Зараз на сайті

Сейчас 109 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
21.03.2011 17:12
There are no translations available.

Фото: Рудоманова А.Є., Волкова К.Ф.
                    

             Вірші про Чорнобильську трагедію
 

Багряна А.
Малиновий дзвін
уривок

Ви чули, як плаче спустошена Прип'ять,
За скоєний гріх розіп'ята живцем,
Прип'ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей.
І тихо ступає життя у полин,
І лине Чорнобильський дзвін.

* * *

Драч І.
Вічна материнська елегія

Назустріч Учні Сина.
Під руки - та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
- Мене пізнав, Сину?

- Чого тікаєш, Мамо?
Тож мусимо ловити,
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!

Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.
Сказала йому гордо:
- Я - невмируща мати!
Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
І знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала.

Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова
І де усе, що сниться
Без слова, лихослова.

Пройшла усі сторожі,
Минула всі обвали.
Палали її рожі,
Як півні - генерали.

Було все мов на лезі,
Якому все стинали,
І квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.

Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати,
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.


 д

* * *

Драч І.
Солдатська мадонна

Більше року метляється
На балконах пропаща білизна,
Більше року сотається
Любов молода ненависна,
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові!

Ріжем сосни руді
Од того проклятого року,
Із пеньками смолистими
Також маєм мороку.
Стовбури ми ховаємо –
Аж два метри сипкого піску.
Чи сховаєш ти ненависть
У могилу таку?

Вже над лісом рудим
Простелились лисицями дюни,
А пісочок цнотливий,
І безтямно і проклято юний.
Вистеляється, лащиться,
Наче він ні при чому.
Закопати, туди його матері,
І швидше мотати додому…

Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа.
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй
Так таємно непрошено ходить.
І це нас налякало -
Не по-людськи якось виходить.

Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та за сни ти, нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: - Факт!

Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували,
Ми уже не поспали як слід.
Та нікого не встежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.

Генерал сподівається:
- Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий-бо слід.

І замовк він знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатали перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справіку синами.

Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шерхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися -
От проява непевна яка!..
Може, мати ішла в Саркофаг
До Валерія Ходемчука?!.

* * *

Дмитро Павличко
Листок

Не з Левіта нових полотен,
А з під чорнильних долин
Мені назустріч явір злотне
Іде, як грізний паладин.

Іде. Нема при ньому зброї,
Та я тремчу. Я знаю все.
Йде, мов солдат з передової,
Що руку в рукаві несе,

Свою одірвану лівицю,
Вже неживу, та ще в сукні…
Йде навпрошки через пшеницю,
Щось хоче мовити мені.

Він листя кидає шалене,
А кров із рукава - дзюрком.
Кричу я: - Не підходь до мене,
Бо вб’єш мене одним листком!

Не винен я, що все те сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!

Він шепче: - Винен! - і поволі
Проходить в скорбності німій.
І спалює мене на полі
Улюблений листочок мій.

* * *

Задворний В.
Героям Чорнобиля

Коли зловісна блискавиця
Сторуко в серце уп’ялась,
І опалила ваші лиця,
І в танці дикому зайшлась,
Коли вже й хмари спопеліли
У знавіснілому вогні, –
Ви смерть приборкати зуміли
На тім, останнім рубежі.
Не віддали їй на поталу
Світанків наших ніжний щем,
Ви, як один супроти стали,
Пекельним січені дощем.
У тій жорстокій веремії
Ви до кінця тримали бій
І пронесли свої надії
Крізь вогнецвіт своїх надій.
Шумлять жита, як і раніше,
Пливуть у небі літаки…
За вас історія допише
Суворі подвигу рядки.


 

* * *

Кордун В.
Зона

Земля за колючим дротом,
земля позбавлена волі.
У плинних древлянських широтах
сосни вклякають поволі.
Не вберегли ми рідну землю,
ще й у горі залишили потім.
Тож чи я відчахну від душі
й відокремлю просвітлену кров'ю і потом?
Чи простиш нам, земле пречиста,
Що тебе прирекли на засуд?
Плин літописів, тьма літочислень -
Все це викреслено із часу.
Ти чия, моя земле, чия ти?
І чиї милосердні очі
із досвітніх глибин зірчатих
надивитись на тебе хочуть?
Поки знов ця земля зцілиться,
проминуть віки, не народи.
Мушу ждати. Незнані побачивши лиця,
затамую востаннє свій подих.
Ліси й села за дротом,
і тяжко зітхає глина.
Перед Поліссям, стражденним народом -
стаю на коліна.

* * *

Костенко Л.
Стоять озера в пригорщах долин

Стоять озера в пригорщах долин,
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царствений цибатий чорногуз
Поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе,
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє.. І на все, на все
Лягає пил чорнобильської траси.
Жоржини на чорнобильський дорозі
Вже другий рік, як струшують біду,
Прозорий жах обмацує ворота -
Чи можна людям в хату увійти?
Роса - як смертний піт на травах, на горіхах.
Але найбільше стронцію - у стріхах.
Хто це казав, що стріхи - традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.
Летючі крони голубих дерев.
Із року в рік дожити до неділі.
Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.
Аборигени острова Надії.
Босоніж дітки бігають малі.
Пройшла гроза і не була озонною.
А де тепер не зона на землі?
І де межа між зоною й не зоною?

* * *

Костенко Л.
Страшний калейдоскоп

Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить.
У кожну із хвилин.
Розбився корабель.
Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан.
Руйновище. Загладь.
Хтось цілиться. Хтось впав.
Хтось просить: «Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
На цих всесвітніх косовицях смерті!


 

* * *

Оленівська Л.
Чорнобильське літо

Софіє! Богдане! Із-під копита
Втікає майдан.
Хто залишиться з вами?
А син маленький так тихо пита:
- Куди це ми їдемо, мамо?
Не знаю. Мовчу. Темнота. Сліпота.
Розстріляні хмари, і сонце з громами.
А син мене знову і знову пита:
- До кого ми їдемо, мамо?
У київським небі здригнувся літак.
Немов до Дніпра - до віконець - губами
Малі серденята не в такт і не так
Забились.
- Ми більш не повернемось, мамо?

* * *

Павличко Д.
Листок

Не з Левіта нових полотен,
А з під чорнильних долин
Мені назустріч явір злотне
Іде, як грізний паладин.

Іде. Нема при ньому зброї,
Та я тремчу. Я знаю все.
Йде, мов солдат з передової,
Що руку в рукаві несе,

Свою одірвану лівицю,
Вже неживу, та ще в сукні…
Йде навпрошки через пшеницю,
Щось хоче мовити мені.

Він листя кидає шалене,
А кров із рукава - дзюрком.
Кричу я: - Не підходь до мене,
Бо вб’єш мене одним листком!

Не винен я, що все те сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!
Він шепче: - Винен! - і поволі
Проходить в скорбності німій.
І спалює мене на полі
Улюблений листочок мій.
 

      

* * *

Пахльовська О.
Це ти, Маріє...

Не впізнаю - ні зблизька, ні здаля.
Це ти, Маріє, знов ідеш за гробом?
Тепер тут зона, а була земля...
Тут був чорнозем, а тепер - Чорнобиль.
Тут все - було. Який минулий час!
З яких похмурих неземних граматик?
Чи тут вже апокаліпсис почавсь?
Чи знов пройшли тут гунни і сармати?
Все хоче народитися і жить.
І розцвісти. І збутись. І любити.
І вільний кінь вздовж берега біжить,
Не знаючи, що він уже убитий.

* * *

Пахльовська О.
Сучасне дерево пізнання

Ніяких змін на цій старій землі.
Лиш грім проклять, де вчора ще - осанна,
Та ж сама Єва. І той самий Змій,
І тільки яблуня далеко не та сама.
Плоди солодкі. Листя ще густе.
Адам освоїв найновіший трактор.
І так наївно яблуня росте,
А поблизу - Чорнобильський реактор.
Тут по траві не пройдеш босоніж.
І Єва плаче - яблука достигли ж!
А Змій стурбовано шипить:
- Не їж-ж-ж!
Бо істину впізнати вже не встигнеш-ш-ш!

* * *

Пахльовська О.
О, повернись...

О, повернись, якою Ти була
Сто літ тому, і тисячу, і вчора!
...отруйні ріки вбрід перебрела
І княжі тіні похилили чола.
Ти - Русь. Ти давня. Київська, ще та,
Чий меч святили у соборах Лаври,
І на рельєфах древнього щита
Світився горем профіль Ярославни!
Був вітер - сторож всіх твоїх границь,
Був теплим дух великих медозборів,
І темним - пурпур княжих багряниць,
І світлими хрести Твоїх соборів!
Невже ж до нас Твій голос не озветься,
Коли нащадки ходять по гробах?!
На тій землі, де зводили фортеці,
Тепер стоїть бетонний саркофаг.
Уламки смерті робот підмітає.
І квітки вже жахається бджола.
Спитай в Дніпра - чи він ще пам'ятає
Тебе таку, якою ти була?
О, як за все, що зроблено, простити?
В яких віках засне оця біда?
...Приходив князь. Хотів киян хрестити.
Але була вже мертвою вода.

* * *

Сингаївський М.
Мій крок - із атомної ночі

Мій крок - із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле - не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить з мого дитинства,
Щоб я не розлучався з сином.

Мій крок - до пам'яті і слова,
Що забринить, мов засторога,
І скаже: небезпечна зона,
Де не ступить, не зупинитись!

Де на чорнобильських подвір’ях
Обпалить душу чуйна тиша:
Земля - і та не обізветься
Людським, ще незабутим кроком.

Усе обпалить і просвітить
Біда, немов рентген стосилий.
І все прожите-пережите
Засвітиться болючим смутком.

За тих, по кому дзвін клекоче,
За тих, кого нема вже поруч,
За тих, кого ми проводжали
В останню, наче креп, дорогу.

А нині - з ними у зеніті,
У пам'яті невідворотній,
У порятунку для нащадків
Та у змордованих печалях.

* * *

Чубач Г.
Весна 1986

Можливо, я колись прощу,
Але забути це не вдасться;
Біда забрала в мене щастя
Радіти теплому дощу.
Можливо, я колись втомлюсь,
Але забути - не забуду:
Бездомний пес по місту блудить,
І я , як всі, його боюсь.
І двір наш зовсім опустів.
Дітей із Києва вивозять.
У матерів - болючі сльози,
І їм не треба втішних слів.
Можливо, я колись навчусь
Міняти гнів на тиху милість.
А нині прошу: ваша гнилість,
Зійдіть з дороги, бо зірвусь!
Не можу більше біль таїть,
Не тішусь ранньою весною.
Мій світ, як хмара над Десною:
Як зупинилась, так стоїть.
Посеред мирних, добрих днів
Така печаль! Така пекучість!
Не «жить», не «буть», а «брати участь» -
Хтось зручно вигадать зумів.
І замість правди напівправда,
Вриває ниточку добра.
І воду п'ємо із Дніпра,
Яку ніхто вже пить не радить.
І бджоли з вуликів летять
На цвіт чорнобильського саду.


* * *

Чубач Г.
Зима 1987

Ця зима, як ніколи - важка.
І здається, повік не минеться.
У дворі горобина гірка
Так вродила, що гілля аж гнеться.
Червоніє, шаріє, горить
І не може причину збагнути:
Таж усю обривали торік.
А в цю зиму про неї забуто.
Навіть ворон - і той не клює,
А кудись понад нею літає.
Горобинонько, горе моє,
Ти даремно на радість чекаєш.
Зародила,але не хвались.
Вчені людям одверто сказали:
Лікувальна, корисна... колись...
А тепер ти отруйною стала.
До ягід не торкнеться рука.
Кожна гілка зачепить за серце.
Ця зима, як ніколи, - важка.
Проминає, але - не минеться.

* * *

Чубач Г.
Мій Київ

Коли мій Київ
Зводивсь над віками,
Жінки хрестились
Тихими руками.
Коли мій Київ
Став самим собою,
Жінки світились
Ніжною любов'ю.
Комусь - ще юний.
А комусь - вже вічний.
Мені дістався Київ мій
Трагічний.

* * *

Шовкошитній В.
Рыжий лес

Среди погибших отрешенных сосен
Весна блуждает солнечным лучом.
А рыжий лес навек сковала осень,
Он с ней бедою нашей обручен.
В пустом селе на проводах усталых
Не видно беззаботных легких птиц.
Текут тягучей болью в водах талых
Утраты наши - вереница лиц…
Зловещий призрак, облаков сожженный, -
Радиоактивный омертвевший лес…
Деревья тянут руки обреченно
В бесстрастное всевиденье небес.

* * *

Шовкошитній В.
Ценою смерти

Взметнулся в небо столб огня,
И взрыв разбрызгал блока глыбу.
Застыла в ужасе Земля,
Бедой поднятая на дыбу.
Огонь и мрак – невидим враг.
До смерти шаг – потом бессмертье.
Ни перестрелок, ни атак,
Но жить лишь так – ценою смерти!

Пожарники идут на рать,
Моих товарищей когорта!
Вы знали: надо умирать -
И стали сталью экстра - сорта.

Разворотил нам душу взрыв.
Суровы Припяти плацдармы.
На линии судьбы - обрыв…
Но жертвы наши - нет, не даром!

 ж

д

ллорж

о

Джерело:
1. http://www.ukrlit.vn.ua
2. http://www.ppl-092.usoz.ua

л

д

ж

ж

э

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

Обновлено 21.02.2012 12:44
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting