за кордоном. Нерідко вони конкурували з начальниками місцевих військових команд. Так, перекладач Муратов та Я. Сотніков у 1760 р. довго не могли розібратися з пріоритетами, але потім спільними зусиллями розслідували питання запорозько-татарських конфліктів, хоча кожен доповідав своєму відомству [4; арк. 1165].

Російські перекладачі в Микитиному перебували в складних прикордонних умовах і змушені були, крім своїх основних обов'язків, перебирати на себе і непередбачувані функції. Так, вони приймали скарги від потерпілих в дорозі як з татарського, так і запорозького боку кордону, візували своїми підписами розписки в торговельних справах і поверненні пограбованого, входили в зносини з кошовим, шафарем і писарем Микитинського перевозу в місцевих справах, усно спілкувалися з подорожуючими кримськими підданцями, кочуючими ногайцями і татарськими прикордонними начальниками. Така ситуація виплила з особливих умов прикордоння і ролі в регіоні Микитиного, великого значення перекладачів КІС у запорозько-татарських взаєминах на місці. Але, крім цього, впливала і східна політична традиція, за якою перекладачі (драгомани) мали впливову роль у вирішенні важливих політичних, господарських, адміністративних справ.

Діяльність перекладачів в Микитиному випливала з загальної тенденції зростання централізації та бюрократизації всього апарату управління абсолютної монархії, строгої регламентації діяльності всіх підрозділів управління та посад чиновників. Зовнішньополітичне відомство Російської імперії відчувало брак спеціалістів, особливо із знанням мов, але в порівнянні з іншими державними структурами його службовці мали більш високий рівень загальної підготовки [16; 398-406. 37; 256-257]. Це дозволяло їм не тільки виконувати свої безпосередні обов'язки, але й звертатися до відповідних відомств імперії з проектами розвитку торгівлі, судноплавства та будівництва по Дніпру, висловлювати свої пропозиції щодо освоєння запорозьких земель та розвитку регіону в цілому.

Фахові перекладачі з турецької мови цілеспрямовано готувалися Колегією іноземних справ з 1740-х рр. в російській місії в Стамбулі. Для підвищення професіоналізму їх відряджали перекладачами на митниці [14; 77-78], таку «науку» пройшов В. Рубанов [1; арк. 6]. Після повернення в Київ він перебував перекладачем в консульській місії О. Никифорова, але він прохав увільнити його від обов'язків за приватними обставинами [1; арк. 1-2. 6; арк. 1].

І. Муратов походив з татарських касимовських мурз, сам вивчив турецьку. Служив у Сенаті й Колегії іноземних справ перекладачем. У 1758-1760 рр. перебував у Січі, де за роботу з закордонною агентурою отримав підвищення в чині. Потім мав особливе доручення при полковнику Юнгеру в комісії з розслідування запорозько-татарських претензій [1; арк. 1-2]. В 1761 р. він був відряджений до Астрахані і Кізляру, потім повернувся в Київську генерал-губернаторську канцелярію. На думку запорожців, кращим перекладачем був Муратов, вони кілька разів просили його повернути на Запорожжя. Але кар'єра і оплата праці Муратова навпаки рухалася повільніше за інших перекладачів, росіян за походженням, з приводу чого що він неодноразово подавав «прошенія» [12; 663-664. 1; арк. 1-2, 5].

Протягом перебування в Микитиному перекладачі Колегії іноземних справ отримували жалування по 250-300 рублів на рік, а також гроші на переїзд [1; арк. 5]. За достойну службу отримали від Коша атестати перекладачі Рубанов, Юр'єв, Муратов, Василь Петрович [12; 664].

Таким чином, діяльність російських перекладачів на Микитиному була багатогранною, включала в себе і зовнішньополітичні і розвідувальні завдання. Також в умовах запорозько-татарського прикордоння вони змушені були перебирати на себе деякі адміністративні функції і ставали не тільки посередниками, а й учасниками запорозько-татарських відносин.

Джерела та література

1. Архів зовнішньої політики Російської імперії. - Ф. 123. - Оп. 1. - 1768-1769. - Спр. 1.
2. Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукопису. - Ф. ІІ. - Спр. 220042.
3. Російський державний архів давніх актів. - Ф. 248. - Оп. 113. - Спр. 395.
4. Російський державний воєнно-історичний архів (далі - РВІА). - Ф. 20. - Оп. 1. - Спр. 1165.
5. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАК). - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 3720.
6. ЦДІАК. - Ф. 59. - Спр. 3506.
7. ЦДІАК. - Ф. 229. - Спр. 101.
8. ЦДІАК. - Ф. 229. - Спр. 137.
9. ЦДІАК. - Ф. 229. - Спр. 140.
10. ЦДІАК. - Ф. 229. - Спр. 163.
11. Андреева С.С. Матеріали з історії Південної України XVIII ст. у фондах Архіву зовнішньої політики Російської Імперії // Південна Україна ХVШ-ХІХ ст. Записки науково-дослідної лабораторії Південної України ЗДУ. - Вип. 7. - Запоріжжя, 2003.
12. Андриевский А.А. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 // Записки Одесского общества истории и древностей. - Т. XIV. - Одесса, 1886.
13. Галенко О. Про діловодні переклади з османо-турецької мови документів Архіву Коша Нової Запорозької Січі та проблеми їхнього археографічного опрацювання // Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1777. - Т. 2. - К., 2000.
14. Михнева Р. Россия и Османская империя в середине XVIII в. - М., 1985.
15. Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. // Історико-географічний збірник. - Т. 2. - К., 1928.
16. Троицкий С.М. Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе. - М., 1972.
17. Турилова С.Л. Руководство внешней политикой России // История внешней политики России. XVIII век (От Семилетней войны до войн России против Наполеона) / Серия «История внешней политики России конца XV века - 1917 г.» - Вып. 4. / Под ред. А.В. Игнатьева, Г.С. Санина, В.Н. Пономарева и др. - М., 2000.
18. Уляницкий В.А. Исторический очерк русских консульств за границей / V Сборник Московского главного архива Министерства иностранных дел. - Вып. 6. - М., 1899.
19. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. - Т. 2. - Владимир, 1903.

а

а

Джерело: Козацька спадщина // Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. - Вип. 1. - Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2005. - С. 134-138.

а

Переведення в електронний вигляд: Діденко К.В.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

а

а

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове