PDF Друк e-mail
История Никопольщины - Эпоха казачества
Субота, 16 червня 2012, 23:35

Грибовский В.
Кандидат исторических наук,
исполнительный директор
Института общественных исследований
г. Запорожье, Украина
Биография

.

Низове запорозьке козацтво у Нікопольському краї другої половини XVII ст.

.
Історію запорозького козацтва, невід'ємно пов'язану з минувшиною Нікопольського краю XVI-XVIII ст., неможливо зрозуміти, якщо розглядати її лише крізь призму образів, окреслених українськими істориками за доби Романтизму, чи дотримуючись аналогічної за методами, але протилежної за спрямуванням позиції російських та польських істориків-державників XIX ст., вороже налаштованих до запорозького козацтва та української історії взагалі. Реальні люди, завжди далекі від ідеалів, створюваних будь-якою ідеологією. Так само неможливо вловити специфіку життя низового козацтва другої половини XVII ст. (за доби Руїни в українській історії), якщо оперувати застарілими (хоча й зручними) історіографічними шаблонами.


Сучасну перспективу дослідження козацтва створює концепція прикордонних суспільств. За цією концепцією, прикордонні суспільства не розглядаються в якості державних утворень, а сприймаються як самоврядні общини, що виникли на узбіччі державних утворень в порубіжній смузі, де в силу політичних або природних обставин держава не спромоглася встановити стабільний адміністративний контроль. Ці суспільства спеціалізуються переважно на військовій діяльності, в них панують принципи егалітаризму (прагнення до правової та майнової рівності), культивується зневага до мирного господарського життя, комфорту, до приватної власності і бережливості. Соціальні відносини в них регулюються звичаєвим правом, а не державним законодавством. Зверхнє ставлення до сидня-гречкосія, акцентована воїнська етика, і зненависть до шляхетного пана та відраза до заможного козака-дуки, а також виборність керівництва поруч зі символічним приниженням-знущанням під час церемонії обрання над урядуючими особами - це все риси традиційних структур запорозького козацтва, що визріли упродовж XVI ст., набули стійких форм у XVII ст., а у XVIII ст. - зазнали нівеляції та перетворення в інші форми.


У другій половині XVII ст. найбільш виразним виявилося протиставлення Низу і Волості, Городової України та Запорожжя. Волелюбне запорозьке козацтво прагнуло позбутися опікування з боку будь-якої держави - Литовсько-Польської, Російської чи навіть Української гетьманської, започаткованої під час Визвольної війни середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького. Січ послідовно захищала свої політичні та господарські інтереси. Видатний дослідник козацтва О.М. Апанович зауважила: «...як державотворець, гетьман використав досвід Запорозької козацької республіки, удосконаливши і збагативши його». Однак він же поставив Запорожжя під жорсткий контроль, призначив на Січ спеціальний гарнізон з 400 козаків, що формувався з різних полків Городової України і підпорядковувалися кошовому отаману, якого призначав сам гетьман. Іншу залогу, чисельністю також в 400 гетьманських козаків, було розміщено в Кодаку. Їх основним завданням стало придушення опозиційних хвилювань на Запорожжі. Гетьманський уряд жорстоко придушив повстання на Січі, що відбулися навесні 1656 р. і в лютому 1657 р. Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 р. Запорожжя вже відкрито протистоїть його наступникам й надає притулок усім опозиційним силам та підтримує різних претендентів на гетьманську булаву, стимулює ворожнечу між гетьманами Правобережної та Лівобережної України і не дає жодному з них підсилитися. Завдяки цьому Запорозька Січ досягає найбільшої за всю свою історію самостійності та найінтенсивнішим чином виявляє незалежну політичну активність. Живим уособленням цього видатного і разом з тим суперечливого періоду в історії запорозького козацтва стала непересічна постать кошового отамана Чортомлицької Запорозької Січі Івана Сірка.


Обставини, за яких запорожці залишили Микитинську Січ та побудували свій новий осідок на річці Чортомлик, залишаються нез'ясованими досі. Єдиним джерелом щодо початків Чортомлицької Січі залишається уведений до наукового обігу Д.І. Яворницьким документ, датований 1672 р. Датою заснування Чортомлицької Січі умовно вважається 1652 р., оскільки у зазначеному документі вказано: «А строил зтот город Сечу кошевой атаман Лутай с козаками тому 20 лет». Січ на той час була потужною фортецею і густо заселеним містом, де одних ковалів було близько ста чоловік. Периметр фортеці становив 1 994 метрів або 900 сажнів. З трьох боків Січ омивалася річками Чортомлик, Прогнойною і Скарбною, їх урвисті береги правили за природне укріплення. Захищеність фортеці цими річками доповнював 13-метровий (6 сажнів) вал і рів. На валу влаштовано дерев'яні коші, в які засипали землю. Через вал і рів проходили вузькі пролази або «фортки», захищені бійницями (ними користувалися козаки під час облоги аби забезпечити постачання водою). З боку Базавлука і від Сумської дороги до Січі прилягав степ. З цього боку фортецю від степу відтинав вал з бійницями та частоколом із просмолених загострених паль, стояла велика башта з бійницями, упоперек близько 43 метрів (20 сажнів). Поруч, від річки Прогною до Чортомлика довжиною в 216 метрів (100 сажень) напівколом розміщено окреме укріплення - «земляний городок» із стрільницями для гармат. У центрі Січі - майдан, на ньому церква Покрови Богородиці. Навколо майдану стояло 38 куренів, будинки запорозької старшини, військова пушкаря, де зберігалися фортечні й польові гармати. За містом біля порту височів грецький дім, який служив для розміщення іноземних послів та купців.


Арсенал Січі складався з однієї гармати великого калібру - «пушки медной ломовой», 11 польових гармат середнього калібру, двох мідних і залізних пищалі малого калібру. Вважалося достатньою для оборони фортеці залога в 6 тис. чол; хлібних припасів на Счі заготовлено на випадок облоги з розрахунку на 10 років. Козацька фортеця була найбільш вразливою з боку степу від Базавлука: «только чересчур большого числа татар и турок нельзя допустить до Сичи с той стороны, с которой к ней прилегла степь, потому что в степи их удержать нельзя». З огляду на військову небезпеку та інші причини, Січ декілька разів переносили до іншого місця. За звістками 1663 р., Січ розташували в степу і без укріплень (причиною цього, ймовірно, була весняна повінь). У 1677 р. з огляду на можливість приходу великого турецького війська запорожці мали намір спалити укріплення Січі і сховатися на островах дніпрових плавнів, а в 1679 р. вони дійсно залишили на деякий час Чортомлик та перейшли на урочище Лободиху, осівши між дніпровими островами.


Запорожці тоді не мали стабільних кордонів на степу з доокружними кочовиками - ногайцями та кримськими татарами. Та й не було необхідності на той час визначати кордон та систематично наглядати за ним. Звичайно запорожці займали під поселення зимівниками місцевість поблизу степових річок, балок та заливних луків, в той час як степовий простір залишався місцем, де випасали свої стада кочовики. Степове правобережжя Дніпра до ріки Південного Бугу було рясно вкрито козацькими зимівниками, що заважало ногайцям здійснювати тут систематичне кочування. Ця територія de facto належала низовим козакам, хоча жодного юридичного визначення кордону в степу або хоча б приблизного окреслення прикордонної лінії не було здійснено аж до кінця XVII ст. Маємо лише одне повідомлення про р. Базавлук, що вона розмежувала козацькі і татарські займища: у березні 1681 р. запорожці перевезли через Базавлук російських послів В. Тяпкина та М. Зотова човнами («липами») «на свою сторону». У другій половині XVII ст. запорозьке козацтво впевнено контролювало територію, прилеглу до середньої течії Південного Бугу та степове правобережжя Дніпра до р. Базавлук, проте лівий берег Дніпра до р.Самара тоді часто виступав місцем для зборів татар і ногайців, котрі вирушали в похід в Україну чи в Росію.


Останнім часом науковці відмовляються від погляду, що стосунки запорозького козацтва з кочовим «татарським» довкіллям мали виключно ворожий характер і що на степовому порубіжжі ніколи не згасало полум'я війни. Війни між запорожцями і татарами мали системний (а не безладний) характер і відбувалися тоді, коли для цього з’являлися політичні або господарські мотиви. Спостереження над військовою діяльністю Івана Сірка дозволяє дійти висновку, що він здійснював походи в Крим та в Буджак тоді, коли татарське військо вирушало на допомогу будь-кому з його політичних опонентів в Україні.


Так сталося у 1659 р., коли гетьман Іван Виговський при допомозі татар розгромив російське військо при Конотопі, але не зміг закріпити свій військовий успіх лише тому, що Сірко спустошив татарські улуси в Криму, чим змусив татар відійти. Так само відбувалося, коли татари підтримували гетьмана Петра Дорошенка: рейдом вглиб татарських і ногайських улусів Сірко позбавляв Дорошенка татарської підтримки. Але крім воєн на степовому порубіжжі існувало в якості давнього промислу здобичництво, тобто освячений традицією і етично виправданий грабунок майна усіх тих, хто не входив до складу своєї корпорації. Як у запорожців, так і серед татар такий промисел не одобрювався.


Однак близькі сусіди-запорожці, що стояли зимівником при степовій річці, і ногайці, що з року в рік кочували поруч за стабільним маршрутом - уникали сварок між собою, намагалися не шкодити, а допомогати один одному. Люди по обидва боки степового порубіжжя знали один одного особисто, за справами і якостями, і горе було тому, хто знеславлював себе ганебним вчинком. Мораль і воїнська етика виступали тоді важливим регулятором людської поведінки. Вважалося ганьбою, коли чинився напад на того, в кого худоба пропала від епізоотій, чи коли не надавалася допомога тому, хто потерпав від стихійного лиха - посухи чи хуртовини. Лівобережний гетьман Іван Самойлович дуже дивувався, дізнавшись, що на землях запорожців Сірко дозволив кочувати декільком татарським аулам. На дорікання гетьмана кошовий відповів, що татарам дозволено випасати худобу з причини «недорода у татар трав», коли ж із запорожцями трапляється таке лихо, то й вони від татар «равномерным снисхождением пользуются». Найбільш показовим для характеристики життя на степовому порубіжжі та відносин запорозького кошового з українським гетьманом було закінчення листа: «Когда бы и чорт, пане гетьмане, помогал людям в крайней их нужді, то брезговати тім негодится; бо кажуть люде: нужда і закон зміняє. А когда мы, живя с татарами по сосідски, помогаем один другому, то сіе умному ни мало неудевительно, а то нам тилько дивно, що ты пане гетмане багато коло нас хархируешь, мов твій покійник батюшка на хавтурах с парахвіянами у Зинькови».


Характерно, що запорозький кошовий, здобувши шани і серед кочовиків, часто виступав посередником при вирішенні суперечок між татарами. Взагалі у кочових народів важливим засобом вирішення спорів був третійський суд, коли вирок робила людина, що випадково трапилася на шляху. Та найбільшої ваги мав присуд людини надзвичайної, тим паче - з такою репутацією «великого волшебника» або «шайтана», яку мав Сірко у сусідніх кочовиків. «Як Сірко скажеть, так тому и буть», - говорили вони.


Основними галузями господарства запорожців залишалися давні уходницькі промисли - рибалка, полювання, бортництво (бджільництво), а також розведення коней і, зрештою, військова здобич. Степ за порогами був залюднений мало. Основним типом поселення були зимівники-хутори. Зимівники не складалися з капітальних будівель. За переказами старожилів Нікопольщини, будівлі зимівників робилися з паль, вбитих в землю двома рядками, обплетених лісою (дикою лозою) і обмазаних глиною, крилися очеретом поверх звичайних дерев'яних крокв, виготовлених без жодного залізного цвяха.


Такі будівлі були поширені й серед тюркомовних кочовиків, які кочували від р. Кубані до Дніпра, Бугу, Дністра і гирла Дунаю. Вони також називалися зимівниками, а саме: кишла. Таку будівлю можна було швидко побудувати чи розібрати та перенести до іншого місця, і вона найбільше відповідала потребам здійснення промислів, але ж не потребам осілого землеробського життя.


За окремими підрахунками, у XVII ст. питома вага ріллі на нових угіддях не перевищувала 2%, в той час як близько 90% становили трав’янисті неорані степи. На протязі всього періоду свого існування Запорожжя потребувало підвозу хліба. Хлібне жалування, поруч з грошовим, було звичайною платою польських королів, а потім московських царів Війську Запорозькому за службу.


Землеробство, яке становило одне з типових занять козацького населення Городової України, на Запорожжі до кінця XVII ст. не набуло скільки-небудь помітного поширення.


Інколи нам важко побачити справжнього запорожця за хрестоматійним зображенням козака, котрий оре землю і, йдучи за плугом, тримає рушницю на плечі та шаблю при боці. Це, передусім, зображення козака Городової України. Степові здобичники мало займалися хліборобською працею, вважали її справою «мужицькою», селянською, не гідною лицаря-воїна. Таке зверхнє ставлення до хліборобської праці виявлялося у зневажанні сиднів або гречкосіїв, котрі з сім'ями поодинокими хуторами селилися в степових козацьких займищах. Запорожці завжди підкреслювали свою шляхетність та лицарське достоїнство, що не успадковувалося від народження, а здобувалося у повсякденній боротьбі за виживання в суворих умовах степу. Героїзований образ Запорожжя культивувався серед тодішньої української молоді, котра мешкала в обжитих хліборобських районах Городової України і часто вирушала на Січ в пошуках слави і з надією стати справжним козаком-лицарем. В цьому виявлявся також і протест проти соціального та релігійного гноблення. Січ уявлялася для тогочасної людності втіленням ідеалу соціальної справедливості. Проте цей ідеал міг реалізуватися в суспільстві із осілою хліборобською людністю лише зі значними корективами, які здійснив гетьман Б. Хмельницький в середині XVII ст. в Городовій Україні, вдосконаливши досвід запорозької демократії і влаштувавши полково-сотенний лад. Ці ж корективи відбувалися на Запорожжі у XVIII ст. унаслідок стабілізації кордонів, заборони спонтанних військових дій та підвищення рівня безпеки на степовій порубіжній смузі. Від цих коректив прикордонне суспільство втрачало свої специфічні риси і перетворювалося в іншу якість - на осіле землеробське суспільство, з систематичною дією адміністрації та із звичайною для пізньої феодальної доби нерівноправністю суспільних станів, з чітким розподілом на духовенство, лицарство і поспільство.


Період другої половини XVII ст. в історії низового козацтва найбільше символізується постаттю кошового отамана Чортомлицької Січі Івана Сірка.


Іван Дмитрович Сірко народився на початку XVII ст., між 1605-1610 рр. Від Д.І. Яворницького ствердилася думка, що майбутній кошовий народився на Слобожанщині (Харківщині) в слободі Мерефа (тепер місто Мерефа Харківської області). Те, що сім'я кошового дійсно жила в Слобідській Україні підтверджується пізнішими документами, однак не можна вважати сучасну Харківщину за батьківщину Сірка. Перші великі поселення українців з'явилися в Слобідській Україні з 1638 р., а власне українська колонізація краю відбулася в середині і в другій половині XVII ст., унаслідок спустошливих воєн, що велися тоді на території Правобережної України. Відомий сучасний дослідник козацтва Ю.А. Мицик переконливо обґрунтував, що місцем народження І. Сірка слід вважати сотенне містечко Брацлавського полку Мурафа, що на Вінниччині. Тут, у 1658-1659 рр. Сірко був кальницьким (вінницьким) полковником, а полковниками, зазвичай, тоді обирали місцевих жителів. Від цієї Мурафи, як вважає Ю. Мицик і походила Мерефа на Слобожанщині, заснована у 1658 р. переселенцями з Брацлавщини. В цій слободі і оселилася згодом родина кошового.


Є підстави, слідом за Ю. Мициком, вважати, що Сірко походив не з родини реєстрових козаків, але з дрібної української православної шляхти. Вважається можливим пов'язати його родовід з подільським шляхтичем Войтехом Сірком, одруженим з шляхтянкою Оленою Козинською, імена яких простежуються за документами. Невипадково, що польські королі в листуванні, звертаючись до кошового, називали його «уродзоним», тобто шляхетним.


Сірко був середнього зросту, міцної статури. На нижній губі з правого боку мав родиму пляму червоного кольору. Сучасники вважали її «божим знаком», що вирізняв Сірка від звичайних людей. Коронний гетьман польський і майбутній король Речі Посполитої Ян Собєський особисто бачився з кошовим і так писав про нього у своєму листі: «Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я в козацькому війську». Сучасники часто присвячували йому похвальні панегірики, ідеалізували його образ, наділивши його найдосконалішими людськими якостями. Польський поет і хроніст Веспасіан Каховський присвятив Сіркові вірш-панегірик «Вудила». В поемі «Віршована хроніка» анонімного автора типаж Івана Сірка перегукується з образом князя Святослава, змальованим в «Повісті временних літ»: «Земля - його ліжко, зелена трава - матрац, сідло - м'яка подушка, опонча - перина, попона - біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля - за дзеркало, панцир - за плащ, плетений шолом - за шапку, тятива - за пояс..., пригорща - за чарку, джерельна і річкова вода - за аліканте вино; болотяна вода - щоб вуса добре росли, роса - щоб серце охолоджувати, сухар - за пряник, толокно - за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода - за десерт».


Зрештою наведемо характеристику, данну автором «Історії русів»: «Сірко был человек удивительный и редких свойств в разсуждении храбрости, предприимчивости и всех воинских успехов, и при достаточном числе войска, легко мог сделаться Тамерланом или Чингиз-ханом, т.е. великим завоевателем».


Ще наприкінці 20-х років він, як згадував на схилі літ, виступив разом з Хмельницьким у морський похід на турецьку фортецю Трапезунд, що розташовувалася на південному узбережжі Чорного моря. Тепер спростовано сумніви, що І. Сірко у 1646 р. брав участь в боях при Дюнкерку, в Нормандії, будучи, разом із майбутнім гетьманом України Б. Хмельницьким та іншими козаками, у війську французького принца Конде. Тоді Сірко командував полком. Джерела свідчать також і про участь Сірка у Визвольній війні середини XVII ст., зокрема, у битві під Жванцем у листопаді 1653 р. Датою першого обрання Івана Сірка кошовим отаманом вважається 1663 р, хоча є підстави визначити, що йому доводилося бути кошовим і раніше. Відтоді щонайменше 12 років з невеликими перервами він займав посаду кошового, не дивлячись на те, що в умовах другої половини XVII ст. кошівську булаву було надзвичайно важко втримати. Більшість походів, здійснених Сірком в Крим та в Буджак, досягали своєї мети і закінчувалися перемогою. Як зауважив невідомий автор «Історії русів», «сражения у него почитались игрушкою, и ни одного из них он не потерял. Татары крымские и белогородские, сии с трашилища и бичь всем народам, были у Серка пужливыми оленями и зайцами. Он... проходил насквозь их жилища и укрепления.., загонял всех татар в Кефские (Кримські - В.Г.) горы, где и сами ханы их нераз крылись в ущельях и кустарниках горских».


Дати об'єктивну оцінку постатті Івана Сірка можна лише враховуючи конкретно-історичний контекст і з огляду на значення його діяльності для українського державотворення. За другою половиною XVII ст. закріпилася назва доби Руїни, коли нищилося надбання Богдана Хмельницького, коли між українськими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву точилися нескінченні усобиці, а самі ж українські гетьмани все більше перетворювалися на маріонеток в руках Росії, Речі Посполитої, Туреччини чи Криму. Татарські орди тоді часто залучалися до усобиці, підтримуючи то одного, то іншого претендента, але результат їхньої «допомоги» найчастіше був один: велика кількість українського населення потрапляла в полон, ставала рабами-ясирями. Територія Правобережної України, що виступила ареною військових дій, дійшла до повного запустіння. Татари і ногайці безсоромно грабували будь-який краєчок української землі, котрий щойно випадав з-під військового захисту, і реагували на це надзвичайно швидко.


Беззаперечною заслугою кошового Івана Сірка в українській історії було то, що він за політичного безладу, що панував в Україні за доби Руїни, єдиний спромігся організувати захист степового порубіжжя від грабіжницьких рейдів татар і ногайців. Без будь-яких політичних міркувань він перетинав шлях ординцям, коли вони, обтяжені «ясирем», вертали з України. Під час рейдів вглиб татарських улусів визволялися з полону всі християни, не дивлячись на конфесійні відмінності: будь то католики чи православні, і визволялися без викупу. За Сірка Військо Запорозьке досягло найбільшої незалежності за всю свою історію, піднісши свою політичну вагу в стосунках з іноземними державами до найвищого щабля. Цьому сприяли й зовнішньополітичні обставини: у 1667 р. укладено Андрусівське перемир'я між Росією і Польщею, що мало протитурецьке спрямування. Запорозька Січ, як задекларовано в договорі, потрапляла водночас під зверхність і польського короля, і московського царя, хоча в дійсності, кошовий сам (в залежності від ситуації) вирішував, кого йому більше шанувати - Польщу чи Росію.


Сірко мимоволі відіграв важливу роль в політичній кар'єрі майбутнього українського гетьмана Івана Мазепи. Будучи на службі у політичного опонента Сірка - Петра Дорошенка і виконуючи його доручення, по дорозі в Крим Мазепа потрапив до рук запорожців. Кошовий відіслав полоненого до лівобережного гетьмана Івана Самойловича, котрий, вшанувавши розум і державницький хист Мазепи, увів його до кола лівобережної козацької старшини і призначав його на найвищі посади.


Сірко активно залучав до боротьби з татарами і ногайцями калмиків, з якими встановив тісний військовий зв'язок. Як засвідчив Літопис Самовидця, у 1664 р. «колмики ввишли на Україну перше, с которими Сірко с козаками старший пошол полями ... на Буджак». Цей похід був невдалим для Сірка (все ж таки і йому траплялося терпіти поразки): татари та польські жолніри погромили запорожців і калмиків, котрі поверталися з Буджаку. Тоді «немало пропало колмиков и козаков, а остаток з Сірком вишло на Україну».


Разом з тим не можна не бачити негативний бік діяльності Сірка. Захищаючи осібні політичні інтереси Запорожжя, кошовий стояв на заваді будь-кому з гетьманів, хто намагався встановити єдиний контроль над обома боками Дніпра. Він же протидіяв намірам гетьманів підпорядкувати Запорожжя і тим виявляв недалекоглядний сепаратизм та регіональний егоїзм. Своєю діяльністю Сірко, нажаль, часто сприяв політичній децентралізації України. Та він жив у суперечливу епоху, і вся складність доби Руїни рель'єфно відобразилася в діях цієї непересічної постаті.


Помер Іван Сірко 1 серпня (за Юліанським календарем, за новим стилем - 11 серпня) 1680 р. на своїй пасіці в Грушівці, за 10 верст від Січі. Передчуваючи смерть, Сірко наказав виготовити собі труну і часто примірявся до неї. Тіло кошового, за звісткою Самійла Величка, припроводжено водою до Січі і 2 серпня з великими урочистостями, гарматною та мушкетною стрільбою поховано «у полі (в степу - В.Г.) за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство.., з великим жалем всього низового війська» . Та не мав спокою Сірко після смерті.


У 1709 р. під час нищення Чортомлицької Січі російські солдати поруйнували козацькі могили, знищили й кам'яного хреста на могилі кошового. Лише 25 років згодом, повернувшись до своїх займищ, запорожці упорядкували могили на кладовищі, а замість хреста на могилі кошового встановили камінь з пам'ятним написом, де помилково вказали датою смерті Сірка 4 травня. Цей камінь зберігся до наших днів.


У 1967 р., коли води новоствореного Каховського водосховища підійшли до козацького кладовища, що розташовувалося поблизу села Капулівки, прийнято рішення перепоховати останки славетного кошового в іншому місці, також поблизу села Капулівка, в давньому кургані доби бронзи. Та перепоховання не було повним. З кістяка було вилучено череп і відправлено на дослідження до лабораторії пластичної антропологічної реконструкції Інституту етнографії АН СРСР ім. М. Миклухо-Маклая в Ленінграді. Лише через десять років учениця відомого антрополога М. Герасимова Г. Лебединська здійснила реконструкції зовнішнього вигляду обличчя Сірка.


У 1980 р. за цим зображенням було відлито і встановлено на кургані чавунне погруддя Сірка. Та, зрештою, 20 років згодом, у 2000 році відбулося остаточне перепоховання останків кошового отамана. Нікопольська райдержадміністрація розпочала роботу над створенням меморіального комплексу «Могила кошового отамана Івана Сірка», що й триває до цього часу.


Після смерті кошового Івана Сірка запорозьке козацтво почало втрачати свої політичні здобутки. У 1681 р. укладається російсько-турецький Бахчисарайський договір, яким вперше здійснювалася спроба визначити кордон в степовій смузі та унормувати (у відповідності до імперських інтересів обох сторін) поведінку прикордонного населення (запорожців і степових татар та ногайців). І хоча турецький султан відмовився ратифікувати пункт договору, що обумовлював російське підданство запорозького козацтва, в останній чверті XVII ст. царат встановив стабільний політичний контроль над Запорозькою Січчю, став залучати запорожців до походів на Крим та на турецькі фортеці Північного Причорномор'я в складі російського війська і тим самим поступово позбавляв низове козацтво можливості самостійно впроваджувати зовнішню політику та діяти як незалежному суб'єкту міжнародних відносин.


Наприкінці XVII ст. Запорожжя вже не мало такого обсягу повноважень, які були чинними за кошового Івана Сірка. Царат розпочав наступ на автономію Запорозької Січі.

 .

.

Источник: Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.). - Київ-Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2002. - С. 76-90.

.

Перевод в электронный вид: Диденко Е.В.


Останнє оновлення на Вівторок, 27 лютого 2018, 15:14
 
, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting