Зараз на сайті

Сейчас 136 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
23.03.2016 06:43

Костюченко Анастасія "Легенда про скарби Павла Полуботка"


Зима 1805 року в Нікопольській волості Катеринославської губернії була неймовірно холодною й сніжною. Усі шляхи замело снігом, а хуртовина все не вщухала. Вона моторошно завивала й стогнала. Не позаздриш тому, кому не пощасливилося вийти з хати. Миттєво мороз ухопить за щоки, ніс і руки; відразу заметіль огорне крижаною ковдрою. Краще посидіти в хаті біля печі та попити тепле молоко, спостерігаючи за химерними візерунками, які малює старенький каганець. А ще можна лягти й подрімати.

У хаті старого Панасенка не спали. При тьмяному світлі свічок сиділа невелика сім’я. Дітлахи - на печі, мати їхня, Оришка, пряла й наспівувала простеньку мелодію. Біля неї дрімала свекруха, стара, зморена життям і працею жінка. На лавці сидів дід, прикривши очі. Він тихим голосом розповідав онукам казки й оповіді. Його лагідний голос відбивався від стін і гуляв теплою хатою, навіюючи атмосферу незвичайних подій. Здавалося, якщо закриєш очі, то побачиш мужніх козаків, казкових богатирів, чарівних русалок і страшних відьом, що жили в дідусевих розповідях. Та історія закінчилася, голос стих - і чарівність розсипалася м’яким снігом за вікном.

- Діду, діду, розкажіть нам ще що-небудь, — трохи сонним голосом промовила п’ятирічна дівчинка. Її очі самі вже закривалися, та дитинча стоїчно боролося зі сном.

- Ганнусю, ти вже засинаєш.

- Ні, діду, розказуйте, розказуйте! — попросив Остап.

- Так, розповідайте, дідусю! — заблагав Микитка, на рік молодший від Остапа й на два роки старший від Ганни. Він більше від усіх полюбляв розповіді діда. Завжди просив його щось розповісти. Хлопець закривав очі й поринав у неймовірний світ, який повністю відрізнявся від його сірого життя. Мабуть, тому був дуже мрійливим і трохи ледачим, що в житті не допоможе, а лише завадить. Так вважали мати, бабуся й батько, але не дід. Він вірив, що цей хлопчина створений для більш високого, ніж робота в полі.

- Гаразд, дітлахи. Розповім я вам легенду, хоча ні, це не легенда. Наша історія. Так, історія. Колись, як ще мій дід був молодим парубком, існувала така могутня держава - Запорозька Січ. У ній жили славетні наші земляки — козаки. Вони захищали рідний край від усіляких загарбників, були символом нескореної України...

- А де вони зараз, дідусю?

- Немає їх, онуче. Лиха цариця зруйнувала останню надію, боялася Катерина запорожців, люто ненавиділа їх за любов до України й наказала знищити Січ. За це вона буде горіти в пеклі.

Дід сумно опустив сиву голову. Затягнулося мовчання. Діти із нетерпінням дивилися на діда, очікуючи продовження. Через кілька хвилин він продовжив історію:
- А спрямовували цих соколів мудрі гетьмани. Один із них - відомий козацький ватажок Павло Полуботок. Він на ті часи був, мабуть, найбагатшою людиною нашої країни. Його скарби були незліченні.

- Скарби? - здивовано перепитав Остап.

- Так. Золото, багато золота. За ці гроші можна було б назавжди розпрощатися з Російською імперією і кріпацтвом.

- А куди вони ділися, дідусю?

- Нема їх, онуче. Жадібний цар Петро захотів забрати скарби собі, та Полуботок заховав їх, та так, що й досі ніхто знайти не може.

Йшли роки. Діти виросли й поринули в невеселий світ праці та злиднів. Микита й Остап, не покладаючи рук і не розгинаючи спин, працювали в полі і вдень, і вночі. Мати постаріла і вже не злазила з печі, а Ганна ледве встигала поратися по господарству. Та грошей все одно не вистачало, тому часто вони голодували. А пани зовсім знахабніли. Так ганяли бідних кріпаків! Особливо ненавиділи Панасенків. Скільки лиха ті натерпілися! Але корилися, бо не знали іншого життя....

Та іноді Микита думав про ті часи, коли не було панщини, усі жили й працювали лише на себе, коли у своїй хаті люди почувалися господарями, а діти просто росли на втіху батькам, а не стогнали від непосильної праці та недоїдання. Тяжка робота не дозволяла довго думати. Дні були однакові й зливалися в суцільну велику пляму.
На мить їх витягнули з цього сірого буття старости. їхній прихід не був неочікуваним, бо Ганна вже давно в дівках засиділася. Справили весілля, і хата Панасенків стала, як пустка. Стара мати не встигала поратися по господарству, й лихі часи стали ще скрутнішими. Ганна частенько навідувалася до них, не дивлячись на заборону чоловіка. На неї було страшно глянути. У свої двадцять років скидалася на стару й зморену жінку. Гнів брав Остапа й Микиту, та що вони могли вдіяти? Терпіли й працювали, лише б прогодувати сім’ю та не замислюватися.

Та одного разу цей жахливий, але стабільний життєвий лад було назавжди зруйновано. Більшість хатинок їхнього села пани вирішили знести. Ця звістка боляче вразила всіх. Люди не знали, куди діватися. Розпач і сльози, гнів і безпорадність поселилися в цьому селі. І тоді Микита вирішив піти світ за очі шукати щастя. Спочатку його всі відмовляли від цього, та Остап підтримав брата - і пішли вони вдвох.

Панасенки не знали, куди йти, навіщо, та якась невідома сила тягнула їх далі. Через деякий час дійшли вони до напівзруйнованого замку. Навіть його руїни вражали красою і величчю. Зважаючи на глибокі сутінки, хлопці вирішили переночувати в ньому. Остап швидко заснув, а Микита ходив численними коридорами й насолоджувався схованими за павутинням і стертими часом розкошами. Він блукав усю ніч. Коли затріпотів несміливий світанок, юнак стояв на балконі й захоплено дивився на незвичайний краєвид. Ліс, річка і ранкове сонечко. Вдихаючи свіже світанкове повітря, хлопчина здивовано помітив, як золотиться річка під першим сонячним промінням. Серце його несамовито забилося - і все згадалося. Згадалися тихі зимові вечори, розповіді діда про Павла Полуботка.

- А якщо це його замок?

Здогадка осяйнула парубка. Він побіг до брата і збудив того. Разом хлопці спустилися до річки. У ній, на самому дні, золотилося щось. Переглянувшись, брати пірнули у воду. Коли вони з’явилися над водою, то в долонях мали золото. Увесь день і всю ніч брати виловлювали золото, та більшість його все одно лежала на дні. Навантаживши на плечі мішки зі скарбом, хлопці швидко повернулися до села. Золота було так багато, що вони вирішили не повертатися за рештою. Коли Остап і Микита зайшли до хати (а ту ще не знесли), то розділили золото навпіл. Остап мрійливо перебирав монети.

- Знаєш, Микито, як ми заживемо! Будемо в золоті купатися не гірше, ніж пани.

- Е, ні, Остапе. Треба, щоб це золото людям добро приносило, а не тільки нам. За ці гроші можна все село викупити з кріпацтва, заплатити панам, щоб не зносили хати, побудувати церкви та школу, витягнути з бідності всіх.

- Не мели дурниць. Якщо люди хочуть, то нехай самі знаходять золото й діляться ним. Якщо ти дурник, то в мене на плечах голова є.

На тому й зійшлися. Остап викупив себе з кріпацтва, накупив скотинки, поля, одружився з багатою дівкою. Усі гроші на себе, всі гроші в сім’ю. Коли набридло колупатися в землі, накупив у місті багацько речей і почав їх продавати. Та й це швидко йому набридло. Тоді відкрив він шинок. Господи, скільки горя цей шинок людям приніс! Скільки сімей по світу з торбами пустив, скільки людей спилося!
А що Микита? Микита викупив усе село з кріпацтва, частку грошей віддав Ганні й матері, побудував три церкви й школу, допоміг бідним і нужденним. Село б знов відродилося й розквітло, якби ж не шинок. Микита намагався умовити брата закрити його, та той лише сміявся.

Та все вирішилося саме собою. Шинок збанкрутів через бандюг із міста, залишивши Остапа в одній сорочці. Але той не хвилювався. Пішов додому, відкрив скриню з грошима, а там пусто. Почухавши потилицю, вирішив повернутися до тієї річки. А на гроші, які дістане з дна, захотів побудувати собі новий будинок із садком і городом, і ще один шинок. Та вийшло все не так, як він сподівався. Коли втретє раз пірнав у воду, то вже не винирнув. Його мрія купатися в золоті здійснилася. Він назавжди залишився з ним на дні загадкової річки.

Багато часу минуло. Покоління змінювали одне одного, річка встигла перетворитися на болото. Гроші ті, які встиг дістати Остап, так і лежали на березі. Хто тільки повз них не проходив! А вони чекали слушної нагоди, щоб перетворитися на золоте перо. Його знайшов самотній подорожній і написав ним історію рідного краю, його минуле й майбутнє. Змінив долю своєї Батьківщини, показав шлях до нового, вільного життя. Ім’я цього чоловіка - Тарас Григорович Шевченко.

 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting