PDF Друк e-mail
История Никопольщины - Эпоха казачества
Четвер, 29 жовтня 2009, 12:50

Стороженко І.С.
Науковий співробітник
Дніпропетровського державного
університету
м. Дніпропетровськ, Україна

 

Структура запорізького війська
як першооснова його майстерності

 

«Хто хоче бути посадженим на палю, або підвішеним на гак за ребро? Хто хоче потрапити у турецьку неволю і бути прикутим до галери? Хто хоче вмерти не своєю смертю, вступайте до нашого війська!» Здавалось би, такий перелік «пільг» нікого не принадить. Одначе, до козацького агітатора шикувалася черга.

Чого людина йшла на Січ? Вона йшла позбавити себе елементарних побутових зручностей та кожної миті ризикувати своїм життям. Але за це мала здобутки вище смерті: свободу, людську гідність та лицарську честь. Тут, завдяки демократичному устрою Січі, кожен козак мав можливості самоствердитись і реалізувати такі достоїнства, як хоробрість, мужність та командні (керівні) здібності. Кожен козак, незалежно від його походження чи соціального стану, міг зайняти посаду від командира підрозділу до кошового отамана.

Належати до Січового товариства була велика честь, бо під поняттям «товариства» розумілись люди високої військової майстерності. Отже, стати неперевершеним майстром військової справи було справою чоловічої гідності.

З іншого боку, кожного козака за межами фортеці Січі міг підстерегти ординець. Адже, крім великих нападів на Україну, татари, особливо ногайці, полювали невеликими загонами біля шляхів, перевозів та Дніпрових порогів. У таких сутичках перемагала військова майстерність. Тому кожен козак прагнув до неї, як гаранту його життя.

Як повідомляє український письменник XVIII ст. Лука (Леонтій) Яценко-Зеленський, що відвідав Січ в 1750 та 1751 роках, між козаками існувало побратимство. За цим звичаєм всякий козак вважав курінного свого товариша за рідного брата. Це створювало атмосферу злагоди, взаємодопомоги, взаємовиручки, а найважливіше - згуртованості підрозділів.

Найганебнішим у козацькому середовищі було боягузтво, особливо з боку командирів, або його нерозпорядність в бойовій обстановці. За цю провину всі, незалежно від посади, каралися на смерть. За таких обставин відбувався відбір найталановитіших командних кадрів.

Все вищенаведене свідчить, що для організації бойової підготовки та підтримання високої бойової готовності козацького війська існував сприятливий морально-психологічний ґрунт. На цьому ж ґрунті відповідно до історичних, географічних та оборонних функцій склалася оптимальна структура запорізького війська.

Питання організаційної структури Запорізької Січі, зокрема, Запорізького війська низового, торкалися у своїх працях вітчизняні, радянські та зарубіжні історики. Найбільш ґрунтовно його розроблено у наукових працях радянського історика Олени Михайлівни Апанович. Але деякі аспекти вимагають уточнення, зокрема, зв'язок організаційної структури Січі з бойовою підготовкою козаків, з рівнем бойової готовності та військовою майстерністю війська.

Запорізьке військо складалося з куренів. Назва цієї найдавнішої на Січі військової одиниці походить від тимчасового житла - куреня, у якому проживали козаки, у першу чергу, земляки. З часом сюди приписувалися всі, хто прибував на Січ. В курені (так називалось і приміщення, у якому перебувало це формування) козаки проживали, харчувалися, виконували розпорядок його дня. Це була військово-адміністративна, а точніше, військово-господарча одиниця. Всі курені (їх було 38) щорічно почергово прикріплювалися до адміністративно-територіальних областей Січі - паланок (всього було 8) для виконання в них козаками господарчих робіт та забезпечення постачання продуктами харчування та фуражу. Чисельність козаків у курені досягала до 600 чоловіків, але не була сталою, вона змінювалася в залежності від соціальної обстановки на Україні, або окремих її регіонів та від обставин війни і миру.
Для проведення бойових дій, або виконання завдань по захисту об'єктів Січі створювалися команди або загони.

Для командування бойовими підрозділами призначалася похідна старшина. Вона формувалась з резерву командування, з так званої старшини без посад. Це козаки, які раніше перебували на командних або керівних посадах (кошового отамана, судді, осавула, писаря, курінного отамана та ін.) і мали великий досвід.

Щоб уявити, як формувались команди для ведення бойових дій, приведемо за повідомленням історика А.О. Скальковського приклад з Січового реєстру 1769 p., згідно з яким виділялись дві команди по одній тисячі козаків кожна:

Перша тисяча
Командир: військовий старшина Андрій Лях, при ньому - писар Василь Чернявський, осавул Іван Гараджа.
В нього:
1. Полковник Степан Галех, при ньому - писар Демко Третяк та осавул Іван Бабура.
2. Полковник Павло Ніс, при ньому - писар Яків Дон та осавул Григорій Ніур.

Друга тисяча
Командир: військовий старшина Олексій Чорний, при ньому - писар Василь Йорж та осавул Афанасій Куций.
В нього:
1. Полковник Савка Циборида, при ньому - писар Данило Підласий та осавул Іван Сухина.
2. Полковник Антон Красовський, при ньому - писар Нестір Гаврилов та осавул Василь Головко.

Як бачимо з реєстру, кожні 500 козаків очолював старшина на посаді полковника. Про те, що посаді похідного полковника відповідала така чисельність козаків, повідомляє і австрійський посол Еріх Лясота, що відвідав Січ у 1594 році. Це дає підстави вважати, що підрозділ в 500 козаків - основна тактична одиниця запорізького війська. Чому вона так склалася кількісно, необхідно ще з'ясувати, але одне очевидно, що такий підрозділ мав значну ударну силу і високу мобільність в управлінні.

Перелік прізвищ похідної старшини (з назвою куренів, до яких вони належать) на бойових прапорах (Київський історичний музей), дає підстави вважати, що похідні формування не були тимчасовими. Отже, бойова підготовка козаків після повернення з походу велася у складі цих бойових формувань, а не у складі куренів. Останні були тільки базою забезпечення цієї підготовки.

Похідні формування запорізького війська поділялися на піхоту, кінноту та флот, де козаки поєднували високу майстерність мореплавців з обов'язками морських піхотинців. Питома вага кожного з зазначених родів військ змінювалась залежно від загального розвитку військового мистецтва, складу та характеру ворога, а також мети бойових дій. Так, у 20-х роках XVII ст. Запорізька Січ як військова організація досягає апогею свого розвитку. Військовий досвід, що отримало козацтво під час повстань кінця XVI - початку XVII ст. проти магнатсько-шляхетської Польщі та у бойових діях проти турецько-татарських агресорів, висуває запорізьке військо в один ряд з найкращими арміями світу. Згідно з військовим мистецтвом, що існувало у цей час в Західній Європі, основними родами військ були піхота та артилерія. Кінноті ж відводилась допоміжна роль. Приділялась велика увага фортифікаційній справі, тобто побудові та штурму укріплень. Отже, не дивно, що запорізьке військо у цей час набуває гучної слави неперевершених піхотинців. Свою майстерність вони продемонстрували у битві під Хотином (1621 р.) проти війська Османської імперії, чим забезпечили над ним перемогу. Вагомий внесок у розвиток військового мистецтва Січі в цей період зробив гетьман запорізького війська Петро Сагайдачний. Зокрема, під його керівництвом зазнає удосконалення тактика морського бою та здобування фортець на Чорному морі. Набуває досконалості рухомий табір з возів, із засобу оборони він стає засобом наступу.

Початок Визвольної війни українського народу у 1648-1654 pp. співпав з завершенням Тридцятилітньої війни в Європі (1618—1648 pp.), яка була поштовхом до зародження нової - лінійної тактики. Згідно з вимогами цієї тактики кіннота стає основним родом війська, атаки якої забезпечують піхота та артилерія. Богдан Хмельницький брав участь у Тридцятилітній війні у період її завершення, тож володів основами нової тактики. Тому, розпочавши повстання, він у перших битвах проти польсько-шляхетських військ (Жовті Води, Корсунь, Пилявці 1648 р.) використовує татарську кінноту, а в наступні роки, починаючи з 1649 p., створює козацьку кінноту. Цікаво, що кіннотники в окремих випадках використовуються і як піхотинці. Так, за повідомленням польських істориків Ш. Старовольського та А. Грабовського у битві під Лоєвом (1649 р.) козацька кіннота спішилась і воїни за чверть години побудували засіку і могутній табір у густому лісі, до якого литовська кіннота не могла доступити.

Запорізькі козаки були відомі як майстри артилерійської справи. Джерела свідчать, що гармати (фальконети) закріплювались на човнах (чайках), встановлювались на зовнішніх рядах рухомого з возів. Але якими організаційними принципами керувалася козацька артилерія, необхідно ще з'ясувати. Оскільки літописець Самійло Величко звернув увагу па те, що після Жовтоводської битви (травень 1648 р.) Богдан Хмельницький всю артилерію об'єднав в один підрозділ, призначив обслугу та організував навчання гармашів, то це свідчить, що це був новий захід у використанні козацької артилерії.

Тож, очевидно, до цього право використання артилерії належало командиру піхотного підрозділу, яке мало гармати. На підставі вищенаведеного можна припустити, що, починаючи з 1648 року, артилерія запорізького війська перетворюється на рід війська.

Отже, структура запорізького війська сприяла тому, що основна увага приділялася бойовим порядкам його використання на полі бою та розвитку родів військ, залежно від характеру ворога та театру бойових дій. Тобто, підкреслимо, організаційна структура запорізького війська давала широкі можливості його командному складу для творчого підходу до вирішення бойових завдань, а у поєднанні з високим моральним духом сприяла високому розвитку військового мистецтва Запорізької Січі.



Взято: Історія запорозького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження. - Дніпропетровськ, 1990. - С. 30-36.

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.


На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:



Останнє оновлення на Вівторок, 27 лютого 2018, 15:38
 
, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting