Во саду ли, в огороде...

Сейчас на сайте

На даний момент 87 гостей на сайті
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Друк e-mail
Вівторок, 02 квітня 2013, 13:58

Упорядник:
Чабаненко В.А.

Отак і назвали
Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини
(вибрані глави з книги "Савур-могила")
 .
Дві сестри

.
Біля великої води (цебто десь біля нашого моря) жив колись, кажуть, старий рибалка. Дружина його давно померла, лишивши небораці двох дочок. Одну з них, старшу, звали Азою, а другу, меншу, - Золотокосою Піщанкою. Сестри були такі красиві, що хто їх було угледить, той уже й про сон забуде: все про них думає. А дівчата шукали свого щастя перебірливо, ніхто із місцевих парубків не припадав їм до серця.


Аза щодня сиділа на березі моря, на високій кручі, та все виглядала когось. Мабуть, свого судженого, який поплив у далекі світи і там, як переказували люди, загинув від ворожої шаблі.


І ось одного разу, коли дівчина сиділа ось так у задумі, де не взявся сильний вітер-буран. На морі піднялися височенні хвилі. Бігли вони до берега, били в кручі й страшно стогнали. Аж раптом відколовся від кручі великий шмат землі і разом із Азою впав у розбурхані хвилі. Побачила це Золотокоса Піщанка - та й собі кинулась з гори у море, щоб урятувати старшу сестру. Та так і потопились обидві...


Ранком наступного дня, коли море втихомирилося, повернувся з гостей старий рибалка, вийшов на берег і побачив, що нема його дочок на кручі, а на тому місці, де любила сидіти Аза, свіжий обвал. Глянув батько униз - а там, під самою кручею, такий золотий пісок іскриться на сонці, що аж очі засліплює! А море - тихе-тихе і таке лагідне, як його діти... І зрозумів усе нещасний та й гірко заплакав...


З того часу і море наше почали називати Азовським, бо ж утопилася в ньому красуня Аза. А довгих піщаних кіс у цьому морі тому так багато, що разом із Азою втопилася в нім її молодша сестра - Золотокоса Піщанка.

.

.
Дарунок милого


Старі люди кажуть, що давно-давно колись в одному селі на березі нашого моря жила дуже красива дівчина. Звали її Азою. І любила вона гарного-прегарного хлопця.


Настав тривожний час, і Азин коханий пішов на війну з турками. А як виступав у  похід, то подарував дівчині золотий перстень, щоб вона чекала й не забувала і свого милого.


- Як загубиш цей перстень, то знатиму про твою невірність, - сказав парубок.


Пройшло кілька років. Аза берегла дарунок, як зіницю ока, та все чекала хлопця з походу, а він не повертався. І ось одного разу сталася біда. Пішла дівчина до моря прати білизну, задумалася та й упустила ненароком перстень у воду. А тут де не взялася хвиля, скаламутила воду - і пропав дарунок. Злякалася бідна Аза, кинулася у хвилі, щоб дістати свою дорогу втрату, та й утопилася.


З тих пір і море зветься Азовським по імені безталанної дівчини, яка так і не діждалася свого милого з походу.

.

.

Помста


Розповідають люди, що давно колись на самісінькому березі нашого моря жила із старим батьком дівчина Аза. І така вона була красива, що всі хлопці очей з неї не зводили. Аза ж ні на кого уваги не звертала, бо дуже, кажуть, горда була. Хвалилася, що їй, бачте, ніхто не подобається.


І ось одного разу всі парубки, що жили поблизу, змовившись, прийшли гуртом до Ази й запропонували їй вибрати з-поміж них собі нареченого. Красуня подивилася на них, подумала-подумала, а тоді й каже:
- Будете змагатися. Хто із вас усіх своїх товаришів поборе, той і буде моїм судженим.


І почали молодці змагатися. Один таки вийшов з того змагання переможцем, але Аза відмовила йому та ще й кепкувати із хлопців заходилася. Обдурила змагальників. Розгнівалися вони на гордячку, взяли та й утопили її в морі.


Ще й досі, як підходить вода до берега, з моря чути чи то плач, чи то стогін. Старі люди кажуть, що то утоплена красуня Аза плаче за своїм не відшуканим нареченим. І море нібито зветься від її імені Азовським...

.

.

Ріка Орель


Це було давно-давно.


Жили в нашому краї запорожець і змій. Жили вони, жили та й засперечалися за межі своїх володінь. Сперечалися вони, сперечалися, а потім і вирішили, щоб закінчити суперечку, провести борозну між своїми володіннями.


От змій запрягся в плуг і проорав рів, почавши ген-ген далеко, а скінчивши біля Дніпра. І потекла потім по тій борозні проораній річка, і назвали ту річку Орель.

.

.
Річка Кінська


Як зганяли козаки турків із нашої землі, то дійшли аж до того місця, де тепер оце Мала Катеринівка1. І тут у широкій долині, над річкою, відбулася страшна битва.


Запорожці перебили стільки ворогів, що потекла кров потоками в річку і всю її зчервонила. Тільки невеликий загін турецький, втікаючи, встиг перебратися на лівий берег і зник у степу.


Кинулися наші було за втікачами, а коні не хочуть заходити в річку: бояться червоної води. Як уже не намагалися козаки перепливти на той бік - нічого в них не вийшло. Тоді їхній отаман сказав:
- Ну що ж, хлопці... Нехай уже буде ця річка границею з бусурманами - тільки не нашою, а кінською, бо, бачте, коні не хочуть далі йти... А ми ще й у степу знайдемо ворогів і звідти їх колись виженемо...


Так з того часу й прозвали річку Кінською. І, справді, колись була вона границею між Україною та Туреччиною.


__________________
1 Мала Катеринівка - смт. Запорізького району Запорізької області.

.

.
У хвилях Кінської


Давно-давно колись по наших степах кочували ногайці-татари, а верховодив над ними жорстокий, підступний і дуже жадібний хан. Скільки той катюга міст розорив, скільки сіл спалив, скільки людей порізав та пограбував, що й порахувати несила! Коли ж нікуди вже стало нагарбане добро ховати, вирішив він у Крим чи в Туреччину його переправити, подалі від небезпеки та від заздрісних очей своїх мурз.


Одного разу підійшов хан із вірними слугами до верхів'я Кінської, повантажив тихенько золото й срібло на галеру та й подався вниз до Дніпра. Думка в нього була така, щоб непомітно Великий Луг і Січ проскочити. А там уже недалеко й Чорне море - пливи собі, куди хочеш!


Хоч як той грабіжник не крився, а все ж про його намір скоро дізналися запорожці. Дізналися вони, значить, і вирішили відбити в татар людське добро. Влаштували засідку якраз проти Кучугур. Одні в очеретах та в рогозі причаїлись, а інші на високих та густих вербах, що росли тоді по обох боках Кінської.


Сидять братчики - анічичирк! Ждуть-пождуть, а галера все не показується. Вже й смеркати стало, вже й темна ніч наступила, а хана нема та й нема. Коли це раптом чують: щось хлюпнуло і десь очерет зашелестів. Дивляться - корабель! Повільно-повільно наближається...


Тільки-но порівнялося судно із засідкою, враз як свисне козацький отаман, так  хлопці, мов ті груші на палубу згори попадали. Що тут зчинилося! Крик, зойки, брязкіт, стрілянина... Уже майже всі ординці полягли, коли це хтось із наших гукає:
- Хана, грабіжника проклятого шукайте!


Та не встигли запорожці й оком змигнути, як ураз відкрилася потаємна ляда - і на палубу вискочив вершник! То був хан. Увесь у золоті, і кінь під ним золотий, важкими саквами нав'ючений! Від золота все навколо освітилося. Зачудовані таким дивом, козаки на мить остовпіли. А ханові того тільки й треба було. Пришпорив коня - і шубовсть із ним у воду... Чекали-чекали запорожці, що втікач випірне - та даремно. Поглинула його хвиля навіки!


А золотий скакун, кажуть, не втопився, бо був чарівний. Скинувши з себе втопленика і мішки зі скарбами, він подався по піщаному дну річки аж до Рябка1. Там же вибрів на берег і майнув у степ. Довго гуляв той жеребець по волі та водив за собою по всій Таврії цілі табуни диких коней. А як перевелися в нашому краю ті коні, то й він десь подівся. Змандрував кудись, а куди - ніхто не знає. Через нього буцімто й річку Кінською назвали.

.
_________________
1 Рябок - урочище, де р. Кінська перший раз упадала в Дніпро.

.

.
Золотий кінь


Кінська була в старі часи повноводою річкою. По ній, кажуть, од Дніпра аж до Кінських Роздорів1 кораблі плавали. Розказують старі люди, чому вона Кінською названа.


Ще як жили тут козаки, а степи були татарськими, одного разу плив по Кінській корабель. Плив він десь із степу в Дніпро. А на ньому був татарський хан, і віз він золота з собою чимало в Крим.


Татари гадали, що вибрали підходящий час: ханові донесли, що запорожці саме пішли кудись у похід. Думають: «Якось проберемося Великим Лугом і Січ проскочимо. Старі діди-запорожці, що лишилися дома, нас і не побачать». Та не так воно вийшло.


Козаки давно дізналися, що хан хоче річкою пливти, коли вони в похід підуть. То вони взяли та й лишили кілька десятків своїх товаришів у засідці на Кучугурах.


Як тільки корабель доплив сюди, вночі, запорожці з усіх боків на каюках його й насіли. Перебили татар, забрали золото, а хана не вловили. Бо коли козаки почали на корабель лізти, то він з палуби кинувся на коні прямо в річку. І не на простому коні, а на золотому. Так той кінь і сяяв, усю плавню освітив.


Козаки підпливли до того місця, де вершник шубовснув, але ні він, ні золотий кінь так і не випірнули.


З того часу й річку звуть Кінською.

.
_______________
1 Кінські Роздори - село Пологівського району Запорозької області.

.

.
Річка Янчул


Отуди на північ, у степу за Гуляйполем, є річка Янчул1. Колись вона була широка і глибока, не те, що тепер - рівчачок... Так ось по цій річці плавали в давні часи кораблі. Турки й татари по ній золото та всяке багатство з нашої землі вивозили.


Кажуть, що якось на цей край напав кримський хан Янчул. Награбував чого хотів. Золото переплавив на коня, закутав його в овечі шкури й повантажив на корабель. Тільки зібрався відпливати, коли тут запорожці!


Перебили козаки татар і всі їхні пожитки з корабля в річку повикидали. Викинули й замаскованого золотого коня. Янчул сидів у схованці, а як побачив, що кінь шубовснув у воду, - він і собі пірнув. Боявся, щоб нікому награбоване добро не дісталося. Пірнув - і втопився к бісовій матері! Ото з тих пір і річку за його іменем почали називати Янчулом.

.
______________
1 Річка Янчул - права притока р. Гайчур.

.

.
Річка Кумина


Одного разу кум із кумою понесли дитину хрестить. От ідуть від попа, а лукавий і давай підталдикувать на блуд... Поклали вони дитину на землю і заходились...


На тім місці зараз же полилась річка. Вони й пірнули в безодню. Ту річку й тепер звуть Куминою1, тільки не скажу вам, в якій вона губернії. Кажуть, начебто в нашій, Катеринославській.

.
______________
1 Оповідач має на увазі, очевидно, правий рукав Дніпра на суміжжі сучасних Запорізької і Дніпропетровської областей.

.

.
Річка Вовча  


Ця річка була колись балкою. По балці росли дрімучі ліси.


Одного разу влітку, коли дуже припікало сонце, біг по балці вовк. І захотілося цьому вовкові пити. Біжить він по балці і чує під ногами прохолоду. Вовк зупиняється і починає рити яму. І до тих пір він рив, поки в ямі не показалося джерельце, а з нього не потекла вода.


Після того балка малу-помалу заповнилася водою і заросла лісом та очеретом. Тоді люди й прозвали балку річкою Вовчою.

.

.
Річка Вовча-Кобиланка


Колись дуже давно була кримська війна. Російська цариця воювала з кримцями.


Ось приходять російські війська до річки Вовчої і шукають броду. Ніяк не можуть знайти зручного місця. Аж бачать: понад річкою чабан овець пасе. Вони покликали того чабана до себе і стали його розпитувати, де б їм річку перебрести.


- Якщо переведеш нас, то ми дамо тобі стільки землі, скільки оком захопиш.

.
Чабан перевів їх. Потім узяв велику білу кобилу, сів на неї, виїхав на могилу, став ногами на кобилу і дивиться навкруг.


- Ото стільки око сягає - все моє!

.

Солдати бачать це та й говорять чабанові:
- Та що це ти?! Ми тобі казали, щоб ти сам вийшов на могилу, а ти взяв кобилу та ще й став на неї і дивишся навкруги.


- Неправда! Ви сказали просто, щоб я піднявся на могилу і дивився кругом: що оком окину, те й моє. А про те, чи сам я мушу зійти на могилу, чи виїхати на коні, - ви ні слова не сказали. Для мене краще було виїхати на кобилі.


З тих пір і прозвали ту могилу Кобиланкою, а по ній і річку Вовчою-Кобиланкою. Так вона в нас і називається річкою Кобиланкою. Кажуть: «Ходімо ловити рибу на Кобиланку». А могила Кобиланка стоїть поблизу села Дебальцевого, на правому березі річки Кобиланки.

.

.
Річка Чортомлик


Кошовий Сірко перемагав не тільки людей, він перемагав і нечистих чортів.


Річка Чортомлик, де стояла Січ Сірка, від того й називається так, що в ній був убитий Сірком чорт, котрий у воді хлюпостався. Він тільки мликнув догори ногами, коли Сірко луснув його з пістоля.

.

.
Загнаний жеребець


Оця річка, що протікає через наше село Кірове1 і впадає в Кінську, називається Жеребець.


Як дізналися пани, що їхні кріпаки тікають у Таврію через Кінську, то набудували тутечки фортець, від Олександрівська2 до самого Бердянська, і військо поставили. І ото, було, як який бурлака тікає, то солдати його на березі й зловлять, наб'ють у колодки - та в Сибір!


Через Кінську не так-то й легко було тоді перебратися, бо була вона дуже глибока й широка. По ній в ті часи, кажуть, і кораблі плавали.


Так от, розказують, одного разу отутечки, біля теперішнього нашого села, впіймали солдати кріпака-втікача. А він силачем був - вирвався! Поки служиві опам'яталися, він плигнув на їхнього коня-жеребця і подався до річки. Стріляли-стріляли по ньому - не влучили...


Переплив неборака Кінську та й кричить стражникам із таврійського берега:
- А що, взяли?.. Візьміть тепер свого жеребця, я не злодій! Я тепер вільний чоловік!


Та й пустив коня до солдатів на праний берег, а сам у степ майнув...


Жеребець той насилу добрався до берега, бо втікач загнав його. Добрався та тутечки й пропав. Ось чому й річечка ця називається Жеребець. Із Кінською вона зливається саме там, де ото царські посіпаки за кріпаком гналися. Кажуть, що й село наше колись Жеребцем звалося.

.
______________
1 Кірове - село Оріхівського району Запорізької області.
2 Олександрівськ - тепер місто Запоріжжя.

.

.
І подарує вона людям скарби свої


Широкою балкою, по якій тепер розкинулося село Мала Білозірка1, текла колись повновода річка. Така вона була глибока, що корабель міг по ній пропливти. Звали її, кажуть, Білозіркою. Старі люди так про цю назву розповідають.


У сиву давнину тут пролягала дорога на Крим, а вгорі, над нею, вночі Чумацький Шлях зірками світився. Одна з тих зірок найдужче біліла-ясніла і, мов срібло, у воді відбивалася. Через те буцімто чумаки і прозвали річку Білозіркою.


А занапастили Білозірку татари-ординці. Оце було як женуть їх козаки з України, то вони добіжать до нашої річки, покидають награбоване добро і невільників та й давай її на засапаних конях перепливати. А перепливаючи, й потопляться, к бісовій матері, тисячами.


Не злюбили бусурмани Білозірку і вирішили їй помститися. Взяли вони овечої вовни сім сотень тюків та й заткнули нею всі сім джерел, із яких річка початок брала, а тоді ще й товстелезні загострені дрюки в ті джерела позабивали. Обміліла поступово річка, а згодом і зовсім висохло її русло.


Та не перевелася вода і потуга Білозір чина. Пішла вона під землю від хижих розбійників і там безмежним морем розлилася. Кажуть: хто дістанеться того моря і визволить Білозірку з підземелля, тому вона багато срібла й золота подарує.

.
_______________
1 Мала Білозірка - село Василевського району Запорізької області.

.

.
Порада Чумаків


Давно колись Таврійським степом чумаки по сіль у Крим ходили. Вдень вони по сонцю дорогу знаходили, а вночі - по зірках. Ще й досі ті зоряні гони на небі люди Чумацьким Шляхом звуть.


Доїдуть було чумаки до нашої річки та й отаборяться на спочинок. Дуже їм оці місця подобались, а особливо нічної пори, коли зорі вгорі сяяли і в воді білим світлом відбивалися. Серед усіх тих зірок дві були найяскравіші. Одна - велика, а друга - трохи менша.


Як прогнали козаки турків і татар з нашого краю, то почали тут мирні хлібороби селитися. Думали вони, гадали, як же їм річку і свої слободи назвати, аж поки чумаки одного разу не підказали.


«Назвіть, - кажуть, - річку Білозіркою, бо в ній уночі білі зірки купаються. А слободи свої назвіть Великою і Малою Білозірками1, бо, бачте, як над ними велика і мала зірки білим сяйвом виграють!..».


Послухали люди поради чумаків, подякували їм. Отак і звуться з тих незапам'ятних часів наші села та наша річка Білозірками.

.
______________
1 Велика Білозірка - село Камянсько-Дніпровськог району Запорізької області.

.

.
Сестра Орлів


У давні часи дуже потерпала наша земля від розбійницьких нападів кримської орди. Оце було розбіжаться татари, як ті вовки, по всій Наддніпрянщині, пограбують, попалять села і міста, старих людей виріжуть, а молодих у неволю заберуть. А нагарбавши всякого добра і великого полону набравши, вертаються скопищем додому.


Якось, після чергового такого розбою, поверталися нападники в Крим, поминули Гайманку та й зупинилися біля степової річки на перепочинок. Зупинили й невольників, яких усю дорогу підганяли канчуками, мов ту скотину. Лемент стояв над степом страшенний: галакала татарва, іржали коні, ридали бранці! Тільки одна полонянка, - красива-красива дівчина, - все мовчала, не плакала, не тужила, хоч і була з виду засмучена. Не хотіла вона, щоб її сльози потішали вороги.


Приглянулася нещасна одному багатому ординцеві, взяли її джури та й повели силоміць до намету свого пана. Що вже той татарюга не робив, як уже він не вхитрявся, як уже не підлещувався, але горда полонянка не давалася йому на безчестя. Тоді він наказав слугам замучити її.


Схопили окаянні бусурмани дівчину, познущалися з неї, а потім вивели на високу могилу, прив'язали сирицею до кам'яної баби і давай, гигочучи, в сердешну стріли пускати. Щоб, бачте, налякати непокірну. Вдавали, що ціляться прямо їй у груди - і навмисне не влучали.


З кожним посвистом ворожої стріли боляче стискалося дівоче серце. Полонянка зрозуміла, що порятунку не буде, що їй вже прийшов її кінець. І почала вона прощатися з білим світом. Підвела голову, глянула в ясне небо, і журно-журно посміхнулася: там, у голубій високості, аж біля самого сонця, ширяли могутні степові орли-білозори.


- За що мені така наруга, Господи?! - стиха мовила дівчина. - І чому я не така от вільна птаха?.. За віщо я пропадаю?..


І раптом - сталося диво дивнеє! На очах у приголомшених мучителів із полонянки спала сириця, а їхня жертва враз обернулася в орлицю-білозірку й полетіла угору до пташиного гурту! Вся орда була несказанно вражена такою несподіванкою. З переляку похапала вона хутко своїх миршавих коней та й подалася к лихій годині до Криму. І про полон за страхом забула...


Прийняли орли Білозірку в свою родину, і стала вона їхньою сестрою. Залишені ж татарами невольники розійшлися по всій Україні і розповіли землякам про бачене диво. А вже як почали люди в нашому краї селитися, тоді й назвали річку, над якою та пригода трапилася, Білозіркою. Правда, тієї річки тепер немає: висохла... Тільки балка глибока там, де вона протікала, залишилась. А ось дивна птиця ще й досі над нашими степам; літа та. все на високі могили сідає. Ніби чогось шукає... Старі люди кажуть, що то вона - ота сестра орлів, ота нещасна дівчина-бранка.

.

.
Озеро Лебедеве


Було колись у Великому Лузі проти села Балок озеро Лебедеві: таке глибоке, що ніхто не міг дна його дістати. А вода в тому озері була якась темна, як ворона, та холодна-холодна, як лід. І в найжаркіше літо не нагрівалася. Кажуть, на дні Лебедевого били могутні джерела, і зв’язане воно було Плетенихою1 з іншими озерами та лиманами.


Чого тільки не розповідали старі люди про Лебедеві. Але найчастіше - ось що...


За козаччини Великий Луг кишів запорожцями. Тут вони ловили рибу, пасічникували, косили сіно, випасали скотину. Знали найпотаємніші куточки й урочища плавнів. Як обступило Січ Катеринине військо, як побачили небораки, що їхній волі пани пастку приготували, то заходилися тихцем громадський скарб ховати.


Темної-темної ночі лише їм відомими стежками винесли козаки із Січі багато золота, срібла та всяких інших коштовностей. Позашивали все те добро у просмолені мішки і волячі шкури, поскладали на дуб, - це в них так великий човен називався, - і тихенько попливли в плавні. Стерновим був старий отаман і характерник Лебідь, а на веслах молоді відчаяки сиділи.


Добралися запорожці до нашого озера. Тут Лебідь наказав зупинити човна. А як причалили до берега, він і сказав:
- Далі не попливемо, хлопці. Сховаємо скарб у цьому озері... Прив'яжіть мене, дітки, міцно до дуба й одіпхніть од берега! Тільки рук не прив'язуйте... Той не козак, у кого руки зв'язані.


Молодики хутко зробили все так, як забажав старий отаман.


Як виплив човен на середину озера, тоді Лебідь перехрестився на схід сонця і звернувся до своїх побратимів, що лишилися в прибережних кущах, з такими словами:
- Хлопці, перекажіть кошовому, що я пильно стерегтиму наш скарб. Випливу з ним тільки тоді, коли в нашому краї всі пани й панські прихвосні пощезнуть! А до того часу ніхто мене не дістане і скарбу не візьме, бо я закляв його... Прощайте!..


Схитнувся дуб, хлюпнула вода через край - і пішов січовий скарб із своїм сторожем у чорну, холодну пучину... Відтоді буцімто й називають озеро Лебедевим, а оту протоку, якою пливли запорожці, Лебедівською Плетенихою.


Багато балчан, скелян і тарасівців утопилося в Лебедевому: хотіли золото козацьке дістати. Одного разу, ще до революції, пробували там поживитися, кажуть, два багатії з Балок. Запрягли добрячих рисаків у бричку, взяли канати, рачки, сітки і десь так опівночі, щоб ніхто не бачив, подалися до озера. Коли вже до Лебедевого залишилося їзди на заячий скік, тобто зовсім недалеко, дукам перегородила дорогу скотина. Де вона взялася і хто та куди її гнав, не відомо. Багатії думали, що переждуть, поки вона пройде, і поїдуть далі. Так куди там! Корови, бугаї, вівці, кози прямо валом валять - і все мовчки: не ревуть, не бекають, тільки сопуть якось страшно. А тоді ще де не візьмись - косяк коней! Рисаки їх як побачили – і за ними! Тавкають бричку через бакаї, свинориї. Дуки ж сидять ні живі ні мертві. Іхали-їхали, а дорозі кінця-краю не видно. Уже й світати почало. «Е-е, - думають баготії, - це нам тут погибель». Та мерщій позіскакували з воза і щодуху додому! Але диво-дивне: поки добігли до слободи, в обох замість ступнів коров’ячі ратиці поробилися!


Так ніхто й не дістав запорозького добра. А вже як прогнали люди панів, тоді випірнув старий Лебідь зі своїм човном, роздав бідним коштовності і знову пішов у безодню.

.
________________
1 Плєтєниха - дуже довга й покручена плавнева протока між Дніпром і Кінською.

.

.
Озеро Цареград


Запорожці мали круті звичаї, через те в них на Січі й порядок був. У мирний час любили погуляти й горілки випити, але як тільки було затіють похід, то тоді вже ніхто про оковиту й думати не смій! Ну, звісно, знаходилися серед них окремі одчаяки, що наважувалися неписаний закон переступить. То їх товариство нещадно карало. Наші діди все було розказують ось про який випадок.


Зібралися козаки на турка.


- На Цареград! На Цареград веди нас, батьку! - кричать кошовому.


Посідали звечора на дуби та чайки і подалися не вниз, а вгору по Дніпру. Це, бачте, щоб обдурити ворогів. Мовляв, ждіть нас, дурні, в гирлі, а ми до вас проберемося Кінською та Бер-дою і завітаємо в гості з другого боку, з Азовського моря!


Не допливши трохи до Рябка, звернули в Річище, а тут уже рукою подати й до Кінської. Щоб же зайти в Кінську, треба було перетнути широке озеро, що було колись у плавнях під іванівським берегом1.


Ну, пливуть запорожці тим озером. Ось і на світ уже почало благословлятися. Тиша кругом. Тільки чути, як весла хлюпають. Коли це раптом на одному дубові хтось як закричить:
- Цареград! Цареград! Давай на Цареград!
- Що воно за оказія? - питається отаман. - Ще татарва почує...
- Та це, батьку, якийсь, видно, гультіпака спросоння, - відказують козаки.
- А чого ж він так горлає? Чи не п'яний, бува? - знову питає кошовий.


Козаки - до крикуна, коли так: лежить між лантухами сухарів і хропе на всі заставки. Вони тоді отаманові:
- Так і є батьку! П’яний... Несе від нього, як із пивниці. Мабуть, учора ще хильнув та й уклався, сердега. А ми й не помітили за мішками...
- От же сучий син! Беріть його, дітки, та скупайте!


Ухопили запорожці нетягу та й викинули з човна. Тільки забулькотіло.


- Оце тобі, козаче, й Царегрвд! Іди до раків та в них, може, й похмелишся...


Викинули та й попливли собі далі.


З того часу й почали всі звати те озеро, де п'яного сердегу втопили, Цареградом. Звали так і ми, аж поки його не залило Каховське море, що й знаку не стало.

.
________________
1 Іванівський берег - недалеко від с. Іванівни Камянсько-Дніпровського району Запорізької області.

.

.
Занапащена врода


Розказують старі люди, що давно-давно колись у нашій слободі Верхній Криниці1 жив дуже жорстокий і підступний поміщик Буряк. Поїхав він одного разу в сусіднє село на ярмарок і побачив там дівчину Христю. Така вона була красива, така вже гарна - ну, прямо, як маків цвіт! Пан одразу ж і накинув на неї своїм хижим оком.


Повернувся Буряк із ярмарку додому - і став сам не свій. Усе йому ввижалася і не йшла з думки та красуня. Вирішив він будь-що оволодіти дівчиною. Розпитав обережненько в людей, чия вона і де живе, а тоді взяв та й зник кудись із маєтку.


Пройшло кілька днів - коли це з'являється пан у свою слобідку з Христею. Украв дівчину, силоміць узяв, окаянний!..


А в тієї Христі та був, виявляється, коханий хлопець по імені Івась. Любилися молодята, як голуб з голубкою... Тяжко засмутився парубок, коли довідався, що його мила ні з того ні з сього кудись пропала. Довго він шукав її, аж поки не почув, що вона в Буряка живе полонянкою.


От прийшов якось Івась у Верхню Криницю, прикинувся заробітчанином і найнявся до пана в слуги. Пожив у маєтку тижнів там кілька, придивився до всього, а тоді однієї ночі проник до Буряка в покої, забрав свою кохану й подався з нею чимдуж у степ.


Як дізнався Буряк, що Христя та Івась утекли, зібрав усіх своїх вірних слуг із собаками та й кинувся оскаженілий на пошуки. Наздогнали втікачів у таврійському безлюдді десь аж під Оріховом2.


Схопили панські посіпаки молодят, закували їх у кайдани і привезли до Верхньої Криниці. Івася страшно побили, а Христі Буряк при всіх дворових пустив стрілу в серце.


Довго лежав Івась непритомним. А як оклигав, заплакав гірко, узяв на руки мертву кохану і пішов світ за очі. Та вже аж через тиждень витягли їх рибалки неводом із одного озера у Великому Лузі. Насилу роз’єднали тіла утоплеників: так міцно обіймав Івась свою милу перед смертю...

.
З того часу, кажуть, і озеро, в якому знайшли нещасних, почали звати Івасевим.

.
________________
1 Верхня Криниця - село Василевського району Запорізької області.
2 Оріхів - районний центр Запорізької області.

.

.
Озеро Панське


Віля села Григорівки Запорізького району над Кінською є водойма, яку називають Панським озером. Є легенда, яка пояснює цю назву.


Невдовзі після зруйнування Січі приїхав на берег Кінської ставний пан, увесь у золоті, шовку та оксамиті. Навіть на оці н нього оксамитова чорна стрічка, бо був пан сліпий.


Почали панські прислужники розмічати громадське пасовисько біля річки, а здивованим людям пан пояснив, що тут буде збудовано палац і закладено сад, бо всі навколишні землі подарувала йому матінка-цариця. І ще показав аркуш паперу з сургучевою печаткою - дарчу грамоту.


- Але ж то наші луки, - заперечили люди панові. - Ми тут споконвіку худобу пасемо.
- Віднині все навкруги моє, віднині тут буде, що я захочу! - пан тупнув ногою. Потім подивився на слід свого чобота і додав: - Чого моя ліва нога захоче! - І наказав будувати штучне озеро точнісінько такої ж форми, як слід його ноги, тільки у двісті разів більше.


Почали під наглядом іноземного майстра будувати панський палац, садити сад і робити озеро. Іноземець поспішав, бо пан наказав, щоб озеро було готове до літньої спеки.


До приїзду пана озеро було майже готове, тільки слід каблука не встигли обікласти каменем-черепашником. Стрибнув пан в озеро і тієї ж миті вискочив із нього червоний, як варений рак - адже вода в озері навіть у літню спеку крижана. Вилаявся пан, сів у карету і поїхав...


Поступово розвалився панський палац, здичавів сад. А озеро і зараз є. Знаходиться воно серед здичавілого саду, і кожен може побачити «слід панської ноги», спрямований носком на південний захід. Тільки на місці каблука - яма, необкладена черепашником. Не встиг іноземний майстер.

.

.
Чернече пекло


На Самарі є одне місце недалеко під порома в Новомосковську; воно називається Чернече Пекло.


Колись, у давнину, переправлялися через Самару в човні кілька ченців. І раптом де не взявся вихор, човен перекинувся, і всі вони потопилися.


Через те люди й назвали це місце Чернечим Пеклом.

.

.
Чумацьке плесо


Це діялося ще тоді, коли наші новосельці1 чумакували.


Тієї далекої весни Гайчур розлився широко-широко. Раніше ніколи так не розливався. Прибережні гаї стояли у воді. Хвилі погрозливо хлюпали аж під дверима тих хат, що стояли на околиці. Саме в цю тривожну пору збиралися чумаки до Криму. Лаштували вози, запрягали волів, прощалися з ріднею. Прощався і бідний парубок Василь зі своєю нареченою Христею. Він уперше вирушав у чужу сторону.


Гірко плакала дівчина, не хотіла відпускати милого, серцем чула, що буде біда, що більше вона його не побачить. Але хлопець не зважив на умовляння і сльози коханої, хотів заробити чумакуванням трохи грошенят на майбутнє весілля. Тужно подивився він у заплакані Христині очі, ніжно погладив її довгу русу косу та й подався до своєї мажі, бо вже отаман скликав товариство.


Рушила валка - і над гайчурськими водами, над степовими могилами й байраками, над битим дідівським шляхом полилася сумна чумацька пісня. Довго слухала її Христя, довго стояла на краю села, утирала сльози та все махала хустинкою, аж поки не згубила з очей останнього воза й останнього погонича.


Минали дні, тижні, місяці, а чумаки все не верталися в Новоселівку.


Не було тієї хвилини, щоб Христя не згадувала Василя, не було тієї години, щоб не вибігала вона на шлях виглядати його! Аж ось одного вечора, вже перед заходом сонця, заклубочилася курява над степом, заревли воли, чуючи близьку домівку, заскрипіли повні мажі, в'їжджаючи в слободу. Метнулась назустріч чумакам дівчина та... ой лишенько! Що це?! Проходять вони повз неї, скидають шапки, схиляють низько голови, тяжко зітхають і журно поглядають у кінець валки. Глянула Христя й собі туди та й уклякла: Василеві воли йшли без господаря!..


- Де ж Василь, дядечку? - питає дівчина одного чумака.
- Е, небого... Бодай і не казати... Нема твого Василя. Занедужав та й помер у дорозі, сердега...


Як почула це Христя, стиха зойкнула, вхопилася за голову і кинулася з крутого берега в Гайчур. Насилу витягли її люди, хотіли було відкачати, та дарма - не ожила нещасна... З того ото часу й місце, де втопилася через чумака його мила, почали називати Чумацьким Плесом. Уже й річка висохла, уже й верби та очерети виросли на тому місці, а воно все зветься по-старому - Чумацьке Плесо, та й годі.

.
____________________
1 Жителі села Новоселівки Пологівського району Запорізької області

.

.
Паліївська криниця


Біля сусіднього села Успенівки1 є криниця. Говорять, що буцімто колись, дуже давно, жив тут один чоловік. Був він злий, жорстокий і тільки тим і наймайся, що робив людям шкоду: то хату спалить у  котрогось  із хазяїнів, то скирту соломи, то ще щось.


Терпіли-терпіли люди, а тоді вислідили того злочинця та й упіймали його на гарячому. Влаштували йому суд. От громада й присудила, щоб палій покаявся і викопав для всього села криницю.


Довго копав засуджений, поки родничок показався. Вода ж виявилася доброю-предоброю. Зраділи люди і пробачили лиходієві за всі його гріхи.


Ото з тих пір і звуть криницю Паліївською.

.
_______________
1 Успенівка - село гуляйпільського району Запорізької області.

.

.
Покараний змій


Колись, кажуть, змій був на небі і літав по всьому світу. Його всі боялись, а інші кланялись йому. Як узнав Бог, що йому поклоняються, взяв і повідтинав крила - він упав з неба в Дніпро й поплив. Ідолопоклонці бігли берегом і кричали:
- Перуне, Перуне, припливи до берега!


Приплив він до острова, й показалась йому глибока нора. Він туди й пропав. Від того часу і прозвано острів Перуновим1.

.
__________________
1 Перунів - остів був напроти с. Петро-Свистунового Вільнянського району Запорізької області. Тепер затоплений водами озера ім. Леніна.

.

.
Острів Перун


До прийняття нашими предками християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам'яний ідольський Бог Перун, з золотою головою. А тоді, як київський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того Бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами, коло високого скелястого острова, супроти Тівільжана. В тому острові є велика печера, і в тій печері й оселився той Бог Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія. Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуном, а печеру - Змієвою. В тій печері, казали старі діди, були двері: сперше залізні, а тоді золоті; а всередині стояли столи; сперше срібняні, а тоді золоті. На столах були дуже дорогі скатерті я Золотими китицями по углах. Усе там було дуже гарно вбрано, тільки нікого не було видко, а тільки чути було, що там хтось-то дуже тяжко стогнав в самій глибині. А стогнав не хто ж, як семиголовий змій. Люди боялися лазити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був великий чарівник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив, то невідомо. А як коли було влізе, то там підніметься такий страшенний гул, що аж усе каміння того острова тріщить. А гул ішов від того ж семиголового змія. Той великий семиголовий змій часто вилітав з печери, хапав скрізь красивих дівчат, жив з ними, а потім пожирав їх.


Одного разу він притяг якусь цареву дочку і вже був почав над нею знущатись, та Бог наслав туди такого богатиря, який убив того лютого змія, а з царівною одружився і мав від неї три сини-соколи.


На самій голові того острова Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис - не по-нашому написано. Балачка йшла, що під тим каменем закопано багато золота, а зверху золота ще й зарито чоловіка, щоб він стеріг те багатство. Так колись-то, дуже давно, приїздили туди якісь-то невідомі люди, підняли той камінь та й забрали все те, що там було. Брали стільки, скільки хотіли, а кістки чоловіка, якого там справді було поховано, геть скрізь порозкидали.


Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: куренем діло, а вгорі є невеличка щілина, крізь яку в ясний день пробивається сонячний промінь.

.

.
Змієва нора


Кажуть, що Перунового острівка колись тут не було, а приплив на ньому змій звідкись ізгори. Як плив він, тоді, кажуть, одним боком бігли ідолопоклонці й викликали його на берег, а другим вийшли назустріч православні й почали молебствувати і заклинати.


Де стояли православні з корогвами, туди він підплив і став...


На острові була нора, збоку - від Дніпра. Вона, кажуть, була дуже глибока, та, після того як змій згинув, скеля зійшлася щільно - і нори нема.

.

.
Пристанище ідола


Якийсь, кажуть, Бог Перун плив Дніпром, і його хвилею викинуло на острів. Тут його заховано, а потім відкопано. На ньому, кажуть, було золота три пуди, а сам зроблений зроблений із дерева.


Від того й острів став зватися Перуном.


На Перуні від Дніпра є нора. Колись, кажуть, жив там змій і йому посилали людей. Нору звали Змієвою.

.

.
Змій-людоїд


Скільки й пам'ятають люди - острів зветься Перуном. На ньому висока скеля, а в ній, - від дніпрового ходу, - скоти 1.


До Христового народження, кажуть, жив там змій. Він гарбав під себе жінок і дівок, а чоловіків пожирав. Як Христос народився - змія прокляв, а потім звоював його якийсь богатир. У змія було, кажуть, три голови і крила. Він, як летить, - освітлює весь світ, а вогонь так і палає.


На Перуні є скарб. У слободі Свистуновій жив колись такий старий дід, що аж мохом поріс. Йому було більше ста років, а звали його Степаном Лисим. Це чоловік був ще запорозького звання. Він усе, було, розказує про скарб на Перуні.


- Тільки, - казав, - його страшно брати: заклятий.


Про приміту казав так: від голови є лощина, а в лощині кущ жостеру; відступи від того куща три ступні на полудень і копай; там запорожці сховали каюк грошей і прикрили шкурою. Каюк, казав, такий, що чоловік десять переїде через Дніпро.

.
_____________
1 Скота - печера.

.

.
Острови Оврамів і Сторожовий1


Острівок Оврамів, або Нещотного, - під правим боком Дніпра, трохи нижче Оврамової балки. В балці жив запорожець Оврам, а на острівку він рибалчив. Після Оврама прийшов із Гетьманщини козак Нещотний і на острівку поставив шинок. У тому шинку все було товчуться литвини з плотів. Це було літ сімдесят тому або й більше2, поки пан Коростинець не закріпачив того козака Нещотного.


Острівок цей займає не більше як одну десятину. В голові його - скеля, далі росте лоза, а прозвістя - пісок. Колись росли і верби, та сплюндровано їх. Трохи нижче Оврамового, серед Дніпра, острівок Сторожовий. На ньому колись збиралася запорозька сторожа. Це ще було, кажуть, тоді, як турецька границя лежала по Дніпр.


Ще наші діди подейкували, що на Сторожовому в скарб: гроші і зброя всяка.


У сорок п'ятому (1845) році за великої води відмило в піску два пістолі і кинджал. Тоді люди були панські, то й віддали все те панам. Зброя, кажуть, була запорозькою.


Сторожовий острівок був чималий, на ньому росли товстючі дуби, осокори високі, верби й усякий чагар. Як пішла в сорок п'ятому році велика вода, - розмила острів, повивертала і ліс із корінням. Такої великої води не було до того та, мабуть, і не буде.


І на цьому острівку в голові -  скеля, а прохвістя - пісок. Як буває весною середня вода, то острівок видно, а як велика, - затоплює увесь із скелею.

.

_______________
1 Оврамів і Сторожовий - острови, були на Дніпрі нижче с. Августинівки Запорізького району Запорізької області. Тепер вони затоплені водами озера ім. Леніна.
2 Оповідач має на увазі двадцяті роки минулого століття.

.

.
Іменем запорожця Оврама


Наша слобода - Оврамівка, а трохи вище на Дніпрі, під нашим-таки берегом, - Оврамів острівок. І слободу, й острівок прозвано по козакові Оврамові. Колись був він запорозький сидень і жив ще трохи вище слободи і острівка, в балочці. Ця балочка - теж Оврамова.

.

.
Місце козацької сторожі


Острівок, що серед Дніпра, - то Сторожовий, скільки зазнаю. Він колись був довгий і широченький, і на ньому був ліс, було допропасти звіра і птиці. Прозвище йому йде ще від запорожців, бо на ньому стояла козацька сторожа, щоб не було обиди від турка. В сорок п'ятому годі острів підрізала вода і поваляла дерево. Після цієї води люди находили там шаблі, козацькі пістолі і ще щось - забув...

.

.
Острів Дубовий


Версти за півтори або дві нижче Оврамового і Сторожового, під слободою Бердиковою, зеленіє острів Дубовий. Старі люди здавна звали його ще й Виноградним, або Клубуківським, бо тут колись ріс виноград і було осідище запорожця Клубука...


На Дубовому жили, кажуть, запорозькі рибалки Каблук, Клубук, Красулька і Чепинога. Біля острова, від судового ходу, є камінь, котрий лоцмани і тепер звуть Красуль чинам.


Клубуківський острів - великий: буде на ньому десятин сім або й усіх десять. Дубовим його прозвано вже за панського уряду, коли перевівся виноград.


Проти острова, на березі, є урочище Загбеєва Скеля. Там жив запорожець Загбей. Він був багатий, галдовитий і допропасти грошей закопав біля скелі.


Нижче Загбеєвої Скелі з берега потяглася в степ балочка Каблуківська. Тут, кажуть, було осідлище козака Каблука.

.

.
Запорозьке займище


Спрежду Дубовий острів був запорозький, а потім уже цариця Катерина, як розділяла землю, дала одну половину Синельнику, а другу Милорадовичу. На половині Синельника росли осокори та бур'яни, бо там багато піску; на половині Милорадовича, що від Вовнига, був дубовий ліс. Тут такі дуби були, що як не вчотирьох, то й не обіймеш. Плодились тут дикі кози, а по той бік острова, де забори, там стільки плавало бакланів, що було весь Дніпр чорніє...


Як стали рвать каміння в сорокових годах, як стали на порогах гупать порохом, мов з пушок, - де та й птиця дівалась... Бакланів і тепер побачиш, та вже не стільки... Розказував мій покійний дід, що на Дубовому острові запорожці дуже кохались у бджолах, випасали коней і жили без жінок. Коні у них були як зміяки. І все, було, переганяють їх через річище й назад, щоб уміли добре плавать. Запорожці перепливають було через увесь Дніпр і як пливуть, то тільки й видно голови козацькі і кінські.


За моєї пам'яті жив запорожець Степан Лисий. Йому було більше ста годів. То все було розказує про козаків. На Дубовому острові і по балках жили запорожці та гайдамаки. їх жило тут десятка три. Мені й досі впам'ятку, що було згадують Басараба, Сича, Візира, Бицулю, Орла, Гаркушів, Гайдука, Чуприну, Куксу та інших. їх урочища і тепер єсть.


Як став Свистунов населять Петрівку, то деяких запорожців заманив у слободу, а деякі подалися в Туреччину та в Чорноморію. Потомство запорожців і тепер єсть у слободі, - і все народ здоровий та заможний.


Дубовий острів великий: на ньому буде десятин двісті або триста, а довжиною - як наша слобода: більше трьох верст. Тепер лісу на половині Милорадовича нема: продав євреям на вугілля. А на половині генеральші Синельнички ще трохи маячить осокорини.

.

.
Острів Таволжаний


Тут, де Смольща, і на Таволжаному острові жили все запорожці. Старі люди було розказують, що спрежду козаки жили не так, як ми, а все хуторами. Розкіш була велика!..


Таволжаний острів був дуже лісний. Звіра, птиці плодилась незчисленна сила! Ще за моєї пам'яті, було, як увійдеш у гущину, то так і полохаються пугачі. Страшна птиця! Вони плодились по скелях. Оце, було, як підлізеш до гнізда, він витріщить очі і клаца ротом: от-от плигне межи очі! Найбільше їх було на Перуні та на Таволжаному.


На дубах плодилось багато орлів. Було, як заглянеш у гніздо - чого тільки там нема: і щуки, і головні, і ховрахи, і качки. Так цілком і лежать про запас! Цих ще страшніше драть, ніж пугачів. Колись орел зробив чоловіка калікою. Зимою, в ожеледицю, обмерз він і сів на дуба. Чоловікові прийшлось іти побіля дуба. Орел хотів злетіть та й упав. Той хотів узять. Що ж ви думаєте? Орел як запустив йому кігті в стегна, - він там і сів. Прибігло чотири чоловіки, та й ті б не одчепили, якби не догадались поодрізувать кігтів. їй-богу, правда! Орлів, кажуть, гріх драть.


На Таволжаному ліс був кругом острова, а найбільший - по балці Довгій. У цій балці, в лісі, були й озера. Тепер у голові Таволжаного саме каміння, а до сорок п'ятого году і там був ліс. Та ще яка здорова дубота! Їй-богу, правда! А на середині - кущі глоду і груші, а між ними щогоду родила така трава, що було накошуємо шість-сім великих панських скирд сіна. А таволги тії, зіноваті, росло - страшенна сила! Перевелось! Тепер ціле літо і щогоду пасеться німецька череда та коні. От що!..

.

.
Острів Гавиний


Запорожці прозвали острів Ґавиним1, і ми звемо так. На ньому ліс, багато ґавиних гнізд, а від того він і Гавиний. Так колись люди старі казали, так оце і я вам кажу. Весною, як налуплять ґавенят, - тільки й чути, що га-а! га-а! га-а! Під негоду не вгамовуються і вночі.


Густішого і кращого лісу нема, як на Ґавиному. Колись на ньому було багато винограду, хмелю; може, найшов би й тепер, та мало. А звіра було тут!.. Найбільше диких кіз. Були вони ще і за моєї пам'яті, а за батьківської, дідової - так і казать нічого. Було покійні розказують, що влітку, як витане вода, то вони так і плавають то з Лантухівського острова на Гавиний,  то з  Ґавиного туди.  Пливуть,  було,  тільки  ріжки маячать, а як багато їх, - показується, мов наче вода несе гілчастого дуба. А що за дика звірюка! Було, ніколи не зійдеш, хіба побачиш здалека.


Що ж, привілля було велике!.. Запорожці   хоч  і   жили   тут, вони, кажуть, не дуже ганялись за звіром: риби доволі, качок - теж. Ще я знаю, було, як глянеш на просередь, - стільки того лебедя, журавля, гусей, качок! Як та отара, так і вкриють косу!.. Після запорожців багато звалувало звіра, багато перевелось його і за моєї пам'яті.


До великої води в сорок п'ятому році були ще кози, а після того щось не в замітку. Покійний дід було як почне розказувать про козацькі вжитки та про ліс, - стільки його було тут по балках, - то зараз і пісню згада:
Ой не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!
- Гей, ой як мені не пугати -
Ніде ж мені проживати:
Ой де були темні балки,
Тепер стоять там рибалки...


Вона довга, тільки тепер не зведу: забув. В цій пісні говориться про ліс, що люди попереводили, - ніде і птиці знестись...

.
________________
 1 Гавиний - острів на Дніпрі, був нижче села Андріївки Вільнянського району Запорізької обл.

.

.
Острів Лантухівський


Нижче порога Лишнього лежить великий і лісний острів Лантухівський1. Тут, кажуть, був рибальський кіш запорожця Лантуха, а по ньому дано й прозвище острову.


Ще за генерала Коховського, при Катерині, тут була слобідка Виноградівка. Недаром же їй і прозвище таке!.. Коховський помітив, що тут, по островах і по балках Гадючій та Вільній, багато дикого винограду, і задумав розвести такий сад, як у хана. Тоді саме Потьомка воював з ханом, і набрали тих турків у полон стільки, що не знали, куди їх і дівать. Коховський і каже:
- Ну, коли хліб їсти, то треба й діло робить...


Привіз із Криму три мажари виноградної лози і звелів тим туркам садить. Через скільки там годів уродив такий виноград, що за двісті верст заїжджали пани дивиться... Був і чорний, і білий, і жовтий, як голубине яйце, а на смак - як мед... Було, кажуть, як глянеш на нього, то так тебе й тягне, так очі й одбира... Може б, хто й поживився, так і сторожа велика була...


За запорожців, кажуть, водились тут дикі кози і було їх тут допропасти. За моєї пам'яті було вже їх мало, а в сорок п'ятому році, як затопила вода острів, вони й звалували звідси, кажуть у Великий Луг. На воді коза прудка і пливтиме хоч десять верств.


Лантухівський острів звуть ще Лачинівським, по панові, котрий жив тут після Сідельського й Шляхтина, а дехто називає Німецьким, бо землю купив німець Корнієнко...

.

.
Острів Пурисів


Острів, що нижче порога Вовча1, давно звали Явленим, а потім стали звать пуриновим і Прусовим. Біля острівка, з правого боку, є й поріжок Явлений.


Ще за Катерини на острові стояли кошем запорозькі рибалки Пурис і Прус. Пруса е й я знаю: він довго рибалчив після смерті Пуриса.


На цьому острівку багато людських кісток. Сидні розказували, що там колись билося два царі, і одного царя вилягло все військо. Це було дуже давно.


На березі, супроти острівка, покопані городки, а далі в степ є Пуринова могила, де, кажуть, сховані гроші.

.
______________
1 Вовчок - так називають в народі останній дніпровський поріг, відомий під іменем Гадючого і Вільного.

.

.
Займища запорожця Пуриса


В степу, версти чотири від Дніпра, біля Гадючої балки, є могила Пуринова, а на Дніпрі, нижче Гадючого порога, - Пурисів острів. Колись-то, кажуть, жив тут запорожець Пурис, і був він дуже багатий. Там, де тепер німецькі степи1, все були його роздоли: тут ходили його табуни і скот, по балках - пасіки, а на острові - рибальський кіш Пуриса. Багато його, кажуть, і грошей десь у землі... Його могила майже вся скопана, а чи найдено гроші - ніхто не докаже.


Пурисів острів, кажуть, і в старі годи був такий, як і тепер, тільки тоді на ньому був дубовий ліс і росли груші. Після Пуриса тут ще, кажуть, рибалчив дід Прус, від чого маркусівці2 й острів прозвали Прусовим.


Від порога, де скеля, на острові було два городки (редути). Вони були високі, а в сорок п’ятому році, як була велика вода, - позмивала так, що не осталось і сліду їх. Того року багато полягло лісу, тоді ж на острові вирило водою глибоку яму, повнісіньку людських кісток. Як глянеш, було, на ті голови, то аж мороз поза шкірою дере...


Як був я парубком, то було рибалчимо на порогах. З нами рибалчив і старий дід Орел з Іваненкової3. Оце, було, як станемо варить вечерять, то тільки й балачки, що про стародавні вжитки. На Пуриновому острові, розказував він, побито армію якогось чужоземця.


Орел був запорозького коліна: в нього і звичай був козацький, і мова козацька. Пустих слів не знав, а що не скаже, було, то все до діла й до ладу. Молиться, було, не так, як оце ми, грішні, харамаркаєм, а як стане на схід, то далеко чуть, що молиться... І не такі молитви, як у нас, а старинні козацькі і все про Миколу та про Покрову...

.
_______________
1 Тобто землі німецьких колоністів.
2 Жителі с. Марксової (Павло-Кічкаса) поблизу м. Олександрівська.
3 Іваненкова - тепер с. Андріївна Вільнянського району Запорізької області.

.

.
Острів Кухарський


На цьому острові, як і на Хортиць кому, жило, кажуть, стільки запорожців, що аж земля стогнала. Як зігнала їх Катерина на Кубань, то на ньому зосталися одні старі діди - козацькі рибалки.


Старі люди колись було згадують запорожців Качкарю, Бабака, Венгера, Майбороду і багатьох інших, що доживали віку на Кухарськім.


Качкаря жив у лощині, що від Гавиного острова. Від того й урочище зветься Качкариним. У діда, кажуть, багато було худоби всякої і бджоли. Кишло, де була його хата, і тепер знать.


Козак Паламар жив проти балки Лишньої - й урочище звемо Паламаревим.


Річище, що тече поміж Кухарським островом і слободою Андріївською, за запорожців звалось Явтух-річкою. Воно було мале, і, кажуть, улітку козаки переганяли табуни коней і скотину прямо вбрід. Потім якоюсь водою розмило його - стала глибина велика й скрізь бистрина та камінь.

.

.
Змій на Хортиці


Покійний Матвій Шуть був кухарем у запорозьких рибалок, які рибалчили на острові Дубовім. Цей острів був колись біля Хортиці (його змело водою). То Матвій було розказував ось що.


Дубовий острів був довгий: від слободи Вознесенки та аж до Стовпів1, верст на три довжиною. На ньому росли дуби, груші, лоза і стояли якісь фортеці; був колись і шинок на ньому. Після 1845 року все пішло в Херсон за водою...


Поки жили тут козаки, багато було риби, звіра, птиці й лісу по Дніпру, а на степах росли такі трави, що як їдеш конем, то й не видно. А гаду було!.. Було жовтобрюхи, полози, а в печері, що у Вищій Голові2 острова Хортиці, жив змій. Він нікого не чіпав - і козаки його не боялися. Було, кажуть, вночі як засяє, так і освітить Дніпро!


Змій не щоночі показувався, а так: у місяць або на тижнів три по разу, і все біля тієї печери, що зветься Змієвою.


Як подалися звідси запорожці під турка, то пішла за ними риба і птиця, пішов і звір усякий. Після того як зійшли запорожці, тут, по скелях, щось ходило й тужило... Було вночі як заголосить, так аж тіло похолоне. Потім із Кічкаського боку як почне кидати каміння на Хортицю, як почне, то так те каміння і прикипає до Чорної скелі... Сумно і страшно було тоді...


Після запорожців лишились одні пугачі. Вони й тепер щоночі сумують по скелях.

.
_______________
1 Стовпи - три скелі, що розділяють течію Дніпра біля о. Хортиці.
2 Вища Голова - північний скелястий берег о. Хортиці.

.

.
Зміїна скеля


Біля острова Таволжаного на Дніпрі є скеля Зміїна. Колись на ній жив змій-цар, і мав він дочку-красуню.


Змій був із трьома головами; він оберігав свою дочку, щоб вона, бува, не покохалв якого-небудь руського царевича. Але не вберіг - і красуня попливла з якимось витязем униз Дніпром, до Чорного моря.


З тих пір змій став злющим і кожного дня вилітав куди-небудь в околиці по нову жертву.

.

.
Піймала Облизня


Заманулося якось цариці Катерині мандрувати. Думала вона, думала, куди б його податися і вирішила: на Запорожжя, в Січ! Вирішила - і невдовзі майнула з великим почтом до Кременчука. А там пересіла в човен та й попливла Дніпром униз. Допливла до Кам'янської слободи1 і пристала до берега, щоб добрих лоцманів знайти. Далі ж бо були пороги - і цариця боялася пливти без тутешніх провідників.


Поки там шукали лоцманів, поки Катерина відпочивала та юшку в затінку з вельможами їла, поки се та те, дізналися про царицин намір запорожці. Дізналися, значить, - і послали притьмом до Каменської своїх людей. А як спорядили вже лоцмани нового, легшого і меншого (бо пороги ж) човна для її величності, тоді пробралися до них тихцем козацькі посланці та й кажуть:
- Хлопці! Де ж таке видано, де ж таке чувано, щоб жінка та ще отака хвойда, як наша цариця, у Січ ступила?! Товариство просить, щоб ви щось придумали, аби Катеринин човен нижче Хортиці не спустився. Ми вам допоможемо...


Козаки-сіромахи страшенно не любили цариці за те, що вона їх у кріпацтво завдавала, а вільні степи запорозькі своїм прихвосням роздарювала. Кам'янські лоцмани були теж людьми козацького стану, тому й вони мали неприязнь до Катерини.


- Добре, - кажуть лоцмани. - Зважимо на прохання січовиків і зробимо так, щоб цариця далі Хортиці не потрапила.


... От пливе Катерина по Дніпру, кожен поріг проклинаючи. А тільки Кічкас поминула - враз у човні вода показалася! То вже так лоцмани

постаралися, хитро в дні дірку пробивши. Сполошилася цариця і наказала до найближчого острова приставати.


- Що це ви, такі-розтакі, не догледіли?! - почала Катерина провідників батькувати.
- Не ми в тому винні, ваша імператорська величність, - кажуть лоцмани. - То, мабуть, сукувата дошка майстрам попалася. Ударився човен об гострий камінь, а сук той, будь він неладний, і випав...
- Ну, гаразд. Досить патякати! Латайте дірку та попливем далі, - гримнула цариця.
- Та воно залатати - не штука!.. - відповіли провідники. - Тільки це довгенько вам чекати прийдеться. Бо треба ж столітнього дуба знайти, розпиляти його на дошки, ті дошки викоренити та аж тоді вже днище латати...
- Зачекаю, зачекаю...  Повертайтеся мерщій, бісові діти!


А лоцмани як почали воловодити, то вже й день пройшов, уже й три дні пройшли, вже й тиждень збіг, - вони ж усе лагодять та й лагодять днище. Катерина ж сидить на кам'яному острові серед Дніпра із своїми генералами, удень на сонці печеться, а вночі комарів годує. Сиділа-сиділа, аж поки їй терпець увірвався. Тож давай вона і свої мандри, і пороги, і лоцманів, і острів, на якому потерпала, лаяти та всілякими непристойними словами хрестити!


Аж ось, нарешті, човна полагодили, - і тільки подорожні зібралися відпливати, коли це раптом із берега хтось кричить:
- Ваша імператорська величність! Тікайте! Турок наступає!


Як почула цариця той крик, одразу ж наказала гребти до берега. Їй було невтямки, що то переодягнений козак гукає.


Ото так цариця облизня піймала! Вже аж у губернії здогадалася, що запорожці її обдурили, і заприсяглася їм жорстоко помститися.


З того часу острів, який був пристанищем для імператриці і який вона хрестила-проклинала на всі заставки, люди називають Катерининим Хрещеником. Тепер від нього лишилася тільки невеличка скеля, що виглядає з води нижче греблі Дніпрогесу. Дехто цю скелю ще й Кріслом Катерини називає.

.
_______________
1 Камянська Слобода - тепер м. Дніпродзержинськ.

.

.
Скелі Думна, Скотівська, Вошива1


Думна скеля зветься від запорожця Думи і Скотівська теж од запорожця: Скотівець-запорожець жив коло неї. У нього товару була сила: як прижене було його на водопій до Дніпра, так Дніпро аж стогне... Богатиня був той Скотівець. Та довго, кажуть, і жив він тут. Уже як і запорожців зігнали звідси, а він усе живе та й живе собі. Усякого було й приймає до себе. Хто звідки не візьметься - всі до нього; він його спершу нагодує, а потім і роботу знайде. У славі великій був Скотівець: як умер, то й скелю прозвали його іменем - Скотівська скеля. Тут же й балка Скотівська є.


Вошива скеля - теж від запорожців. Тут, кажуть, запорозька голота нужу свою прудила: оце було повилазять на скелю, поскидають сорочки та штани та як почнуть лупити вошей об скелю, то аж хрупніть на весь Дніпро. От тому вона й Вошива.

.
_____________
1 Думна, Скотівська, Вошива - скелі на о. Хортиці.

.

.
Скелі богатирі1


Колись-то, в дуже давню-давнину, зійшлися тут два богатирі - руський та турецький. Турецький став на лівому боці Дніпра, а руський на правому. Зійшлись та й кричать один одному через Дніпро. Перший говорить:
- Уступи мені це місце. Я тут оселюсь із своїм народом. А другий каже:
- Уступи мені ти це місце. Я заселю цей край, а ти геть звідси!


Сперечалися-сперечалися, а потім руський богатир і каже:
-Коли ж так, ти давай краще поміряємось силами. Хто кого пересилить, тому й одійде ця земля.
- Давай, - каже турецький богатир.


От узяли вони поодколупували від скель камені однакової ваги, поставали коло Дніпра, - один з одного боку, а другий з другого, - та й давай шпурляти ті камені. Спершу вхопив у руку камінь турецьки богатир та як кине його з лівого боку на правий, а він плюх - та в воду! Куди там! Не тільки не перелетів через Дніпро, а навіть і до берега не долетів. Сів у воді.


Після того руський богатир як шпурнув свого каменя з праного боку на лівий, то він не тільки що перелетів через увесь Дніпро, а мавіть упав на луках геть далі від Дніпра.


- Ну коли вже так, - каже турецький богатир, - то я піду далі з цієї землі, а заселятимеш цю землю вже ти. - І пішов чужий богатир, а наш поселив тут свій народ на обох берегах Дніпра.


На тому камені, що впав на лівому боці Дніпра, зостався й слід од руки. Якраз там, де руський богатир брався за нього рукою, і досі видні й рука, й пальці, й долоня спереду на камені...


Про ці таки кам'яні Богатирі інші кажуть інако.


То жили колись давно два брати, і стало їм тісно. І вирішили вони кидати камені. Хто далі кине, той зостанеться на місці, а хто кине близько, піде геть з місця. Один кинув - і камінь упав близько, а другий шпурнув так, що й брата вбив. Не захотів убивця з горя жити в тому місці й пішов кудись в інше.

.
_______________
1 Богатирі - скелі біля впадіння р. Мокрої Сури в Дніпро.

.

.
Два камені богатирі


Розказують старі люди, що колись, дуже в давню старину, зійшлось два богатирі: один став по той (лівий) бік Дніпра, а другий по цей (правий). Зійшлись та й кричать один другому через Дніпро. Цей каже:
- Уступи мені місце, я поселюсь із своїм народом.


А той каже:
- Ні, я заселю цей край; геть ти відціля! Тоді богатир з правого берега й каже:
- Коли так, то давай краще поміряємося силами: хто кого пересилить, того й земля буде.
- Давай, - каже богатир з лівої сторони.


Взяли вони поодколупували з скель каміння однакової ваги, поставали на горі, понад Дніпром, той з того боку, а цей з цього, і давай шпурлять.


З лівого боку як кинув богатир камінь, він і впав біля цього берега в воді, недалеко від Стрільчої скелі; тоді з правого боку богатир як шпурнув свій камінь, він так і опинився на тім боці, на сухому березі. Тоді богатир з лівого боку й гука:
- Ну, коли так, то я піду далі, а ти заселяй землю.


І пішов богатир далі, а цей поселив народ свій і по цім, і по тім боці. На тім камені, що з лівого боку, і досі зостався слід якраз у тім місці, де богатир брався руками: так руки й знать - і пальці, і долоні.

.

.
Камені богатирі в порогах Дніпра


Нижче Лоханського порога, з праного і з лівого боку Дніпра, стоять два величезні камені, які звуться Богатирі. Правий Богатир стоїть у воді, не доходячи 20 сажнів до самого берега Дніпра. Лівий Богатир стоїть на сухому, на 10 сажнів одходячи од берега Дніпра. Назва каменів вийшла від суперечки татар та запорожців між собою за межі володіння землею.


Запорожці казали, що земля по лівому березі Дніпра, проти Лоханського порога, споконвіків була козацька; татари, навпаки того, казали, що та земля була татарська. Після довгого спору суперечники вирішили зробити так: запорожці виставлять од себе богатиря, а татари виставлять од себе богатиря, і нехай кожний з тих богатирів візьме по каменю і кине його через Дніпро - татарський з лівого боку на правий, запорозький з правого боку на лівий, і де саме впаде чий камінь, там і буде того земля.


Ото взялися ті богатирі за камені. А камені ж були такі, рятуй боже, величезні, що не можна того й умислити, скільки в них пудів! Так ото запорозький богатир як ухопив каменя та як розмахав його в руці, та як кидонув од себе, так він перелетів через увесь Дніпро й гепнувся далі лівого берега Дніпра. І так же гарно він, той запорозький богатир, посадив свого каменя, що його й досі не замулила вода. І коли добре придивитися до нього, то можна на ньому побачити й глибокі вдав-лини від пальців того запорозького богатиря, який держав його в руці. І шумів же воно, мабуть, той камінь, коли летів через Дніпро! Десь гуділа від нього вся земля!..


Ну, а татарський богатир, який кидав камінь з лівого боку на правий, не здолав перекинути його на правий бік ріки: він посадив його в воду, не доходячи до берега Дніпра. У велику воду цей камінь увесь заливається й замулюється мулом.


Од тих ото суперечників-богатирів і самі камені почали зватися Богатирі. Оце так казали колись запорозькі діди. А тільки, як казати по правді, то запорозькому богатиреві легше було кидати свого каменя, бо він шпурнув його з високого берега вниз, а татарському богатиреві прийшлося кидати свого каменя супроти гори, через що він і посадив його в воду.

.
Камінь сідлач


Недалеко від села Кам'янки, що нище Кодака, на Дніпрі є камінь Сідлач, з яким пов'язана така  лоцманська легенда.

 
У минулі часи жодна каменська дівчина не могла вийти заміж, не довівши спочатку своєї спритності й хоробрості. Дійшовши заміжнього віку, дівчина мусила увечері одна сісти в човен-душогубку, припливти до Сідлача й переночувати тут.


Камінь, цей знаходиться поблизу порога, і тут, перед водопадом, уже починаються сильна течія. Хоча тутешні люди з дитинства звикають до плавання на душогубці, однак молодій дівчині треба було мати неабияку відвагу, щоб виконати такий звичай.

.

.
Поріг явлений


Нижче балки Гадючої на Дніпрі є забора. її звуть Явленим порогом. За легендою, цю назву забора дістала ось від чого.


Колись котрийсь із лоцманів, а може, й просто запорожець, проплив без пригод усі пороги і ліг у човні відпочити та й заснув. Але раптом проснувся від поштовхів поміж камінням і здивовано запитав:
- Звідки це явився поріг?!

.

.
Могила сторожова


У старовину були набіги.


У робочий час, у жнива, стоїть було козак із віхою на Сторожовій могилі1 і дивиться навкруг, бо з неї видно скрізь. То оце як забачить було, що йде орда, то він віху об землю і тікає в Кайдацьку фортецю.


Люди було в степу все поглядають на віху. Побачать було, що віхи немає - та втікають і собі в фортецю. Віху ту далеко було видно, бо й віха висока, й могила висока.

.
_______________
1 Сторожова - могила на правому березі Дніпра, південніше колишньої Козацької фортеці.

.

.
Могила безчесна


Якщо їхати по трасі Москва - Сімферополь, то не доїжджаючи півтора кілометра до річки Кінської, ліворуч дороги можна побачити Безчесну, або Безщасну, могилу.


Кілька століть Кінська була природним кордоном між землями військ! Запорозького і Кримського ханства. Приблизно на місці сучасної траси проходила старовинна дорога - відгалуження Муравського шляху. Коли кримчаки-людолови гнали по цій дорий полонених, коло Безщасної могили невільники втрачали надію на визволення:   перед собою вони вже бачили кордон-ріку, а за нею - ворожу землю, куди їх, безщасних, вели на безчестя. Бували випадки, коли біля Безчесної могили людолови, вже не боячись козацького наскоку, про всяк випадок виставивши сторожу на кургані, безчестили полонянок ще на рідній землі.


Але одного разу козаки, влаштувавши засідку у найближчій балці, схопили татар саме в той час, коли ті зупинили гурт невільників біля Безщасної могили. Взятих у полон татар прогнали до занедбаної штучної водойми на березі Кінської, і козацький піп усіх їх гамузом охрестив у крижаній воді. Відпущені на волю новоохрещені, наче вовки зиркали один на одного. Адже вони проти волі стали «гяурами», і якщо хтось про це прохопиться, кожного з них чекала люта смерть. Після такого безчестя могилу частіше почали називати не Безщасною, а Безчесною.

.

.
Велетень-Гайман


Оця земля, що навколо Благовіщенки, і весь Каменський під колись, кажуть, були гулящими, незаселеними.


Отут, як іти на Балки понад берегом, недалеко від нашого села був хутір. А в тому хуторі та жив чумак. Хазяйновитий і при грошах був чоловік, от тільки печаловитий якийсь, бо Господь дітей йому не давав. І от ворожка порадила його дружині напитися таких химород, що та скоро й завагітніла. Прийшли пологи - і найшовся в молодиці хлопчик. Зрадів чумак, мов сам удруге на світ народився!


Батько дивився на сина та все приказував:
- Рости, рости, синку, на здоров’я! Виростеш братиму тебе з валкою гайманом... Гайман - це від слова «гаймувати». У нас тут зроду ніхто не казав «гальмувати» чи там «гальмо», як тепер у книжках пишуть, а тільки «гаймувати», «гаймо». Гайманом називали того чумака, що притримував, гаймував важкі вози, коли вони з гори спускалися. Не кожний за таке діло брався, бо тут треба було добрячої сили.


Так ось, виріс чумаченько хіба ж таким велетнем! І справді, батько, як і обіцяв, почав його брати з собою в Крим. А що вже йому було гаймувати важелезні мажі, так то, вважай те, дурниця. Візьме одним пальцем за колесо - і віз зупинився, і воли стали, як укопані. Чумаки, бачачи таке диво, вигукували:
- Оце гайман, так гайман!


Пішла велика якось по сіль, а тут на людські голови велика біда приключилася. Де не взявся в нашому краї триголовий змій. Прилетить і давай усяку капость робить: то посіви потолочить, то садки з корінням повириває, то скотину погубить. А як набешкетується, тоді розпластається і смалить воду: однією пащею з Дніпра, другою - з Кінської, а третьою - з лиману1. І до того було доп’ється, що й дно показується...


Прилетів змій і тільки намірився школити, як чумаченько - до нього! Та як скресалися, так аж земля задвигтіла й Дніпро бурунами взявся! Билися день і ніч, а на ранок обидва мертвими впали. Страшно було глянуть на місце бойовища...


І раділи, і плакали люди. Змія відтягли на іванівські піски і спалили, а велетня-гаймана з великими почестями на горішньому степу при Чумацькому шляху поховали. І насипали над ним здорову-здорову могилу, щоб примітно було, де богатир спочиває. Ще й зараз та могила на балканській землі височіє і називають її Гаймановою, або просто Гайманкою.

.
_____________
1 Оповідач має на увазі Бєлозерський лиман.

.

.
Пригода Гаймана


Їхали, кажуть. якось чумаки з Криму і, не дійшовши Нікопольської переправи, зупинилися на горішньому степу біля високої могили, щоб заночувати. Отаборилися, наварили кулешу, повечеряли та й повкладалися спати, хто де попало. Той під возом примостився, той біля погаслого вогнища, а один молодий гайман подався ночувати на могилу. Прослав свитку молодий гайман подався ночувати на могилу. Прослав свитку біля кам’яної баби, ліг та й почав уже засинати. Коли це увижається йому, що баба ворухнулася, ожила, простягає до нього руки і давай підбивать на грішне діло. Ех, він як закричить не своїм гласом, так усі чумаки й проснулися! Посхоплювалися - та на могилу до гаймана. Дивляться і очам своїм не вірять: біля баби лежить мовби ж їхній товариш, а тільки кам’яний.


-Е-е, погане діло, - каже чумацький отаман. - Ліг біля ідоляки та, може, ще й не перехрестився перед сном, то ото в нього й перейшла ідольська, нечиста сила, ото він і скам’янів. Тепер йому, бідолашному, тільки в церкві можна одобрить1.


Поклали чумаки кам’яного гаймана на воза і вдосвіта рушили до Дніпра. А як переправилися, знайшли в Нікополі батюшку, розповіли йому все, і той одслужив у церкві молебень - так зараз же й ожив нещасний гайман. Ну, а ту могилу, де приключилася ця пригода, люди назвали Гаймановою. Буває, що звуть її ще й Гайманкою.

.
__________________
1 Одробить - зняти чари, відвести чаклунське наслання.

.

.
Ведмідь-могила


Старі люди було розказують, що з'явилися на цій могилі гроші. Тільки-но стануть було люди копати вночі, то ведмідь зіпнеться на задні лапи;

йде на людей і реве. Звісна річ, видима смерть страшна, то люди й тікають.


Від того й названа вона Ведмідь-могилою1.

.
________________
1 Ведмідь-могила -  знаходиться недалеко від с. Благодатного Волноваського району Донецької області.

.

.
Могили гострі


Старі наші батьки й діди розказували, що в давню давнину ген там у степу, за річкою Кам'янкою1, поближче до моря жили громадою якісь дивні люди. Вони не спілкувалися ні з ким, були здоровенні на зріст і дуже сильні. Жінок серед них не водилося - самі чоловіки. Вибрали вони собі гарне місце: росли там кучеряві верби та буйні травні І ніхто туди, у їхні володіння, не міг доступитися. Ніхто не знав, чим вони займалися. Охороняли те місце страшні звірі, схожі на вовків...


Одного разу вночі там, де було селище дивних людей, пролунав такий вибух, що затряслася земля далеко-далеко навколо. Піднявся стовп вогню аж до хмар і спалив ті хмари. Довго після вибуху не наступав ранок. А як наступив, то сонце не показувалося півдня, бо його затьмарили чорний дим і непросвітна пилюка.


Коли ж розійшовся дим і осіла пилюка, сполохані степовики оговталися й подалися до загадкових сусідів. Ой мамочко! Що ж вони побачили!.. Ні будинків, ні верб, ні трави - нічого не стало! Людей - ніде й духу! Тільки сліди од пожарища, глибокі яри та високі гостроверхі гори кругом. Пахло чадом і окалиною...


З тих пір пройшло багато-багато літ. Яри обміліли й поробилися балками, а гори осіли і стали могилами. Ці могили звуть теперечки в нас Гострими. Кажуть, що то колись із-за моря прийшли в наш степ якісь велетні й був у них начебто атом. Не вбереглися велетні - і той атом вибухнув.


Ото таке діялось у давні часи. Бачте, й тоді вже був атом...

.
________________
1 Камянка - ліва протока річки Гайчур.

.

.
Могила розкопана


Ота могила, що за старим садом над Благовіщенською дорогою, здавна зветься Розкопаною1. А зветься копа так тому, що колись, - іще за панщини, - розкопав її буцімто больбацівський силач Грицько Пампура. Він, кажуть, тільки те й робив, що ходив ночами по степу та могили розкопував. Усе золота шукав.


Одного разу рився Пампура на оцій уже могилі, що за садом. А ніч місячна-місячна, і ніде нічого й не шерхне! Коли це раптом чує копач:
- Доброго здоров'я, Грицьку!


Пампура так і отетерів! Розігнувся, дивиться, коли недалечко, на дорозі, стоїть старезний-престарезний дідок. Увесь у білому й на костур спирається. На голові оселедець, як у запорожця, а вуса - аж до пояса.
- Здоров, діду, - пробелькотів Грицько. - А звідки ти мене знаєш?
- Та я все знаю... І те знаю, що ти золото шукаєш. Але скільки б ти не рився, то його не дістанеш, поки отого сторожа не прибереш...
- Якого сторожа? - питає Пампура.
- А якого ж. Отого, що на животі руки склав, - каже дідок і показує костуром на кам'яну бабу, яка тут же таки, на могилі, стояла.
- Куди ж її прибрати?..
- Треба аж за три річки занести, отоді й золото візьмеш, - сказав старий і мов крізь землю провалився.


Грицько насилу отямився від такого дива, а тоді заховав у бур'яні лопату, підняв бабу на плечі й почалапав униз, до плавні. Минув Прихожанку2, перебрів Підпільню та Сомик3 і вже наближався по болоту до Кінської. Та так йому стало трудно нести ідоляку, що він кректав-кректав, а тоді візьми та й скажи:
- Ну, й важка ж нечиста сила! Щоб тебе чорти взяли!..
- Хе-хе-хе... Та мене чи візьмуть, а тебе таки візьмуть, - обзивається кам'яна баба.


Як почув це Пампура, так і присів. А присідаючи, не втримав бабу, то вона тільки плюх! - і зарилася в грязюку по коліна. Перелякався силач та навтіки! Біг-біг, добіг до озерця, перечепився через якусь дровиняку, впав і втопився на мілкому. Дуже захекався, тому й захлинувся.


Треба було, кажуть, Пампурі не згадувать чортів, коли таскав бабу. Якби він був переніс її ще й через Кінську, то все б добре закінчилося і золото б на могилі йому віддалося...


Кам'яна баба, що її впустив силач, стояла біля Кінської, аж поки плавню Каховське море не затопило. І місце те люди Бабою знали, а озеро, де втопився Грицько Пампура, - Пампуриним.

.
_______________
1 Розкопана могила знаходилася на південно-західній околиці с. Балок Василевського району Запорізької області. У 1972 р. знесена археологами.
2 Прихожанка - урочище, на схід від колишнього с. Єлизаветівки Василевського району Запорізької області.
3 Підпільня, Сомик - плавневі річки у колишньому Великому Лузі біля с. Єлизаветівки.

.

.
Могила Настина 1


На цій могилі жила дівка Настя.


Вона держала в себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка. Кажуть, у неї вусики маленькі були, то й приймали її за свого брата - і кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка.

.
_______________
1 Настина могила знаходиться поблизу с. Котівки Магдалинівського району Дніпропетровської області.

.

.
Могили близнюки


З чого вийшли отут 1 могили Близнюки? Давно це було: може, за сто років, а може, ще й більше того. Жив тут якийсь великий пан-воєвода. І була в нього молода, дуже гарна дружина, яку він надзвичайно любив і беріг, як своє око. Вона одповідала своєму чоловікові тим же. Отже, злі та завидливі жінки не могли цього пропустити: вражі баби підіслали до того пана ворожбійку, і та ворожбійка наклепала на дружину пана, буцімто вона потай кохалась із іншим чоловіком, од якого і народить двойнята. На ті слова ворожбійки так і сталось: у пані справді народились близнюки. Тоді пан, побачивши таке, звелів їх забити, одвезти в степ і там поховати. Дітей забили, одвезли в степ, заховали одного коло одного і над кожним насипали окрему могилу. Ото з того й вийшли Близнюки-могили.

.
______________
1 Біля с. Петропавлівки Павлоградського пов. Катеринославської губернії (тепер смт., центр Петропавлівського району Дніпропетровської області).

.

.
Князівна Білозірка


Недалеко від широкого озера, що називається Білозірським лиманом1, жила колись князівна Білозірка. Була вона дуже вродливою. Про її красу ходила слава по світові.


Покохав Білозірку якийсь цар Мамай, що прийшов із військом і став на горі поблизу теперішньої Знам'янки2. Залицяння його було марним. Тоді він задумав оволодіти князівною в бою і почав стріляти по її місту з гармат.


Хитра князівна, щоб уникнути полону, вирядила до Мамая послів. Ті мали заявити, що Білозірка скоряється і дає обіцянку вийти за царя заміж. Це було під вечір.


Щасливий Мамай, спянівши від солодких обіцянок, улаштував бенкет усьому військові. А князівна, під покровом ночі, посадила на кораблі своїх воїнів, підняла вітрила і попливла по Дніпру вгору...


Коли крапці Мамай побачив свою помилку й послав погоню, то князівни вже й сліду не було.


Гору ту, де стояв із своїм військом Мамай, люди назвали
Мамайсуркою.

.
______________
1 Білогірський  (чи Білозерський) лиман озеро поблизу м. Кам'янки Дніпровської Залорізької обл.
2 Знам'янка - село Кам'янсько Дніпровського району Запорізької області.

.

.
Гора над Кінською


Між Юлівкою і Григорівкою на правому березі річки Кінської, є висока гора, а біля неї старий обвалений колодязь. Кілька десятиліть тому ця гора була ще вищою, а тепер осунулась, бо з-під неї жителі навколишніх сіл пісок беруть. По-всякому її називають: хто - Савуриною горою, хто - Савур-могилою, а хто - просто Савурюгою. Старики, що вже повимирали, так ті ще називали її Городиською могилою, а місцевість навколо неї - Городищем. То все недарма...
За переказами, в незапам'ятні часи тут стояла буцімто велика фортеця і жили в ній наші люди, дніпряни. У мирний час вони займалися хліборобством, пасічництвом і рибальством, а в тривожний - обороняли рідний край від ворогів, що цілими ордами гасали по широких степах за Кінською. Була, кажуть, біля фортеці й пристань. Заходили сюди із Дніпра протоками Великого Лугу кораблі з усякими заморськими товарами. Це, мабуть, таки правда, бо якраз перед миколаївською війною1 один григорівський дядько брав пісок під горою і викопав тамечки здоровенний якір. Наїхало тоді до тієї знахідки багато якихось панів. Обчистили, обдивилися її, довго з дива язиками цмокали, а потім повантажили якір на дуба та й поправили кудись. Де вони його поділи, ніхто не знає.


Одного разу підійшло до Городища чуже військо: чи то турецьке, чи то татарське, чи, може, ще яке інше. Обступили вороги фортецю хмарами. Бачать наші: погані справи. Треба готуватися до тривалої облоги, бо сили далеко не рівні. Вали були високі, зброї було досить, харчів також, а ось води - обмаль! Колись, по свободі, брали її в Кінській, але ж тепер туди не підеш. Довелося незабаром колодязь копати.


Копають день, копають два, копають уже й тиждень, а вода все не показується. Почали люди від спраги мучитись. Що за напасть?! Що його робити?! Нападники ж і не думають знімати облогу. Тоді хтось візьми та й скажи:
- Нічого в нас не вийде з цим колодязем, поки Савура не дасть ради.


Савурою, себто Савою, звали в фортеці старого-престарого немічного, але дуже мудрого діда. Колись цей дід був мужнім воїном, а тепер знікчемнів, жив самотою в землянці і на люди не показувався. Всі його поважали, хоча трохи й побоювалися, бо чутка така була, що він чарівник.


Тож пішли копачі до Савури й розповіли про свій клопіт. Він вислухав їх уважно, а тоді й питає:
- Де ж ви копаєте?
- Отам-то й отам, - відповіли йому.
- Гай-гай, дітки!.. Не там копаєте...
- А де ж копати? Підкажіть, діду! Бо скоро без води почнуть люди мерти...
- Зробіть так, - каже Савура. - Як викотиться уночі місяць на середину своєї небесної дороги, тоді нехай он отой молодець (дід показав на найвищого воїна) зійде на нашу гору. А ви дивіться, куди тінь від його постаті впаде. Відміряйте від краю тієї тіні ще сім сажнів і копайте...Там вода буде.


Подякували молодці Савурі, діждалися ночі й зробили все точно так, як дід радив. Недовго щось і копали - аж раптом вода показалася! Та така добра! Та така чиста!


Тепер уже спрага була не страшна, так на тобі - нова халепа! Уранці підійшли до Городища на допомогу своїм кілька чужих кораблів і почали з гармат по фортеці палити! Все менше й менше лишалося на валах оборонців, а вороги все частіше й частіше лізли на приступ. Стало ясно, що насувається біда. Тоді знову згадали про мудрого Савуру. Побігли до нього та й кажуть:
- Діду, рятуйте! Ворожа сила верх бере!
- То ще побачимо, чия сила верх візьме, - відповів старий спроквола. - Візьміть мене, дітки, на руки та винесіть на вал, щоб я на все сам подивився. Не бійтеся, несіть... Ні мене, ні вас вороги не влучать.


Винесли Савуру на вал, окинув він очима бойовище і попрохав віднести його назад до землянки.


- Ну що? - питають діда хлопці.
- Та нічого... Перед світом побачите...


Наступила ніч, утихомирилися нападники. А як тільки почало сіріти, у їхньому стані таке зчинилося, що страх господній! З божевільним криком, із прокльонами і зойками покотилося все вороже військо в Кінську, мов його мітлою хто змів. Та й потопилося там к лихій годині! А кораблі їхні щось так крутонуло, що вони на тріски розсипалися і теж зникли...


- Це Савурина робота! - загукали радісно наші. - Пішли подякуємо йому! - Подалися до землянки, зайшли, дивляться - а дід мертвий лежить... Вся його сила, бачте, на ворогів вийшла.


Тож і радість, і печаль була в фортеці. Поховали мудрого Савуру з великими почестями на горі, відтоді та гора його іменем зветься.

.
_______________
1 Оповідач має на увазі першу світову війну.

.

.
Сильніша за смерть


Проти нашої слободи1 на правому березі Дніпра, над самісінькою водою, стоїть висока піщана гора. Тепер її називають Лисою, а колись, кажуть, називали Білою. Через те нібито й село, яке розкинулося неподалік від неї, найменовано Біленьким2.  Всяку всячину розказують старі люди про Лису гору, а найчастіше - ось що...


Давно-давно колись, - може, за панщини, а може, ще за козаччини, - любилися хлопець із дівчиною. Однієї ночі сіли вони в човен і попливли Дніпром кататися. Допливли вони до Лисої гори та й завмерли зо страху: на вершині творилося щось страшне! Там хтось наче танцював, вив, стогнав і реготав, як божевільний!..


Молодята хотіли було повернути назад, аж раптом ні з того ні з сього захвилювався Дніпро, завирувала вода, крутнувся човен і перекинувся. А хлопця й дівчину якась невидима сила підхопила з води й понесла на Лису гору.


Опинилися закохані на горі й закам’яніли від подиву. Тут бенкетували відьми: танцювали, співали, вили, сміялися, волочили одна одну по піску за коси. А одна (красива-красива!) сиділа мовчки осторонь і була дуже засмучена. Та як побачила вона хлопця, то враз її очі так і засвітилися радістю. Парубок же зовсім оторопів, бо впізнав у ній свою злу мачуху. Тільки була вона багато молодша, ніж насправді.


Схопилася відьма, підбігла до пасинка й почала тягти його до танцю. А він вирвався і вернувся до милої. Розгнівалась тоді мачуха, схопила його дівчину й кинула у Дніпро.


Нещасний не знав спочатку, що йому робити. А потім вихопив із кишені ножа і зарізав відьму. Впала вона, як підкошена, а чорна її кров так і бризнула та й залила всю гору. Побачили те подруги вбитої, накинулися на хлопця і полетіли з ним невідомо куди...


З того часу на горі не росте ні чого, і звуть її Лисою. А щоразу опівночі виходить проти неї із Дніпра дівчина і кличе свого милого. Кличе, поки не докличеться. З’являється він до неї із степу і довго-довго милує, цілує та пригортає. А як заспівають треті півні - де й дінуться закохані... Не поборола смерть їхньої любові!


Ще й тепер, кажуть, опівночі біля Лисої гори, на березі, можна почути голос нещасної утопленої і побачити її в обіймах свого милого. Тільки не всім це вдається, а лише тим, хто має велику і незрадливу любов у серці...

.
_______________
1 Оповідач має на увазі с. Скельки Василевського району Запорізької області.
2 Біленьке - село Запорізького району Запорізької області.

.

.
Катрина гора


Давно колись, ще за панщини, в нашому селі Кисличуватому1 жила з матір'ю-вдовою дівчина Катерина. Була вона дуже красива: чорна довга коса, чорні брови, тонкий стан.


Щоб якось прожити, змушена була Катря працювати по наймах. Одного разу вона найнялася до пана, старого німця-колоніста, білити в Томаківці полотно. Сподобалася панові дівчина, і почав він до неї залицятися та обіцяти золоті гори. Але ні багатство, ні панські почесті не привернули її до німця. Тоді пан вирішив взяти дівчину силою.


Одного вечора Катерина йшла на гулянку. По дорозі її зустріли панські слуги і схопили зненацька. Зрозуміла дівчина все й вирішила краще вмерти, аніж дістатися гидкому панові. Вирвалася вона із рук нападників, вибігла на високий пагорб і звідти кинулась у річку. Та й утопилася...


Через рік, весною, посадили люди на тому пагорбі тополю, а сам пагорб назвали Катриною горою.

.
___________
1 Кисличувате - село Томаківського району Дніпропетровської області.

.

.
Тарасове гульбище


На правому березі Дніпра, якраз напроти села Скельок, є велика місцина з піщаним насипом. Люди називають її Тарасовим Гульбищем.


Діди розказують, що нібито в старовину, ще як були козаки, жив недалеко від цього урочища запорожець Тарас. Нікого в нього не було: ні жінки, ні дітей. То оце як стане йому сумно самому в курені сидіти, він вийде та як свисне-свисне, а тоді ще як крикне-крикне - так по всій плавні луна й піде, аж на Кучугурах і на Лисій горі чути. То в нього був такий знак для товаришів, що жили по Великому Лузі.


Після того свисту й крику дивись: так і сунуть каюками через Дніпро до Тараса козаки. А він викотить кілька бочок горілки, меду понастановляє - і почнеться гульбище. П'ють, співають, танцюють, аж курява підніметься. Тоді було Тарас зупинить товариство і каже:
- Треба, хлопці, з Дніпра піску наносити, щоб під ногами не куріло!


І давай козаки пісок носити шапками і сорочками. Наносять, а потім знову гуляють. Та отак по тижню і по два гуляли, Тараса розвеселяли. Ото з наношеного козаками піску й насип зробився.

.

.
Урочища запорожця Орла


На острівку, під Свистунівським берегом, що напроти острова Таволжаного, був  колись кіш запорожця Орла. Тут він просушував свої мережі й кодоли, тут із бурлаками і прокалатав він свій вік.


З берега, проти прохвістя острівка, протяглася лісна балочка. То Орлів байрак.


Старі язиківські люди Товстокорий, Недвига й Олійник розказували, що в цій балочці стояла й хата Орлова, де він жив зимою.


На острівку був колись гарний ліс, та сплюндрували, - лишився один чагар.

.

.
Урочище Козацький терник


Біля нашого села Новотроїцького, над балкою Томиловою, є урочище Козацький Терник. Кажуть, у цих місцях часто бували запорожці. Одного разу якась нужда змусила їх тут заховати своє добро.


Вирили козаки глибоку яму, склали туди скарб і засипали його землею. А щоб не забутися, де поклали багатство, посадили на загорнутій ямі терен і жостір.


Жостір не прийнявся, а терен розрісся по всьому урочищу. Ото й звуть те урочище Козацьким Терником.

.

.
Урочище Левенцеве1


Давно-давно те було, як казали наші батьки, в старовину.


Жив-був на Орелі, біля самої гори, не то козак, не то гайдамака, славний молодець Левенець. Тоді часи були погані: нехрещена орда буйнувала - то попалить села, то зруйнує святі церкви, то віджене багацько народу в неволю. Одна біда була: ніхто не знав, що з ним і буде завтра.


Ото Левенець-молодець як побачив, що діло погане, перехрестився тричі та й каже:
- Ну, проклята орда, я ж тобі докажу правди! Недовго ж тобі мудрувати між нами!


Зробив собі на майдані біля річки Орелі курінь та й став воювати з нехристами. То бувало прийде татарва, обступить той курінь та й ну гукати на Левенця-молодця:
- Здавайся, сучий сину, а то ми тебе закидаємо стрілами!


А Левенець-молодець і кричить їм:
- А кидайте, кидайте, погані сини!


А голос у нього такий був, що від нього всі дерева в лісах і очерети в річках, наче від вітру, заколишуться. Тоді татарва відскочить од Левенця, стане де-небудь подалі від куреня та й ну кидати стрілами. А йому й байдуже: стоїть собі, сердешний, та сміється, а стріли круг нього тільки свистять та на землю падають.
- А що, - каже Левенець, - настріляли багацько?.. Ну, тепер я буду стріляти! - Та як пальне з рушниці або з лука на поганих нехристів, то так і повалить відразу цілу тисячу.


Побачить татарва, що нічого не зробить з таким лицарем - та навтікача від нього! А він візьме ломаку та за ними, та й ну дубасити по чім попало, аж поки вся земля свята не застелеться їх трупом.


Так довго Левенець-молодець мордувався з ордою і беріг нашу святу землю від поганих.


Бачить погана татарва, що силою нічого не візьме та й ну лукавити. Почула, що в Левенця було два сини такі, що вже й помагають батькові битися проти супостатів, та й давай, клята погань, підлещуватися до синів. Так і тут нічого не зробила.


Тільки на лихо собі, кажуть, Левенець-молодець дав таке закляття синам, щоб вони все життя не зналися з дівчатами. Коли ж один із його синів візьми та крадькома від батька і поженихайся з дівкою. А та дівка через парубка й розпізнала, де Левенця-молодця можна було захопити нишком. Взнала та й переказала поганій татарві, а татарва і підстерегла його, сердешного, в Плавах2, як він ліг спати. А як він був дуже сильний чоловік, то проти нього вийшов сам хан поганий, та й не один, а зібрав коло себе аж п'ятсот чоловік орди. Вийшов, підстеріг Левенця, накинувся на нього вночі, зв'язав руки сирицею, привів на могилу та й давай його пекти та мучити. Пік-пік, мучив-мучив, а далі вбив його і голову відрубав. Як покотилась же та голова по землі, то вся земля задрижала і піднявся великий-превеликий вітер, такий, що всі дерева донизу похилились, а вся татарва на землю повалилася та з тих пір, кажуть, і загинула, проклята.


От який був той Левенець, а тепер як згадаєш про нього, то сльози так і біжать із очей. Він лежить закопаний десь у могилі, серед лісу, в самому Левенцевому біля Орелі. Від того по Левенцю-молодцю і прозвалося урочище Левенцевим.


Говорять, що буцім він дуже багатий був чоловік і багатство своє закопав десь біля озера Домахи над Ореллю, в Левенцевому, коло тих дубів, що три вкупі ростуть. Колись приїздили люди з Криму шукати біля тих трьох дубів скарби Левенця, та нічого не знайшли.

.
_________________
1 Левенцеве урочище біля с. Котівки Магдалинівського району Дніпропетровської області.
2 Плави - озеро на лівому березі Орелі, недалеко від урочища Левенцевого.

.

.

Урочище Заклятий Кут1


В цьому урочищі закляті люди жили, гайдамаки... О, то бідовий народ був! Вони оце задумають було кого-небудь обібрати, то виберуть темну-претемну ніч, схопляться чоловік дванадцять разом та й гайда до хати. Як підберуться до хати, то зараз один стане коло вікна, а другий роздягнеться увесь догола, візьме в руку шаблю, підніметься першому на плечі, вскочить через вікно в хату, стане серед стола та й кричить:
- Ось і я! Треба вам комишника?


А кругом хати ще десять чоловік. Тоді хазяїн туди-сюди, та нікуди: віддає й гроші, й усе добро, чого забажають.

.
______________
1 Заклятий Кут - урочище біля с. Котівки Магдалинівського району Дніпропетровської області.

.

.
Балки Бабурка, Крутий яр та село Вознесенка


У балці, що зветься Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, колись і річка була глибока та очеретувата, була риба й раки, було звіра й птиці багато. Біля Бабурки і на Хортівському острові жили запорожці Шевці, Довгалі, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякі.


Як закупили німці бабурську землю, то котрі хазяйновиті козаки, - перебралися в слободу Вознесенку та в Олександрівську фортецю;  а котрі бурлаки та рибалки, - зжили вік біля Дніпра.


...Спочатку в Вознесенці було всього-на-всього тринадцять хат - і всі запорозькі. Тоді з'їжджалися було сюди запорожці гуляти відовсюди: з балки Біленької, з-під Лисої гори, Крутого Яру, з Великого Лугу.


У Крутім Яру жив бурлака і характерник Камінник з Харсуном. Ті, кажуть, багато грошей вивезли з Польщі. Камінник подався в Чорноморію, а Харсун лишився в Крутому Яру. Сумно стало одному, а тут ще й пани гонять: він кинувся в Олександрівськ і пристав до Василя Ляшенка.


Багато грошей було в Харсуна! Як умер - зажив тоді Ляшенко і з мужика зробився купцем! З цих козацьких грошей пішли жити сини і внуки Ляшенка. Змій з трьома головами


Кажуть, у Гадючій балці водились полони, а нижче порога Гадючого, на острівку, була, - та й тепер є, - скота, де жив змій з трьома головами. Його всі боялись... Оце як летить, то так весь світ і засяє!


Це було давно. Зміїв, кажуть, водилось тут три: один на острові Перуні, другий на Гадючому порозі, третій на острові Хортиці. На Хортиці, якраз у Вищій Голові, є й тепер глибока скота. її так і називають: Змієва...

.

.
Балка Киз-яр


Давним-давно, ще до приходу татар у Крим, у покритій лісом балці Киз-яр1 жила орда жінок-амазонок. Вони добре стріляли із лука, рубали мечем, їздили верхи й часто здобували перемогу у війнах з чоловіками сусіднього племені. Полонені ставали подружжям переможниць, їх доля була тяжким випробуванням: чорна робота, каліцтво, за непослух - смерть. При народженні дітей живими залишали тільки дівчат. Керувала амазонками, водила їх у бій чарівна дівчина-войовниця.


Так було до тих пір, поки в одній із битв цариця не потрапила в полон. У чоловічому племені вона закохалася в царевича, та не хотіла скоритися долі усіх жінок - вийти заміж.


Згодом, викупивши себе, цариця повернулася до рідного племені. Але не могла перебороти своїх почуттів до коханого й наказала спалити себе на вогнищі. З тих пір і пішла назва балки Киз-яр (киз - дівчина, яр - балка).

.
_________________
1 Киз-яр - (або Кизиярська) балка - знаходиться тепер в центрі м. Мелітополя.

.

.
Балка Киб’яча


Це було ще за кріпацтва. Кажуть, жив у нашому селі із дочкою один бідний-бідний чоловік. Дружина його вмерла від тяжкої роботи, коли дівчинці ще й тринадцять літ не виповнилось.


Пан так знущався над кріпаком, що той не витримав і вирішив тікати за Дніпро, в Таврію, де не було неволі й ніякої влади. Вирішив ото - і втік. Переплив на той бік, став на кручі й почав співати, щоб досадити поміщикові. А пан, як почув, страшенно розлютився. Ухопив кріпакову дочку, вивів на високий пагорб і почав її шматувати. Пошматував, як кібець курча. Не встигла й закричати нещасна!


Роздер панюга жертву - і сам пропав. Покотився мертвим у балку. То його за невинну дитячу душу Бог покарав. Із того часу балку звуть Киб’ячою.

.

.

Балка Томилова


Недалеко від нашого Новотроїцького є балка Томилова. Одного разу, кажуть, справляли якісь люди весілля. Молодий був із сусіднього села. їхав він у Новотроїцьке із своєю судженою веселий та щасливий. Задивився на молоду і не вправував кіньми. Вони ж як понесли в балку, та не через міст, а прямо в бурхливу річку, що тут колись протікала!


Бричка перекинулась, наречена впала у воду - і її підхопило течією. Молодого придавило в муляці колесами. А як виборсався він, то побачив, що його кохана вже далеко потопає у хвилях. Залишив хлопець коней і в розпачі подався берегом. Біжить і кричить:
- Рятуйте! То ж моя мила! То мила!..


Почули люди, прибігли, та вже було пізно: молода втопилася. З того часу й прозвали балку Томиловою.

.

.

Балка Кобильна


По цій балці тече річка і зветься так, як і балка, - Кобильною1.


В старовину, як ще степ був запорозьким, по балці водилося багато диких коней. Так табунами й паслись. Літ вісімдесят або дев'яносто тому греки часто ловили їх арканами.


Раз грек піймав дикого жеребця і повів його в Катеринослав до архієрея.


- На тобі, - каже, - цього жеребця та зроби мого сина попом: він грамотний!


Архієрей жеребця взяв, а сина постриг у попи. Тому архієрею, було, поведуть греки дику козу, а він дякує та платить гроші...


Дикі коні, було, часто вибігають на Туркову могилу2, а потім і подадуться або на Гайчур, або на Янчул пастись.

.
_______________

1 Кобильна балка й річка тягнуться по території Куйбишевського і Гуляйпільського районів Запорізької області.
2 Туркова могила знаходиться недалеко від с. Малинівки Гуляйпільського району Запорізької області.

.

.

Балка Княжі Байраки


Балка Княжі Байраки1 одержала свою назву від князя Вишневецького, що жив колись тут. То був знаючий і лихий чоловік. Розгнівався він якось за віщось на людей  і  поробив їм так, що вони ніде не могли знайти води: де вони не копали землю, - води нема, та й годі. Сам же він як тільки копне де-небудь - зараз вода й покажеться.


Так він усе своє життя морив людей. Навіть після своєї смерті все мстився їм. Коли поховали його, то й вода разом із ним у землю пішла. Лишень тоді здогадалися люди, в чім річ. Вони накидали на могилу Вишневенького багато каміння, поставили на ній високий кам'яний стовп - і вода знову з'явилася в колодязях.

.
_______________
1 Княжі Байраки - балка, знаходиться на верхів’ї р. Жовтої - притоки р. Інгульця.

.

.
Балка Безп’ята1

Це діло йде ще від створення світу. Як Бог людей творив, то спершу створив він теля; кинув його через тин - воно й побігло. За третім разом Бог створив дитину; став її кидати через тин, а мати як заплаче:
- Господи милостивий, не кидай, бо воно маленьке - уб'ється...
- Ну, коли тобі шкода його, то ти будеш глядіти його до трьох років.


А чорт те все бачив і чув та й каже:
- Дай я зроблю щось таке, щоб богових людей поїло. - І зробив він вовка. Дме-дме, а той ніяк не оживе. Коли ось іде Бог. Чорт і давай його питати:
- Що ти таке робиш, що тільки надмеїщ кинеш через тин, а воно й побіжить?
- А кого ти зробив?
- Вовка.
- Гм, так ти відтягни його до кручі над річкою, стань поряд із ним та й кажи: «Устань, вовче, та з'їж чорта», а сам - мерщій у воду і плигай.


Чорт послухався. Узяв вовка, притяг його до Дніпра, став поряд із ним та й каже:
- Устань, вовче, та з'їж чорта!


Вовк і схопився. Не встиг чорт і в воду плигнути, а він його за п'яти - та так і відкусив. І стали чорти безп'яті. Отут у них на балці саме й збіговище було. Через те вже й балку прозвали Безп'ятою.

.
________________

1 Безп'ята балка знаходилася біля с. Діївки Катеринославського повіту (тепер у межах м. Дніпропетровська).

.

.
Марусина верба


Ще як не було Каховського водоймища, проти села Доброї Надії1, що біля Марганця, в плавнях росла стара-престара, висока та кучерява верба. Років їй триста було, а може, й більше! Називали її Марусиною вербою. А чому так називали, - про те ось що старі люди розповідають.


Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон. Серед полонених було найбільше молодиць і дівчат. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому, в Крим, і зупинилися саме там, де тепер наше село лежить.


Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невольники. А поміж тих невольників була дівчина Маруся. Така гарна, така гожа, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет.


Розшукали слуги Марусю, схопили її, розв'язали та й ведуть до свого пана. А дівчина як побачила пишний намет, так про все й здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго, сердешна, пручалася, кусала руки ворогам, поки нарешті-таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж подалася з табору до плавень. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою.


Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла, що порятунку не буде, й миттю злізла на дерево, на самісінький його вершечок. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася. Не скорилася вона злим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулася горда дівчина, Марусиною.

.
________________
1 Добра Надія - село Томасівського району Дніпропетровської області.

.

.
Половиця - Катеринослав


Від давніх часів Запорозької Січі Катеринослав має вже четверте назвисько. Перше було Половиця, друге Катеринослав, третє - Новоросійськ, а четверте - знов Катеринослав.


Як зайшли ще в цю Україну мої діди, то в тій Половиці були вже зимівники, а за моєї пам'яті стояло шість хат; жили там: козак Крошка, запорожець Антін Токар і Лазар Глоба.


Крошка мав хату, де теперечки гімназія, Токар - де будинок штаб-лікаря Роде, а Глоба жив на тім місці, де руїни палацу Потьомкіна світлішого і казенний сад, тільки хата його була внизу, над Дніпром, під скелею. Тамечки в нього й млини були; один саджений на каміннях, а другий - байдачний, задля валюшей. З Глобою жив ще другий козак жонатий, Іван Каплун.


Отут же була і власна моя хата, опріч цієї михайлівської, і ми, три сім'ї, проживали вкупі під одною стріхою кілька літ, бо хата була простора і на дві половини.


На тих самих печищах, де ми жили, теперечки збудована каравульня задля сторожів, що приглядають за казенним садом.


Цей Глоба, що розказую, був нежонатий і виселився сюди з Нових Кодаків з п'ятнадцятьма душами кравців, бо промишляв кравецтвом. Любив він і садки розводить; ми з ним удвох всю гору, де теперечки казенний сад, позасаджували деревами. Опріч цього місця, Глоба одмежував собі ще чимало землі біля озера, де теперечки суконна фабрика, та, засадивши ще стільки, примежував і розвів навдивовижу сад. Там його, як умер, і поховали: а жив він більш, як сто літ. І досі в тім саду, де теперечки і цей казенний, стоїть кам'яний стовп на могилці небіжчика.


Як же звали ще трьох козаків, що жили зимівниками по сусідству біля нас, цього вже не згадаю: забув...


Ще за моєї пам'яті од Нових Кодаків до Старих вся гора понад Дніпром вкрита була високим лісом і густими чагарниками, а проміж тії зарослі на галявинах і пролісках росла висока трава і ніколи не косилась, бо людей тоді було небагацько та й зими були сирітські: за всю зиму було і місяця не годуєш скотини сіном... На цих пролісках росло дуже багато полуниць. Було як поспіють та проїдем повозкою через ті галяви, то обіддя на колесах зробляться мокрі і так почервоніють, неначе обшиті червоним сап'яном. Од цих-то полуниць за давніх ще часів у Січі це місце й прозвали Половицею. Так звалось воно й після того, як зруйнували кіш. Та вже як з Кременчука перевели губернію в Половицю і перейменували в Новоросійську, то ця Половиця взяла верх над городом Новоросійськом, що був збудований на другім боці Дніпра, при гирлі річки Самари, де теперечки Горинь.


Новоросійськ на тім місці недовго зоставався, бо одного року, не пам'ятаю якого, як піднялась весною на Дніпрі й Самарі вода, так залило й затопило увесь город. З того-то припадку вищі присутственні місця повернулись знову в Кременчук, а нижчі суди - повітовий, земський і поліція, не боячись води, перебралися по Самарі в Новеселицю, ту, що колись за Січі звали Самарою, а по впровадженні губернії перейменували в ново московське...


Половиця  наша звалась Половицею аж до самого приїзду цариці в нашу Україну 1786 року і до закладення города Катеринослава... Всіх нас протурили до чортів; покидали ми свої хати, і садки, що порозводили.


Як стали будувать палац світлішого1 (це вже було після приїзду цариці), то почали його спершу там, де теперечки шпиталь, а далі велено було поставить, де й теперечки стоїть... Як стали розміряти фундамент, то на тім місці був у мене посіяний ячмінь, - так не дали мені зібрать і того ячменю, увесь витолочили.


Губернатор призвав усіх нас, половчан, і заявив нам, що ми маємо право селиться, де схочемо. От найбільша частина виселилась у Сухачівку, а другі - в Мандриківку; тамечки тоді сидів зимівником козак Мандрика, від того й слободу прозвали Мандриківкою.

.
____________
1 Палац князя Потьомкіна.

.

.
Кривий Ріг


Був собі кривий козак на прізвище Ріг. І мав він шинок на Кодацькій дорозі, що йшла аж у саму Січ. Там є й могила, що зветься Баба. То кожний подорожній, було, їде та й повертає в шинок до кривого козака Рога. Кажуть, було: «Чи ще далеко нам їхати?» - «Та їдьмо аж до кривого Рога, а там щось перекусимо та й спочинемо». То згодом і все поселення, яке з'явилося на цьому місці, назвали Кривим Рогом. Самара - Новомосковськ


Селище Самара так прозвано, бо стоїть на річці Самарі. Як стали ж селиться в ньому з Гетьманщини, то й прозвали Новоселицею, а теперечки - містом Новомосковськом.


Біля цього селища збудували запорожці общежительний монастир, той самий, що й досі стоїть. За Січі було в ньому ченців чоловік з двадцяток, а постригались вони в Києво-Печерській лаврі й жили собі хоч подаянієм, а в достатку.


Церква була дерев'яна, во ім'я святителя Миколая, від того й монастир прозивався Самарсько-Миколаївський, і дуже був багатий ризницею і церковною утвар'ю. Замість архімандритів поставляли в ньому то строїтелів, то ігуменів...

.

.
Нікополь


Колись на цьому місці, де тепер Нікополь, слободи не було, а жили запорожці хуторами. По цей бік Дніпра земля була козацька, а по той бік - турецька. Перевіз тут був споконвіку. Де тепер скелі на Дніпрі, був острів Орловий; його змило водою.  Він був великий, і на ньому, кажуть, було становище січових рибалок. Жили тоді рибалки і понад річкою Лапинкою.


Нікополь поділявся на кутки. До тепер церква й ланки, цей куток здавна зветься містечко. Далі, вгору по Дніпру, аж до Лисої гори, - то Довгалівка, бо там жили запорожці Довгалі. Далі в степ - Лапинка, прозвана за урочищем Лапинці. А тут, біля перевозу, - Микитине, де жив багатий козак Микита.


Спочатку й слобода звалася Микитиною; а як поставили запорожці церкву, назвали попи Нікополем. Так і звемо й по цей день.


У запорожців Січ була в Капулівці та в Покровській слободі, в Нікополі було роздолля велике, був торжок, були шинки, півча, попи, музики...


Оце як набридне якому козакові сидіти в Січі, то він одпроситься в кошового і гайда в Нікополь гуляти. Як тільки в слободу, так і повертає до Микити. Тоді в козаків були свої звичаї. «Здрастуй» не казали, а під'їде козак під вікно конем та й гукає:
- А пугу! пугу!
- Козак з Лугу!
- Базавлук!
- Соломаха та тузлук!


Цебто прилетів пугач до пугача (козак до козака) та й питає господаря:
- Що ти є за чоловік?  (пугу, пугу?). А той з хати:
- Козак з Лугу. А цей знову:
- А я козак з Базавлука!


Тоді господар і просить гостя до хати хліба-солі їсти (соломахи та юшки з риби, або по-козацькому - тузлука).


На другий день іде козак до церкви, відслужить молебень і каже попові:
- Ну, панотець, богові богове, а кесарю кесареве! - Викине на тарілку червонця й знову до Микити пити-гуляти... Як підгуляє, вийде з хати й гукає:
- Ану, коти барило горілки, давай питців, співаків, музик!


Звісно, народові того й треба. Тільки пара з рота - тут тобі вродяться й питці, й співаки, й музики. Давай козак частувати, давай гуляти!.. Далі як загуде скрипка, бубон! Як піднімуть танці, співи, галас - так і піде все ходором! Куди запорожець - туди й челядь...


Так гуляє козак день, гуляє два, гуляє тиждень. Як витрусить кишені, тоді на коня і гайда в Січ.

.

.
Томаківка


Де теперечки оце селище Томаківка1, колись дуже давно була, кажуть старі люди, запорозька слобідка. Заїхала якось сюди цариця Катерина. Схотілося їй вийти з карети та відпочити біля річки під вербами.


Ну, вже як відпочила цариця, тоді пішла на село, на садки та городи подивитись. А воно саме маківки цвіли. Побачила Катерина ті чудові квіти та й питає в свого почту:
- Що це так гарно цвіте?


Князі та генерали зирк, зирк один на одного - і мовчать, бо й вони зроду таких квітів не бачили. Коли це з куреня показався дід-запорожець. Цариця - до нього.
- Діду, що це за квітка? - і показує на мак біля тину.
- То маківка, - відповів старий.
- Томаківка, - не зовсім уторопавши, засміялась Катерина й додала: - Ну, хай же й слобода ця віднині зветься Томаківкою. - Сказала так та й подалась із своїми слугами далі мандрувати.

.
_____________
1 Томаківка - тепер районний центр Дніпропетровської області.

.

.
Веселі Терни


Після того як Богдан Хмельницький розбив польську шляхту під Жовтими Водами, то козаки відпочивали в нашій балці; а вона була вся заросла тернами. Стояла тут і корчма. То козаки й назвали цю місцевість Веселими Тернами. А потім і поселення, що з'явилося на цьому місці, назвали Веселими Тернами1.

.
_______________
1 Веселі Терни - тепер село Криворізького району Дніпропетровської області.

.

.
Котівка


Народна легенда говорить, що засновником Котівки1 був якийсь запорожець Василь Кіт. Він жив на дві половини: в одній, де стояла стара церква, і в другій, де тепер панський капусник. Перше поселення звалося Васьківка, а друге - Котівка.


Цей Кіт мав переправу через ріку Орель і був чоловіком дуже хазяйновитим, тримав у себе багато собак. Якось ті собаки напали на купця, що переправлявся через Орель, і розірвали його. Господареві собак загрожувала біда, і він звернувся за допомогою до сусіднього поміщика Алексєєва, котрий мав угіддя на річці Очеретуватій. Алексєєв пообіцяв захистити Кота, але з умовою: «Віддай мені свою землю, то я тебе й визволю». Кіт згодився і поступився панові своєю землею, а сам поселився на правому боці Орелі, де й тепер живуть його нащадки.

.
________________
1 Котівка - тепер село Магдалинівського району Дніпропетровської області.

.

.
Старожитні селища поблизу Половці


Село Лоцманська Кам'янка так прозване, бо там сидів зимівником лоцман Камінь. Промишляв рибальством і проводив через пороги судна і плоти...


Селище Діївка так прозвалось од козака Дія, що найперший сидів там зимівником, а виселився він з Нових Кодаків...


Селище Сухачівка теж прозване од козака Сухача, що сидів там зимівником.


Селище Тарамське - стоїть воно над самим Дніпром на кам'яному і скелистому грунті. Дорога побіля нього та по селі дуже труська і трудна: як їдеш, то й підкидає тебе, і тарамтить; од цього й прозвали його Тарамське...


Селища Карнаухівка, Тритузне, Кам'янське, Романкове добули свої прізвища од своїх осадчих, що сиділи там зимівниками і промишляли хліборобством і рибальством...


Селище Могилів прозване так од осадчого, козака Могили, що сидів там зимівником...


Селище Гупалівка прозване теж од осадчого, козака Гупала.


Селище Перещепине на стовповім шляху в Костянтиноград - теперечки пограничне село з Полтавською губернією, а тоді, за Січі, - з Гетьманщиною. Так, бач, як це урочище перещеплювало наші землі, то й того козака, що тутечки сидів зимівником, Перещепою прозвали.

.

.
Нові Кодаки


Місто Нові Кодаки1 стояло ще за ляхів, а там як забрали його запорожці, то воно вигоріло дощенту з невеличкою церковкою, вкритою соломою і очеретом.


Після цієї пожежі знов побудували церкву і містечко та ще й фортецю по запорозькому кшталту на диво осадили. Обвели кругом глибокою канавою, валом і рогатками в дві лави сажень од канави. Опріч цього, збудували три башти башти; одну - внизу над Дніпром, другу - нагорі від Дніпра, а третю - на полудень. На чотирьох кутах були пороблені розкати й густо заставлені гарматами та мущирями, а скрізь поверх валу поставили кошелі (тури), сплетені з лози і натоптані землею до самого верху, неначе маківки. Ці кошелі були внизу в аршин завтовшки, а наверсі - в косовий сажень; і так їх з'єднували, щоб верхні краї сходились докупи, а спідні вкопували в землю на валу. Це задля того робили, що як стануть стрілять вороги по місту, то щоб кулі засідали в кошелях і не шкодили жителям і війську та й вартовим, щоб на валу без опаски можна було стрілять по ворогах у щілини, як в Бендерах - із-за стін.


Дуже хитро та мудро була осаджена та фортеця. В ті часи ніде, ні в якій землі, такої не було!..

.
_______________
1 Нові Кодаки - тепер у межах міста Дніпропетровська.

.

.
Слобода Маркусова


Покійник дід розказував, що зараз після запорожців на цім місці сів якийсь пан Курика. Багато степу було в нього... Звісно, землі багато, а людей мало, то й став він приймать до себе сіромах.


- Ідіть, - каже, - хлопці, до мене жить: хто хоче, бери плуг, воли - роби, хто не хоче - пий горілку.


Попервах добре у панів жилось: податі не платили, від некрутчини одозволяли пани... До Курики багато пристало сіромашні, бо їм уже волі не було: як піймають якого, так зараз в кайдани заб'ють - і пішов козак залізом маслаки терти... Багато їх було по острогах, багато їх бряжчало й по великих шляхах... Обвішають ланцюгами та й гонять, як каторжних. Була ще мода така, що й голови брили. Обголять, було половину голови, що й на чоловіка не похоже...


Стала населяться слобода, стала сіромашня женитись і жить сімействами. Як обжились люди, тоді вже пан не те задумав: став він їх потроху до панщини прикручувать, а далі забігла якась бумага, так він узяв та й закріпостив... Розчовпали козаки, та пізно: раді б і назад, так нікуди голови приткнути...


Ще за моєї пам'яті од Курики степ, люди і вся богатиня досталися Маркусові, і тоді вже слободу назвали Маркусовою. Попервах вона звалась прямо Кічкасівка.

.

.
Слобода Біленька


За Розумавкою, що нижче Хортиці, по більше як за версту, біля Дніпра є урочище Біляй. У цім урочищі був колись густий ліс і жили запорожці Біляї, або Білівці - від того воно так і прозване. Недалеко від Біляя є інше урочище - Канівське. Там жив козак Канівський.


Розказували колись старі діди про губернатора Матлаша1. Ця земля, де тепер Бабурка, Розумівка, Біленька2 й інші слободи, була вся його; вона дісталася йому за безцінок від Розумовського і Каменського.


Раз, кажуть, об'їжджав він степ і наткнувся на землянки в урочищі Біляї.
- Що тут за люди живуть?
- Запорожці!
- Може, чорноморці?
- Ні, пане, чорноморці в Чорноморці, а ми за порогами.
- Так запорожців уже нема!
- Вони є, пане, та не стільки, як було... Ми запорожцями були, запорожцями й помремо.
- Чи так, то й так! Хто ж вас тут поселив?
- Сіли, пане, землянками, коли ще земля була козацька!
- А живете чим?
- Ловимо рибу, розводимо скотину, коней, бджолу.
- А сієте що?
- Хліб - на степу, а біля хат - тютюн, капусту, соняшники, баштани...
- І ніхто вам не забороняє?
- У вашої милості, -  дай вам Господь довгого віку, - стільки землі, що добрим конем за день і не об'їдеш.
- І то правда!.. Ідіть же, братця, жити до мене в слободу Біленьку. Пороблю вам хати. В мене солдатів не будете давати, а в вільних слободах беруть. Не будете й панщини робити.


Вони послухали й переселились. Правда, старі жили вільно, а дітям їх прийшлось уже не так: із вільних козаків та стали кріпаками. Як там кажуть: «У панів широкі ворота входити, а вузькі виходити». Так було і тоді: на якого пана землі жили запорожці, за тим їх і записали в ревізію.


З тих козаків Біляїв розвелося в Біленькій стільки людей, що на собаку кинь, а в Біляя влучиш.


Запорожці Біляї жили ще, кажуть, у Великому Лузі, де тепер канкринська земля, в урочищі Холуюватому, що супроти Наливача...

.
________________
1 Матлаш - Михайло Іванович Миклашевський, катеринославський губернатор (1801-1804).
2 Бабурка, Розумівка, Біленьке - тепер села Запорізького району Запорізької області.

.

.
Село Спаське


Тут колись запорожці жили. Це ж од них і село завелось. Тут з давніх-давен християни все від татар ховались. Як набіжить орда, то християни і спасаються тут саме від неї. Ото воно Спаським і прозвалось.


Де в бога взялись запорожці та давай орду кишкать, давай кишкать та й зігнали аж у Крим; там вона й зосталась. Отож тоді запорожці й церкву тут поставили. Вона збудована так, як і самарська; уся на тиблях, бея гвіздків. Гам же, за Спаським, вони й город поставили, а тут, біля могил, і жили вони: Наліпи, Ткачі, Миропи, Богомази. Старий Богомаз як умер, то його поховали на могилі. Отож і знаходять тут люди всячину запорозьку: і залізяччя, і пістолі, і стволи, й кулі.

.
_____________
1 Спаське - тепер село Новомосковського району Дніпропетровської області.

.

.
Велика і мала Лепетухи


Нижче нашої Кам'янки1 в Дніпро з лівого боку впадає невеличка степова річечка Лепетиха, а як по-простому, то Ляпатиха. Ще за козаччини тутечки, кажуть, стояла турецька сторожа. Пильнували турки, щоб запорожці в море на чайках не проскочили. Ну, а козаки все-таки вхитрялися й проскакували. Було, як допливають до сторожі темної ночі, то кошовий і наказує пошепки гребцям:
- Ляпай тихо! Ляпай тихо! - Це проти того, щоб вороги не почули, як запорожці веслами орудують, та не почали стріляти. Від того буцімто й річечку назвали Ляпатихою, а вже пізніше дві слободи: більшу - Великою Ляпатихою2, а меншу - Малою Ляпатихою3.

.
_____________
1 Оповідая має на увазі м. Камянку-Дніпровську.
2 Велика Ляпа тиха, тобто Велика Лепетуха, - смт. Херсонської обл., районний центр.
3 Мала Ляпа тиха, тобто Мала Лепетуха, село Великолепетиського району Херсонської області.

.

.
Царицинкут


Колись отут плавні були, і називалися вони Великим Лугом. Село Царицин кут1 спочатку, кажуть, нижче лежало, - понад самою Кінською, - і мало не таку назву.


Як проїжджала цариця Катерина запорозькими землями, то дуже їй сподобалася ця слобода над річкою, - і вона вирішила біля неї відпочити з дороги.


З царицею була велика свита: князі, генерали. Довго вони відпочивали і бенкетували. А як уже стали їхати далі, то цариця сказала:
- Добре ж я тут відпочила й покутила. Хай же ця слобода називається Царицинкут. З того часу наше село так і називається

.
________________
1 Царицинкут - село Василівського району Запорізької області 1964 р. перейменоване в Приморське.

.

.
Бенкет хижаків

 
Між Малою Катеринівкою і Царицинкутом, де оце рибгоспівські ставки, росли колись на левадах понад Кінською кучеряві верби дикі груші та крислаті осокори. Краса була несказанна! Старі люди переказують, що саме тут відпочивала зі своїм почтом цариця Катерина, коли подорожувала в Крим через Запорожжя.


Зупинився царський караван ополудні, щоб літню спеку в затінку перебути, але Катерині ці місця так сподобалися, що вона вирішила тут заночувати. Слугам було наказано готувати всякі наїдки й напої. Цариця збиралася бенкетувати.


Скоро й обід був готовий. Катерині подали золочений дзиґлик, а князі, графи та генерали порозсідалися довкола широкої застьоли прямо на траві, і почався бенкет... Пили-пили, їли-їли пани - аж повпрівали. А як ударив їм хміль у голови, як розв'язалися у них язики, то почали вони до цариці приставати з проханням:
- Віддай нам, матушка, оці степи благодатні!.. Віддай, розділи поміж своїми слугами вірними... А ми вже тобі віддячимо - зведем зі світу розбишак непокірних, отих запорожців триклятих, що знаджують кріпаків наших і на бунт їх підбивають...


Катерина теж була вже напідпитку. Почула вона благання вельмож, засміялася, та й каже:
- Гаразд, гаразд, панове... Подарую вам оці землі благодатні, тільки, щоб не було кому образи, то зробимо ось що. Хто з вас у який бік обличчям тепер звернений, той нехай туди й скаче на своєму коні. Скільки степу оббіжить до заходу сонця, ото все і його!..


Пораділи вельможі, посхоплювалися і давай коней своїх сідлати. А як осідлали, то притьмом і розбіглися в усі боки, як руді миші. П'яненька ж цариця сміялася-сміялася з них, а тоді впала в траву та й заснула... Найхитрішим серед панів був Потьомкін, то він найперший і вихопився з гурту та й подався чимдуж на схід уздовж Кінської. Заскочив у Кінсьководівку1 і кричить на все п'яне горло:
- Це моє! Це моє!


Почули той крик дивного вершника люди, перехрестилися і думають:
- Що воно за оказія?! - Не знали, бач, що то їхня біда кричить.


А Потьомкін тим часом погнав далі коня. Біг-біг - не видно ніде й хатини! Коли це гульк - невеличка слобода! Забіг князь у неї і знов не своїм голосом крикнув:
- Це моє! Це моє! - А тоді розвернувся, щоб по безлюддю час не гаяти, і помчав назад, правим берегом Кінської. Схитрував, одним словом. Ось тому, кажуть, і село те, куди добіг Потьомкін, назвали пізніше Хитрівкою (тепер південна частина селища Комишувахи - В. Ч.).


Вернувся панюга в Кінсьководівку, а звідси повернув на Кримський шлях. Загарбав Кушугумівку, Краснокутівку2, усі поля, луги й пасовиська навколишні і, захеканий, ледь-ледь устиг до заходу сонця в царський табір добратися.


А на південь, понад Великим Лугом, подався був граф Попов.


Цей ненажера захопив усі степи янчекрацькі, карачекрацькі і бурчацькі. Може б, ще й більше нагарбав, якби біля Лисої гори не сталася йому пригода. Не витримав божевільного чвалу його притомлений кінь, повалився на землю та й пропав...


Розгубився пан, ледь не плаче... Коли це дивиться - перед ним нечистий з цапиною борідкою вродився. Стоїть і посміхається. Кажуть, на Лисій горі чортів водилося тоді багато...


- Не переживайте, ваша ясновельможність, - каже біс - Я вам скакуна заміню, тільки віддайте мені за цю послугу свою душу.
- Добре! Добре! - зрадів Попов. - Неси мене швидше, бо вже скоро сонце зайде. Не встигну на вечерю до цариці...
- Встигнете! - не то закричав, не то заіржав чортяка, а тоді раз - обернувся на жеребця і помчав графа до Скелянської балки. Оббіг Скельку і Маячку3 та чимдуж - у плавні! Плавнями, плавнями, повз Кучугури - і виніс пана до Підстепної, себто до нашого села. Прийняв знову свій образ та й каже:
- Злізайте, ваша ясновельможність. Далі я вас не повезу, бо в таборі піп є... Доберетеся пішки, тут недалечко. Бувайте здорові та в гості до мене навідуйтесь.


Сказавши це, біс мов крізь землю провалився, а Попов очеретами потяг до табору... Відтоді, кажуть, цей пан і всі його нащадки з нечистою силою зналися. Був із їхнього Василівського замку таємний підземний хід аж на Лису гору, по якому вони до чортів та відьом у гості ходили...


На північ же, понад річкою Кушугумом, помчав Розумовський. Цей коня загнав ще швидше, ніж Попов, бо пробирався до Дніпра болотистими балабинськими плавнями. А як спішився, побрів Закітним до Мірошника4. Виліз рачки на гряду весь у куширях та багнюці і давай кликати рибалок:
- Гей! Харпаки сякі-такі, перевезіть мене на правий берег!
- А що ти таке? - питаються діди-запорожці.
- Я - ваш гетьман, сучі діти! Подавайте човна мерщій!..
- Ха-ха-ха!.. - засміялися рибалки, аж луна Хортицею покотилася. - Може, ти й гетьман, тільки не нам, а отим, що в болоті, з якого ти виліз!.. Ану, хлопці, відлупцюймо веслами нечистого!..


Із тюканням і свистом діди почали наближатися до отетерілого Розумовського. Перелякався пай на смерть та мерщій назад, у хащі! Довго блукав плавнями і лише пізно ввечері дістався до Катерининого стійбища. Мокрий, вибарложений, одяг на ньому подерся і висить пацьорками, на голові баговиння... Як угледіли його князі, графи та генерали, так ураз за животи і схопилися, а з ними й цариця покотилася зо сміху. Неборака ж - бух Катерині в ноги та й просить слізно:
- Помилуй, матушка! Не встиг до заходу сонця... Коня загубив, плавнями блудив... То ти мені вже хоч отой куточок, що нижче Хортиці на правому березі Дніпра, подаруй! Я на нього з цього боку дивився... Пожалій, змилуйся...
- Гаразд, - каже крізь сміх Катерина. - Дарую тобі той куточок... А тепер іди до річки та хоч обмийся.


Так ото під п'яний регіт і дісталася гетьманові-невдасі та земля за Дніпром, де згодом виникло назване його іменем село Розумівка.


Поживилася того дня і дрібніша панота. А потішена цариця добряче виспалась, прокинулась на другий день пізненько, позіхнула та й каже:
- Ох і покутила (себто побенкетувала) ж я вчора... Як оця слобода, що на горі, зветься?
- Підстепна, ваша імператорська величність! - відповідають слуги.
- То хай же вона віднині Царицинкутом називається.


Ось тому, кажуть, наше село і зветься Царицинкутом. Але дехто із старих людей ще й досі називає його по-старому Підстепною...


Порозхапували запорозьке добро катерининські вельможі, мов ті хижаки. Порозхапували і завели повсюди кріпацтво. Страшно бідували люди в панській неволі. Розказують діди, що про ту неволю й пісню кимось складено. Було як зберуться злидарі до корчми, як заллють своє горе оковитою, то й затягнуть, плачучи, сумної-сумної:
Катерино, вража бабо,
Що ж ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Та й занапастила...


Довго в нашому краї з п'яної царициної ласки пани жирували. Але відлилися їм бідняцькі сльози. Прийшла революція 1917 року - і пропали ті кровопивці-хижаки навіки!

.
_______________
1 Кінсьководівка - тепер с. Григорівка Запорізького району Запорізької області.
2 Краснокутівка - стара назва смт. Мала Катеринівка Запорізького району Запорізької області.
3 Маячка - село Василівського району Запорізької області.
4 Закітне, Мірошник - озеро і протока у колишньому Великому Лузі, напроти селища Кушугума.

.

.
Слобода Краснокутівка


Тепер Малокатеринівка - велике робітниче селище, а колись, іще за козаччини, це була така собі незавидна слобідка й називалась вона Краснокутівкою. Про ту давню назву переказують старі люди ось що.


Як утекли турки і татари за Кінську, тоді цариця Катерина подарувала наші землі князеві Потьомкіну. А він узяв та й збудував тутечки фортецю. Збудував, навів туди слуг, війська і почав панувати. Тільки не пішов у руку вельможі царицин подарунок. Із Таврії постійно бусурмани загрожували, а прямо під боком, у Великому Лузі, запорожці шаблями брязкали та все на Катерининих прихвоснів похвалки гнали. Сидів князь у фортеці, як лис у норі. Боявся, щоб його звідти не викурили.


Одного разу піймали панські слуги в прибережній осоці татарчука-розвідника, привели в фортецю, а він і каже Потьомкіну:
- Тікай, бо на тебе велика орда йде!
- Бреши, бреши, - засміявся князь, а потім наказав відшмагати полоненого й прогнати геть.


А татарчук казав-таки правду. Днів через два-три з південного боку над степом піднялися цілі хмари куряви. То сунула орда. Потьомкін звелів готуватися до оборони.


Не встигли солдати ще й гармати зарядити, як татари вже на лівому березі річки показалися. Перепливли Кінську на конях і обложили фортецю з усіх боків. Бачить князь, що непереливки: бусурман - тисячі, а в нього лише кілька сотень вояків. І вирішив він тоді прохати допомоги в запорожців. Покликав слугу та й каже:
- Як смеркне, проберешся обережно через облогу і біжи чимдуж на Січ. Обіцяй тим голодранцям що хочеш, тільки приведи їх сюди! Зрозумів?
- Зрозумів, ваша ясновельможність!


Ну, ось і смеркло. Татари розклали вогнища, посідали вечерять, утихомирилися. А князівський посланець шасть-шасть байраками, лозами, очеретами - і щодуху через плавню до запорозького кишла. Прибіг, повалився в ноги кошовому і став благати:
- Пане отамане, допоможіть! Обступили кляті ординці фортецю хмарами. Самі не відіб'ємося. Князь дуже вас просить...
- Та я що... - відказує кошовий. - Як товариство вирішить, так і буде.


А козаки як почули отаманові слова, та й почали викрикувати :
- Ага! Прийшла коза до воза!..
- Як припекли бусурмани, то де й пиха панська ділась!..
- Хай твоєму князеві Грицькові чорт болотяний присниться з такими ж, як у нього, патлами! Зайняв наші лани й пасовища, завів у нашому краї мерзенну панщину, а тепер ще, бачиш, і допомогти в нас просить!..
- Жени, батьку отамане, оце опудало її Січі втришия!..


Потьомкінів слуга, чуючи такі речі, аж просльозився:
- Панове козаки! Не губіть нас, християн! Ось послухайте... Князь вам віддячить! Що хочете просіть, він на будь-яку плату згоден!..
- Ну, коли так, - каже жартома один нетяга, - то хай твій пресвітлий князь обстриже свої патли та пришле нам на Січ, а ми їх до тички прив'яжемо і будемо ними горобців пужати!
- Го-го-го! Ха-ха-ха, - зареготало товариство.
- А що, хлопці? - питає кошовий, од сміху заливаючись. - Може й, справді за таку плату допоможемо пану Грицькові?
- Допоможемо! Згода! Хай присилає патли!..


Зрадів слуга - і махнув у фортецю. Доповів про усе Потьомкіну, а той спочатку дуже розгнівався, а потім подумав-подумав, хитро всміхнувся та й каже:
- Гаразд, понесеш їм волосся.


Темної ночі знову подався слуга на Січ, але на цей раз уже із пакунком. Поніс товариству князівську плату. Запорожці були задоволені, бо дуже їм хотілося панюгу чим-небудь ущипнути. Ще й не розвиднілося, а вони вже біля фортеці. Як вискочили з плавень, як ударили по ординцях, так ті ноги на плечі - і тікати! А наші за ними! Січуть бусурман на капусту - кров згонами тече. Увесь цей кут між Кінською і Кушугумом червоним став. Через те, кажуть, пізніше нашу слободу й назвали Краснокутівкою.


Перебили козаки ординців і вже хотіли було до коша вертатися. Коли це відчиняється кріпосна брама, і виїжджає з неї в супроводі пишної свити на баскому коні сам князь. Виїжджає і гукає:
- Спасибі вам, козачки, за поміч!..


Дивляться братчики, а в князя голова не стрижена!
- Як же це воно, пане Грицьку, що в тебе за ніч нова мичка виросла?!
- Ха-ха-ха! - засміявся князь. - Та то ж я вам Хіврині коси прислав... моєї куховарки, а ви, дурні, й повірили... Ха-ха-ха!..


Страшенно образилися запорожці й, нічого не сказавши, посунули, як туча, до Великого Лугу.


Пройшло відтоді кілька років. Татари вже не осмілювалися нападати на князівську залогу. Потьомкін сидів собі спокійно у фортеці та жирував із генералами. А одного разу влаштував він бенкет з нагоди своїх іменин. Зібралися вельможні гості з усієї околиці. Стали пити-гуляти, князя вітати та дорогі дарунки йому дарувати.


Бенкетують пани, а Потьомкін поміж них гоголем походжає. Аж увіходить слуга з якимось ну вузликом у руках і доповідає:
- Ваша ясновельможність, запорожці нам подарунок на іменини прислали.
- Давай його сюди! Розв'язуй, - каже князь.


Розв'язав слуга торбину, а там - собачий хвіст із ковтунами і цидулка: «Оце, тобі, Грицьку, за Хіврині пацьорки». Як побачили гості козацький «подарунок», так усі за животи й побралися. Сміються - аж качаються. А Потьомкін пополотнів і пішов геть в опочивальню.


Як роз'їхалися пани з бенкету, звелів князь готувати йому карету. А на ранок - тільки загуло: подався до Петербурга. Нажалівся там, кажуть, цариці. Тоді вона взяла та й зруйнувала Січ, а козаків закріпачила та порозганяла.


Після того Потьомкіну соромно й страшно було повертатися назад. Продав він свої тутешні маєтки якійсь графині Катерині, то вона вже буцімто й перейменувала Краснокутівку та Малокатеринівку, а сусідню, більшу слободу, Кушугумівку - на Великокатеринівку.


Ото таке колись діялося на нашій землі. Багато літ минуло з того часу, а люди, бачте, й досі все те пам'ятають.

.

.
«На туркені оженюся...»


У минулі часи село Малинівка, що на Гуляйпільщині, називалося Туркенівкою. Старі люди кажуть, що десь років двісті, а може, й більше, тому сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бравий був козарлюга, відважний лицар і добрий хазяїн. Всього в нього було доволі: і бджіл, і скотини, і птиці, і збіжжя. Не було тільки одного - жінки. Ну, то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір з молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився на ній. Живе собі й горя не знає. Думає, що його жінка-полонянка вже зовсім звикла до чужини. А про те й не здогадується, що вона тільки й жде слушного випадку, аби в степ вирватися та додому податися.


От якось відвихнувся запорожець чи там на Січ, чи там іще куди, а туркеня взяла та й утекла з хутора. Куди вона майнула і що з нею сталося, хто його знає. А тільки через якийсь там час прискакав із степу до зимівника турок на баскому коні. Увесь у дорогих шатах та золотою зброєю обвішаний. Видно, із багатих.


- Так це ти, шайтан, мою туркеню вкрав?! Ану, виїзди в поле - поміряємось силою. Я тобі покажу дорогу до чужих жінок!..
- Ну що ж, - відповідає запорожець. - Як міряться, то й міряться. А хто кому куди дорогу покаже, то ще побачимо. - Сіп на коня, взяв ратище, розігнався та з усієї сили й наколов ним попрошеного гостя. А наколовши, вискочив на високу могилу та й   покинув тамечки мертвого хвалька    на вечерю сіроманцям...


Спливали роки за роками, зістарився козак та й віддав богові душу вдівцем. Хутір же його невдовзі став слободою. І назвали її люди, знаючи запорожцеву пригоду, Туркенівкою, а ту могилу, де поліг кістьми бусурманин, Турковою могилою.

.

.
На старих руїнах


У давні часи наша річка Кінська була широкою і повноводою. По ній, розказують, плавали запорожці на своїх чайках і турки на великих кораблях. А з обох берегів до неї підступали глибокі байраки, терники та поодинокі невеличкі поселення. Було таке поселення і на місці теперішньої Малої Токмачки1. Жили в ньому козаки та всякі прийшлі люди, і називалося воно тоді Малою Маківкою.


Якось на початку літа, коли навкруги буяли трави і квітував червоними маками степ, на село напали турки й татари. Напали саме тоді, коли наші пращури справляли свято маку. Старі діди переказують, що це свято припадало на першу п'ятницю червня...


Всіх дорослих маломаківчан вороги порізали, вродливих дівчат у неволю бусурманську забрали, а дітей у Кінській потопили. Від людської крові ще дужче зачервоніли стоптані нападниками маки.


І довго пустувало село відтоді: кілька літ. Аж ось одного разу, в день макового свята, вийшла із води на берег чарівна пара: дівчина-русалка і красень юнак. Вони були з тих нещасних дітей, що їх колись вороги потопили. Дівчина назвалася Христиною, а юнак - Іваном. Та й стали вони жити як подружжя, заснувавши на старих руїнах нове село Христинівку. Народилися згодом у них сини й дочки, а потім онуки пішли... А вже правнуки, як довідалися про своїх далеких предків, то вирішили перейменувати Христинівку на Малу Товкмачку, бо ж маки тут були ворогами потоптані-потовчені, і кров невинна на них пролилася. Це тепер, щоб легше вимовити, кажуть «Мала Токмачка», а в старовину казали «Мала Товкмачка»...


______________
1 Мала Токмачка - село Оріхіівського району Запорізької області.

.

.
Бунтарева родина


Давно колись за бунтарство й непокору заслала цариця Катерина в Сибір на каторгу козака Токмача. Довго мучився сердега у чужій, холодній стороні, але ніколи не забував свого рідного краю, Запорожжя. Одного разу він перехитрив охоронників, втік із неволі і потаємно добрався аж у наші степи. Сподобалися йому квітучі береги Кінської - і вирішив він поселитися на таврійському боці, куди ще панська рука не діставала.


Незабаром Токмач одружився ні дочці старого козака, що жив поруч. Через якийсь там час народилося в нього двоє дітей - дівчаток. І жив отак колишній каторжник тільки із своєю малою родиною в нашій стороні багато років, аж поки в Таврію з усіх усюд люди не хлинули та не обсіли Токмачеве дворище цілою слободою. А як обсіли, тоді й вирішили назвати село Малою Токмачкою.

.

.
Народжена вдруге


Наше село дуже давнє. По-різному його називають: дехто - Кінськими Роздорами, а більшість - Кінськими Роздорами. Хто знав, яка із цих назв правильніша... І про ту, і про іншу всякі балачки ходять.


Кажуть, що слободи почали тут заводитися за цариці Катерини. В одній із них за кілька верст звідси, понад Маріупольським шляхом, стояв постоєм гусарський полк. Ще й досі та слобода називається Гусаркою. Так ото, було, відпустять солдати своїх коней у степ на пашу, а вони візьмуть та приб'ються аж у нашу балку, до Кінської. А тутечки, дивись, і дикі коні саме прийшли на водопій. їх тоді водилося достобіса!.. То як зведуться свійські й дикі жеребці, як почнуть іржати та кусатися, так шерсть цілими клаптями вгору летить. У диких вона, кажуть, була довга, як овеча вовна. Не мирилися, значить, на цій землі коні між собою. Від того, буцімто, й село назвали Кінськими Роздорами.


Ну, а Кінські Роздори - так це начебто через те, що якраз отут Кінська надвоє розійшлася-розділилася: на Мокру і Суху. Може, воно й правда, та тільки старики все було розповідають, що наша річка ніколи не «роздиралася». Давно-давно колись вона мала одне русло і текла тим річищем, яке тепер звемо Сухою. А Мокра Кінська побігла степовою балкою вже за пам'яті прадідів. І побігла не сама собою, а по людській волі. Ось як це сталося.


Осіли у вільних таврійських степах полтавці, чернігівці, стародубці та всякі інші переселенці. Почали господарювати, розживатися. А поряд із ними, туди геть ближче до Азовського моря, кочували ординці. Не сподобалося бусурманам таке сусідство, і вирішили вони християнам чим-небудь напакостити. Довго думали-метикували, що б його утворить. І придумали! Взяли сто тюків вовни і забили нею джерела Кінської. Як забили, враз річка й обміліла, а незабаром і зовсім висохла.


Стала рослина в городах в'янути; стали садки пропадати. Всякий звір в інші краї змандрував, риба загинула. Піднялися суховії - і вся округа пертворилася в пустелю... Голодна скотина реве несамовито, собаки виють, як не погибель, у небі гайвороння клубочиться. Люди ж бідкались бідкались, а тоді бачать, що лиха година, що видима смерть наступає, - і почали кидати насиджені місця. Поскладали на вози сякі-такі пожитки та й подалися до Дніпровських плавнів.


Сунуть валки степом, а над ними курява хмарою! Діти плачуть, води просять. Жінки тужать, а чоловіки спересердя по сухих будяках батогами цьвохкають. Коли це гульк - назустріч, із боку Оріхова, якийсь вершник скаче! Підбіг ближче, дивляться передні - запорожець. І не простий козак, а богатир: плечі в аршин, руки як у доброго коваля, вуса по півметра. Кінь під ним басує ясний, мов жар-птиця: грива, хвіст і копита золоті, а з очей іскри так і сиплються, так і сиплються.


- Куди це ви, люди добрі, валуєте? Яка вас біда жене і чому ви такі заплакані? - питає козарлюга.
- Отак і отак, - відповідають переселенці. Та взяли все чисто й розказали богатиреві.
- Це, - каже запорожець, - іще не велика рахуба! Це таке діло, що й поправити можна... То вам татарва капості наробила.
- А як ти його поправиш? - обізвався дядько з гурту.


Козак нічого не відповів, тільки пильно-пильно обдивився людей, побачив біля одного воза молодицю з маленькою дитиною на руках і покликав:
- А йди-но сюди, чорноброва!


Молодиця підійшла. Дитятко плаче, випинається.
- Хто це в тебе, козак чи дівка? - усміхнувся богатир.
- Хлопчик, - відказує жінка.
- Ага! Оце й добре, - каже запорожець.- Давай його сюди, він мені й усім вам допоможе. Я з ним поїду ваше лихо побивать. А як поб'ю, поверну твого козака живого-здорового...
- Ой боже ж мій! - заголосила молодиця. - Як же це так?! Куди ти з ним поїдеш? Не дам, не дам!..


Тоді люди почали благати, упрошувати матір:
- Дай йому хлопця! У запорожців слово тверде... Поверне він тобі сина, ось побачиш. Порятуй нас, порятуй!..


Насилу ублагали. Подала жінка богатиреві дитя, він узяв його обережненько та й каже:
- Звертайте отуди он, до сухого берега Кінської, і там ждіть мене з дитиною. Я не забарюся.


Сказав це богатир і майнув у степ, як вітер. Біг, біг і добіг аж до Чумацької могили. Тільки вскочив у видолинок - а дитинча враз і замовкло.


- Тпр-р-р-у! - спинив козак скакуна. - Бий отут, товаришу! Вдарив кінь золотим копитом у землю один раз, потім другий, третій - і забили могутні джерела чистої пречистої та доброї-предоброї води. І потекла воші степовою балкою на північ, а біля нашого села по ліву руку н пересохлу Кінську впала. Ожила річка, забурунилася!.. Уже й до переселенського табору добігає, а разом із нею по березі запорожець скаче. Підлетів до молодиці, віддав дитину, скинув перед громадою шапку, поклонивсь і подався на Січ - тільки його й бачили... Не встигли йому й подякувати.


Отак народилася Кінська вдруге. Повернулися радісні люди на свої подворища та й стали хазяїнувати, як і раніше. Новий рукав річки Мокрою Кінською назвали, а старий так Сухою і залишився. Незабаром у степу наші фортеці стали, а в тих фортецях - солдати з гарматами. Відтоді бусурмани вже не наважувалися творити зло... Той же богатир, що врятував цілий край від напасті, більше ніде не об'являвся. Тільки пам'ять про нього лишилася...

.

.
І назвали Юрківкою


Колись, іще за цариці Катерини, по правий бік нашої річки Кінської була Катеринославська губернія, а по лівий - Таврія. В Катеринославщині пани панували, над бідними кріпаками знущалися, а в Таврії була воля. Оце, було, як доберешся до середини річки, то вже ти вільний чоловік. А як упіймають тебе стражники, то тавро на грудях або на руці гарячим залізом випечуть і в Сибір на каторгу завдадуть. Через те, кажуть, цей край Таврією і називався...


Хоч як пани пильнували, хоч які вони караули настановляли, а все ж кріпаки тікали від них і деякі щасливо через річку перебиралися.


Розказують старі люди, що саме в оцьому місці, де тепер наше село розкинулося, перебрався через Кінську якийсь козак Юрко. Як завдала цариця колишніх січовиків у кріпацтво, Юрко вирішив тікати в Таврію. Вибрав він тихцем уночі з панського табуна трьох скакунів, щоб у дорозі переміну зробити, та як гайнув, то тільки його й бачили. Поки дістався до Кінської, двох коней загнав, а на третьому непоміченим на лівий берег дістався. Переплив щасливо і став тут жити. А згодом таких утікачів у цьому місці чимало зібралося. Одного разу зійшлися вони на раду й вирішили свою слободу на честь козака Юрка Юрківкою1 назвати.

.
_______________
1 Юрківка - село Оріхівського району Запорізької області.

.

.
Розбійницька корчма


Тут колись у балці, де село П'ятихатки2, стояла корчма. А повз неї пролягав чумацький шлях із Криму через Василівку, через Оріхів - і на Дон. По ньому чумаки возили рибу й сіль. І від самої Василівки аж до Оріхова не було жодного села. Кругом був один степ та бур'яни. А по бур'янах табунами бродили коні - і свійські, й дикі. Степ той був панським. Люди теж були панськими. Як того пана називали, уже забули.


То оцей було пан та посилає своїх людей у Крим по сіль, а потім, уже з сяглю, на Дон торгувати. Чумаки як їдуть, то в балці біля корчми й зупиняються. Напоять волів, самі підобідають і їдуть далі.


І стали люди помічати, що не всі чумаки вертаються з того чумакування. Стали помічати, що з великої валки повертаються всі, а з малої (у п'ять-шість возів) - ніхто. Примітили, що як уїде в балку велика валка, то через якийсь там час і виїде, а як уїде в балку мала валка, то не виїжджає - там і залишається.


Стали люди ремствувати на пана, а декотрі жінки вже й просять його, щоб не посилав чоловіків у те чумакування, на вірну смерть. Тоді пан і наказав своїм слугам дізнатися, чому не всі чумаки повертаються.


Ось їде валка з п'яти возів, а за нею послали дозорців на конях. Вони, ті дозорці, їхали назирці, так що й чумаки не знали про цю охорону. Чумаки в'їхали в балку, а дозорці лишилися по обох боках нагорі й ждуть, що далі буде. А воно вже надвечір було.


Чумаки зайшли в корчму, пообідали, випили з дороги та й заночували. А дозорці чекають, поки вони виїдуть з балки. Вже й сонце зійшло, а чумаків нема. Приїхали вже від пана до дозорців посланці дізнатися, чи виїхали чумаки з балки, чи ні. їм сказали, що й досі не виїжджали. Тоді посланці - швиденько в Василівку до пана та все йому й розказали.


Зібралися люди і пішли до тої корчми. Приходять - а чумаків нема, тільки вози їхні стоять у вербах заховані. Люди й питають хазяїна:
- Були тут чумаки вчора?
- Були, - той відказує.
- А де ж вони зараз?
- Пообідали й поїхали собі з Богом далі. Де ж іще їм бути? А люди ж знають, що чумаки не поїхали, бо бачили вози
заховані, - та й кажуть:
- Ні, тут щось не те!


Зробили в корчмі обшук і знайшли під підлогою великий підвал, а в ньому чумаків порізаних і їхніх волів. У цій корчмі, виявляється, жили розбійники. Вони людей убивали, добро забирали, людським м'ясом свиней годували, а воляче в корчмі до столу подавали.


Як усе це розкрилося, то розбійників половили, а їхню корчму геть-чисто зруйнували й сліду не лишили. Тоді ж пан вирішив це глухе місце заселити, щоб більше не було розбою. Наміняв за собак десь на Полтавщині людей і поставив їм на тому місці, де була корчма, п’ять хат. Тому й село назвали П’ятихатками.

.

.
Провчили


Дехто думає, що село Успенівка Гуляйпільського району назване за храмовим святом. Аж воно зовсім не так. Старі люди з цього приводу ось що розповідають...


У глибоку давнину по річці Янчулі, - а особливо там, де тепер розкинулась Успенівка, - росли дрімучі дубові ліси. Тяглися вони аж до річки Вовчої і ще далі, аж до Самарських пущ. Жили в тих лісах запорожці і всякі бурлаки, що повтікали від панщини з усієї України.


А як поділила цариця Катерина козацьку землю й тутешні ліси та угіддя поміж панами, то на Янчулі, недалеко від Гуляй-поля, де не взявся якийсь вельможа на прізвище Ус і сказав:
- Віднині це моя земля... І ліси мої! Збудую собі отутечки над річкою палац і заживу, як у раю...


Сказав ото таке Ус і почав закликати до себе на роботу всякий вільний люд, що мешкав у янчульських околицях. Наскликав чимало наймитів та й каже їм:
- Бачите, хлопці, оці дуби-велетні?
- Бачимо, - відказали бурлаки.
- Пиляйте їх та гарненько штабелюйте. Я буду палац будувати... Добряче заплачу, тільки не лінуйтеся!


Послухали люди пана і взялися за роботу. Пиляли кілька днів, а тоді прийшли до Уса по обіцяну плату. Пан же, замість того, щоб розрахуватися із заробітчанами, звелів своїм слугам нацькувати на них собак та ще й насміявся:
- Оце вам, волоцюги, така плата!


Страшенно образилися наймити й вирішили провчити вельможу. Діждалися вони ночі та й пустили все напиляне дерево за водою. Приїхав уранці Ус із Гуляйполя на свій наділ, глянув - нема колод, самі пні навколо. Кричав, сварився, лаявся дука, та все марно. Так і не збудував він дубових хоромів, прийшлося цегляні мурувати. А люди довго з нього сміялися та все казали, що хотів Ус мати палац, а лишився з пнями. Так ото через те, значить, і село, яке згодом на панському займищі виникло, назвали Успенівкою.

.

.

Джерело: Савур-могила. Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини. - К. : Дніпро, 1990. - С. 109-134.

Переведення в електронний вигляд: Діденко К.В


На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про козацтво:

 

Останнє оновлення на Неділя, 07 квітня 2013, 16:30
 
, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting