PDF Друк e-mail
История Никопольщины - Эпоха казачества
Середа, 25 травня 2011, 13:00

Грибовский В.
Кандидат исторических наук,
исполнительный директор
Института общественных исследований
г. Запорожье, Украина
Биография

.

Могила Івана Сірка: притча про нездійснений меморіал

.

Серед старожитностей козацького часу, що знаходяться в Дніпропетровській області, могила кошового отамана Запорозької Січі Івана Дмитровича Сірка посідає чільне місце. Адже в краї, який колись був центром формування запорозького козацтва і місцем розташування п'яти Запорозьких Січей, вона залишається чи не єдиним автентичним пам'ятником тієї епохи, який зберігся до наших днів. Втім, зберігся, зазнавши безжальні удари часу і не менше безжальну зневагу нащадків.

У 1709 році, руйнуючи Чортомлицьку Січ, російські військові загони осквернили козацькі могили, знищили і кам'яний хрест, який був на могилі кошового. Лише 25 років потому, повернувшись на свої займища, запорожці відновили давнє кладовище, а замість хреста на могилі отамана встановили камінь з написом, де помилково вказали датою смерті Сірка 4 травня 1680 року. Цей камінь зберігся до наших днів. Нова віха лихоліття для могили отамана почалася після того, як 18 вересня 1965 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією запорозьких козаків».

Цим документом визначалося першорядне значення в історії запорозьких козаків острова Хортиці. Саме там вирішено було створити Державний історико-культурний заповідник, некрополь козацьких отаманів (химерно названий пантеоном), встановити пам'ятні знаки і відкрити музей історії козацтва. Для формування «пантеону» було передбачено перенесення поховань знаменитих постатей козацької історії - кошових отаманів Івана Сірка з села Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області, Петра Калнишевського з Соловецьких островів, кошового Задунайської Січі Йосипа Гладкого, а також гетьмана Петра Дорошенко. Втім, необхідність переміщення останків Івана Сірко мотивувалася ще і тим, що його могилі загрожувало руйнування від хвиль недавно створеного Каховського водосховища.

Відзначимо, що ця ухвала приймалася тоді, коли на посту першого секретаря ЦК Компартії України був Петро Шелест (1963-1972), котрий сприяв відродженню вивчення української історії і розвиткові національної культури. Під його особистим заступництвом створювалися грандіозна «Історія міст і сіл Української РСР», Музей народної архітектури і побуту в Пирогово, облаштовувався музей просто неба в Переяслав-Хмельницькому. Петро Шелест захищав Миколу Вінграновського та Івана Драча, класиків української літератури від звинувачень в українському націоналізмі. Отже, створення козацького меморіалу на Хортиці йшло в руслі «шелестовського ренесансу». Сама ж ця ідея була слідством великої популяризаторської діяльності Миколи Кіценка, автора гучної у той час книги «Хортиця в героїці і легендах». Ідею створення козацького меморіалу підтримали видні діячі української культури та історичної науки, зокрема історик Олена Апанович.

Розкривали могилу отамана Сірка вночі при світлі фар бульдозера. Йшов дощ зі снігом.

Але дещо по-іншому суть питання зрозуміли на Нікопольщині, що опинилася перед загрозою втрати найважливішого пам'ятника, що втілював її козацьке коріння. За радянських часів виконання будь-яких урядових рішень проводилося без урахування «тонких матерій» національної свідомості, з черствістю, характерною для радянської бюрократії, з її доведеною до автоматизму виконавською дисципліною. Але парадокс полягав у тому, що цілком радянський управлінський апарат Нікопольського району несподівано продемонстрував виключення із загального правила і загальмував виконання ухвали Ради Міністрів, заявивши про місцеві історичні пріоритети та ставши на їх захист.

Керівництво району (перш за все - заступник голови Нікопольського райвиконкому Михайло Кікоть) ініціювало окремий проект створення меморіалу козацтва на Нікопольщині. За рішенням райвиконкому, біля Сторожової (інакше - Бабиної) Могили (курган епохи бронзи), розташованої біля Капулівки, була відведена площа в 4 гектари, призначена для закладки парку. Сама ж Сторожова Могила повинна була стати місцем перепоховання Сірка.

Між Нікопольським районом і м. Запоріжжям вибухнула принципова суперечка за право розпоряджатися останками прославленого отамана. Кожен із суперників був налаштований на рішучі дії. Першими в наступ пішли запорожці. Із Запоріжжя в Капулівку прибув вантажний автомобіль з делегацією, озброєною ухвалою Ради Міністрів. Ця вантажівка була спеціально відправлена для того, щоб забрати прах кошового.

Але жителі села дуже швидко дізналися про мету приїзду гостей. «Хочуть нашого Сірка забрати!» - миттю понеслося по селу. В школі припинилися заняття, старшокласники і місцеві чоловіки оточили могилу кошового, не підпускаючи туди запорізьку делегацію. «Чого приїхали? Кістьми ляжемо, а Сірка не віддамо!» - так відповідали капуляни на намір забрати героя їхньої історії. Як розповідають, найрішучіші навіть прокололи шини запорізької вантажівки.

Розгублені гості, сподіваючись лише на ухвалу Ради Міністрів, поїхали в райцентр скаржитися на незговірливих капулян.

А в цей час у Нікопольському райвиконкомі знаходився голова Президії Верховної Ради УРСР Дем'ян Коротченко. Він разом з районним керівництвом зустрів запорізьку делегацію і, з'ясувавши суть питання, вирішив, що якщо «народ проти», то не варто йти проти народу. Запорожцям відповіли відмовою. Нікопольці відстояли свого отамана.

Не можна повністю погодитися з поважним дослідником козацтва Оленою Апанович, яка вважала, що фіаско з перевезенням праху Івана Сірка на Хортицю було слідством волюнтаристського рішення керівництва Нікопольського району, яке, мовляв, «маючи підтримку начальства з області, вирішило... самовільно перепоховати його останки».

Адже Сірко все-таки залишився на тій землі, де пройшов найбільш яскравий і насичений період його життя, де була Чортомлицька Січ, поряд з іншими чотирма Січами справжнього Запорожжя, а не штучного - названого цим ім'ям колишнього повітового міста Олександрівська. Це було не тільки справою честі нікопольської громадськості, яка відстояла свого героїчного предка, але і питанням історичної справедливості. Рішення нікопольських районних властей будь-що залишити на підвідомчій території могилу кошового було прийнято завдяки позиції районного товариства охорони пам'яток історії і культури, яке у той час активно популяризувало історичну спадщину козацтва і місцеву історію. Цю позицію став рішуче боронити перший секретар Нікопольського райкому компартії Володимир Остапченко, який користувався вагомим авторитетом у Дніпропетровському обкомі.

Суперечка довкола проблеми перепоховання Сірка придбала масштаби якщо не конфлікту, то серйозного тертя між партійним керівництвом Дніпропетровської та Запорізької областей. Ішла боротьба на перехоплення ініціативи, в ході якої ухвалювалися квапливі рішення без належного наукового обґрунтування. Безумовно, кроки керівництва Нікопольського району були украй поспішними. Як згадував учасник тих подій, колишній голова Нікопольського районного товариства охорони пам'яток історії і культури Володимир Грибовський, районна влада в умовах, що склалися, просто повинна була діяти рішуче. Михайло Кікоть негайно викликав з обласного музею імені Д.І. Яворницького археолога Людмилу Крилову.

І ось 23 листопада 1967 року в украй складних погодних умовах (йшов дощ зі снігом) Л.П. Крилова почала розкривати могилу отамана. Розкопки велися вночі, при світлі фар бульдозера. В цій ситуації від археолога було просто неможливо вимагати дотримання хоч якогось мінімально допустимого рівня проведення польових досліджень. Нервозності додавало і те, що жителі Капулівки і сусіднього Покровського стежили за кожним кроком властей і археологів, а найактивніші намагалися фотографувати. Місцеві жителі дещо заспокоїлися, дізнавшись, що Сірка від них не забирають, а тільки перенесуть його прах на інший край Капулівки.

Ось з'явилася домовина зі шматками атласної оббивної тканини, що сильно зітліла, відкрився скелет, череп із залишками волосся і бобрової шапки. При світлі кишенькових ліхтариків прах отамана стали переносити в нову труну. У цей момент Л.П. Крилова вилучила череп та інші кістки зі скелета і потайки поклала інший череп, спеціально привезений з обласного музею.

Ця маніпуляція, яка одержала в сучасній літературі переважно негативне тлумачення, мала цілком благородну мету. Фрагменти скелета були витягнуті на прохання відомого антрополога М.М. Герасимова для вивчення і відтворення зовнішності отамана. Унікальний метод пластичної реконструкції Герасимова здобув широку популярність і світове визнання завдяки відтворенню вигляду російського царя Івана Грозного і самаркандського правителя Тамерлана.

Цілком природним був намір жителів Капулівки не віддавати свого «батька-кошового». Таким же мотивованим є і прагнення Соловецького історико-архітектурного і природного музею-заповідника залишити на своїй території останки кошового отамана Петра Калнишевського. Місце поховання людини повинне бути таким же недоторканним, як і його життя. Недоторканним, а не пристосованим до примхи чергової політичної кон'юнктури.
Напевно, і нікопольські краєзнавці, і запорізькі історики припустилися однакової помилки в своєму палкому одстоюванні містечкового патріотизму, прагненні мати якісь пріоритети один перед одним. Без цих суперечок, мабуть, і могила отамана була б належним чином досліджена, і реконструкція зовнішнього вигляду Івана Сірко була б позбавлена детективної ексцентрики, та і меморіал, присвячений кошовому отаману, було би створено справжній. Адже часи «шелестівського ренесансу» цілком сприяли цьому, до того ж і гроші у держави для подібних цілей водилися!

Звичайно, якби держава спочатку ухвалила зважене рішення, не зіткнулися б лобами громадськість Нікопольщини і Запоріжжя, не було б необхідності підміняти череп, та і взагалі, по-рейдерськи ставитися до національних святинь. Безумовно, проведення перепоховання не витримує ніякої критики. Та чи варто обвинувачувати в злочині проти історичної пам'яті тільки археолога Л.П. Крилову, керівництво Нікопольського району і Дніпропетровської області чи засновників козацького музею на Хортиці, або ж слід шукати причину в самій постанові Ради Міністрів Української РСР від 18 вересня 1965 року? Ну, немає у острова Хортиці і міста Запоріжжя підстав для затвердження за собою виняткових пріоритетів в збереженні історичної пам'яті про запорозьке козацтво. При всій унікальності природного ландшафту й історії Хортиці, тісно пов'язаної з історією українського козацтва, потрібно визнати, що на цьому острові не було такого щільного зосередження Запорозьких Січей, як на Нікопольщині. Та і взагалі сучасні вчені сумніваються в тому, чи можна вважати замок князя Дмитра Вишневецького (середина ХVІ століття) справжньою Січчю. Отже, історична справедливість вимагала створення основного музею козацтва не на Хортиці, а на Нікопольщині, або ж двох музейних центрів, сполучених в єдиний експозиційний комплекс.

У 1709 році, руйнуючи Чортомлицьку Січ, російські військові загони осквернили козацькі могили, знищили і кам'яний хрест, який був на могилі кошового Івана Сірка. Лише 25 років потому, повернувшись на свої займища, запорожці відновили давнє кладовище, а замість хреста на могилі отамана встановили камінь з написом, де помилково вказали датою його смерті 4 травня 1680 року.

Отже, череп, вилучений з поховання Сірка, якийсь час зберігався в лабораторії пластичної антропологічної реконструкції Інституту етнографії АН СРСР ім. М.М. Міклухо-Маклая. Лише через десять років після смерті професора Герасимова його учениця Галина Лебединська узялася за реконструкцію зовнішності Сірка. А останки отамана з «чужим» черепом в 1967 році поховали у присутності місцевих жителів на Сторожовій Могилі.

Щоб припинити «посягання» запорожців на могилу, районне керівництво оголосило, що нове поховання було залито бетоном. Нікопольські ентузіасти-краєзнавці почали облаштування могили кошового. По мотивах образу картини Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» був відлитий і встановлений на могилі бюст Івана Сірка. Товариство охорони пам'яток історії і культури Нікопольського району почало роботу над створенням біля могили кошового отамана музею просто неба, на зразок Переяслав-Хмельницького. Першим кроком на цьому шляху стало перенесення старовинного вітряка з села Ульяновки Нікопольського району. Але у нікопольських ентузіастів не було визначеності щодо того, яким повинен бути майбутній меморіал, не було і належної допомоги від наукових центрів. Тому і результат вийшов вельми скромним. Розповідають, що відомий історик Михайло Брайчевський не втримався від іронічного зауваження: «Зробили... з Сірка - Героя Радянського Союзу!». І справді, нікопольці робили, як мислили: в контексті своєї епохи і периферійності свого буття.

Враховуючи критику, до розробки майбутнього меморіалу залучили Дніпропетровський будівельний інститут, зокрема, завідуючого кафедри історії архітектури Мігая. Вже був створений проект, підготовлений до демонстрації в Дніпропетровському обкомі компартії макет.

Але часи змінилися: початок 1970-х, «шелестівська відлига» змінилася «щербицькими заморозками». Перший секретар Дніпропетровського обкому Олексій Ватченко, «у відповідності до нової лінії Партії», збив макет рукою із столу, вигукнувши в гніві: «Я вам покажу, таку... мать, як ставити стовпи, де починалася Україна!».

Багатьох нікопольських ентузіастів за ці «стовпи» з тієї ж партії виключили, та і з роботи звільнили, прикріпивши ярлик «буржуазного націоналіста». Така ж доля чекала і на ентузіастів запорізьких. Будівництво козацького меморіалу на Хортиці надовго припинилося. Загалом, перенесення ульянівського вітряка стало єдиним досягненням на шляху створення меморіалу Сірка. В 1980 році на Сторожовій Могилі було встановлено нове скульптурне зображення отамана, виготовлене на основі реконструкції Г. Лебединської. Колишній бюст кошового був перенесений у двір капулівської школи, де він знаходиться і в наш час.

Про проведення повного поховання останків Івана Сірка заговорили тільки напередодні проголошення незалежності України, під час святкування 500-річчя українського козацтва. Але пройшло ще десять років, перш ніж високопарні декларації та українолюбні камлання урядовців змінилися конкретними діями.

За цей час невідомі вандали встигли і вітряк спалити, і надгробний камінь пошкодити (є версія, що по ньому стріляли з вогнепальної зброї), причому - абсолютно безкарно.

26 червня 2000 року було підписано розпорядження голови Дніпропетровської облдержадміністрації «Про проведення заходів щодо реконструкції меморіального комплексу та проведення ритуалу дозахоронення на могилі кошового отамана І.Д. Сірка».

14 серпня вилучені фрагменти скелета повернулися на Нікопольщину, 17 серпня були розкладені в анатомічному порядку археологом В.А. Ромашком з Дніпропетровського держуніверситету, а 21 серпня відбулася церемонія повного поховання праху кошового. Благоустрій могили, щоправда, був здійснений у невигадливому дусі нинішнього часу: використовуючи популярну нині (для міських тротуарів і площ) керамічну плитку. Вийшло зовсім як в стародавній східній приказці: «Народжують гори, а народжується миша». Але відразу після цього знову наступив період нічого не обіцяючих декларацій і не дуже переконливих запевнень про грядуще державне фінансування будівництва козацького меморіалу. Якось нічого не чути ні про проекти і концепції, ні про залучення до їх розробки професійних істориків, ні про публічну дискусію.

Що ж, яке наше відношення до могил предків і історичної пам'яті - такі і ми. Одного разу жителі Капулівки зважилися піти проти волі держави і навіть вимусили цю державу (та ще й яку - Радянську!) поважати свої історичні святині. Але нинішня Українська держава, яка, хоча б з метою елементарного самозбереження, повинна демонструвати спорідненість із національною історичною спадщиною, виявляється менш поступливим і менше піддається впливу громадськості.

Може, вся справа не в державі, а саме в громадськості, не здатній примусити державу служити національним інтересам?
 .
 .
Источник: www.exp21.com.ua
Останнє оновлення на Вівторок, 27 лютого 2018, 15:12
 
, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting