Во саду ли, в огороде...

Сейчас на сайте

На даний момент 87 гостей на сайті
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Друк e-mail
Четвер, 27 серпня 2009, 21:45

Упорядник:
Чабаненко В.А.

Великий Луг-батько
Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини
(вибрані глави з книги "Савур-могила")
Запорожці у Великому Лузі

Здавна у Великому Лузі жило багато запорожців, а після того як зігнали їх звідси,- лишилися тільки старі діди. Чимало лишилось дідів! Та все багаті й хазяйновиті. Всього було в них уволю: і скотини, і коней, і овець, і бджіл. Вони жили більше понад озерами, на грядах і по кучугурах. Від того тепер озера та урочища й прозвища мають запорозькі.

Як почали ділить землю панам та під слободи, то спершу порізали степ по правий бік Дніпра, а потім і по лівий. На тім, правому, боці, під Лисою горою, жили запорожці: Джерелівський, Кавунник і Посунько. Добре було їм там жити. А як почули, що степ став панський - взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й віку дожили.

Деякі запорожці жили більше ста років на світі, й були між ними великі характерники.

Джерелівський сам кував рушниці й умів заговорювати їх. Завзятий мисливець він був і не боявся ні тучі, ні грому. Йому дикий жеребець вухо відкусив, і якби не зліз козак на дерево, то й носа не було б. Капканами ловив усякого звіра. А то раз як налізло десятка півтора вовків у капкани - взяли й затягли їх у Дніпро...

Жили ще запорожці Канцибери. Їх було три брати. Силачі були великі! Один із них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було й запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не лишилося й сліду - змив Дніпро.

Грошовиті люди були Канцибери! Було ідуть у шинок, а за ними народ так і хилить. Викотять бочку горілки і давай гулять. Нагуляються, наспіваються уволю, заплатять шинкареві і гайда додому.

Жонатий Канцибера був великий галдовник, загалдував свої гроші - і їх ніхто не візьме.

Ще жив тут запорожець Дем'ян Гужва. В ньому було дванадцять пудів ваги, і був він превеликий силач. Зостарівся дід і перед смертю все, було, плаче.
- Чого ви, діду, плачете? - питають люди.

І почне дід розказувати:
- Того я плачу, що душа погибша!.. Я на своєму віку убив і замучив чоловік з півсотні ногайців. Адже ж і вони люди!.. Було, запорозький табун вийде з Лугу в степ, то ногайва і займе. Мене тоді й посилають з товариством шукати. Оце найду табун, одніму, а ногайцям голови познімаю... Погані були звичаї у бусурман, погані й у запорожців. Було, піймають  нашого брата і  ведуть у терен; розіпнуть козака, поприв'язують руки й ноги до терну та й кинуть на погибель. Лежить він день, лежить два, лежить тиждень, поки віддасть Богу душу. До живого козака, було, й звірюка не підступить!.. Весною, поки дерево голе, глянеш, було, в терен - лежать козацькі маслаки на прив'язі. За це ж і ми не давали бусурманам спуску... Не раз я на своєму віку і гайдамачив! Як згадаю молоді літа, то аж мороз поза шкірою піде: в тій крові, що я пролив, пірнув би з головою і втопився... Кінь у мене був, як змій! Було, як їду шляхом, то всяк дає дорогу. При сідлі в мене був аркан і якірець. Арканом, було, ловлю туряків, а якірцем перевертаю вози... Тоді чумаки добре вшивали вози шкурами, то я, було, смерком розжену коня, кину вірьовку з якірцем на віз, смикну до себе - і пішов віз шкереберть... Полягло багато душ і від мого канчука... Як згадаю це все, то мені й жалко, і страшно, бо прийдеться Богу давать одвіт...

Було, з полудня як почне дід молитися, то молиться всю ніч і всю ніч гірко плаче. Плаче, було, та молиться і в церкві. Як умер дід, на горищі зостався його канчук. Страшно було й глянуть: пужално товсте, як товкач, а на кінці вилита куля. Цим канчуком якби шморгнув раз, то довго б не жив...

Ще жив запорожець Гайдук. Цей був характерник і через своє лукавство мав багато злобителів. Раз поїхав він у слободу, а гайдамачня - до його жінки:
- Давай, сяка-така, гроші! - Мучили, пекли її на сковороді, аж поки сказала. Тоді за гроші і були такі...

Ще жили запорожці: Лебідь, Балабан, Харко і Мусій. Тепер остались їхні озера: Лебедеве, Криве, Балабанове, Харкове і Мусієве. Біля Лисої гори є ще Мусієва забора, де козак рибалчив і стояв куренем.

Ще жив тут запорозький коваль Мерин. Оце, було, приїде до нього запорожець верхом та й гукає:
- Ану, лишень, підкуй мене, козаче! - Сам сидить на коні, а Мерин нагріє підкову та й підкує коня. Запорожець висипле жменю грошей ковалеві і скаче далі.

Ще жив запорожець Василь Глухий. Старий був дід! Оце набридне сидіти в хаті, то осідлає коня і оббіжить кругом Кушугумівки (тепер селище Кушугум Запорізького р-ну Запорізької обл., виникло на місці козацького зимівника). Приїде до двору, постоїть і знову біжить. Так до трьох разів. Як приїде втретє, жінка візьме коня за поводи й веде в двір. Дід тоді встане і йде в хату, а жінка розсідлає коня і ставить до ясел.

Жили ще запорожці Учорашній - цей чумакував; Сопільник - сірома, біля річки Холуюватої рибалчив; Дзіндзьоха - сірома на річці Кушугумі, і цей рибалчив; Галя - козак,- де тепер урочище Галине. Жив козак Шовковий, і багато їх жило по всьому Великому Лузі. Скрізь озера, гряди й інші урочища по плавнях мають запорозькі прозвища, бо скрізь тут були козацькі осідлища.

Запорожці були такі: куди батько, туди й діти! Оце поставлять мішень і стріляють в одну дірочку. Спуску не давали!.. Вони не боялись ні вогню, ні води. Яка б не була буря, а вони на морі або на Дніпрі - тільки шапки мріють. У нас тепер як пристають до берега, то кажуть: «Підтягни дуба!», а запорожці казали: «Підсуши дуба!»

Тетеря та мед - це козацька їжа була. Тетерю варили з борошна і з пшона. Оце тісто вчинять, щоб прокисло, тоді варять куліш; як тільки пшоно почне розкипати, кидають тісто й доварюють. Як готова тетеря, тоді розводять мед у гарячій воді, кидають туди тетері і їдять, як кутю. Тетерю можна їсти з медом холодну й гарячу. Хліба печеного в запорожців не поводилось.

Козаки ні в чому не крились. Як іде куди, куреня не запирає. Увійдеш в курінь - казан висить, пшона торба, борошно, в'ялена риба, а в іншого й вагани меду стоять. Хочеш - мед їж, хочеш - тетерю вари або куліш. За їжу нічого не скажуть, а брати з куреня не бери: взнають - дадуть київ.

Горілку пили запорожці не чарками, а дерев'яними корячками з двома ручками: одна зроблена коником, а друга кільцем. У них не було моди частуватися, а хто схоче,- наллє коряк з боклага й хилить на здоров'я. У багатих була мода держати горілку в мідних казанах. Оце ввійшов у сіни - казан стоїть з горілкою, а на казані висить корячок. Хто схоче, бере корячок і п'є. До іншого, було, як увіходиш у хату, то трубки не неси - залишай у сінях: в хаті ікони. Люлешників у них більше було, ніж нюхарів, а таких, що не вживали тютюну, і зовсім мало; їх дражнили «святими», бо вони й горілки не пили.

У інших задля зими були теплі хати, задля літа - курені, а інші літо й зиму жили в куренях. Курені були великі. А щоб тепло було, козак наносить листя, сіна; простеле повсть, натягне на себе кожух та й спить. Хоч який мороз - йому байдуже...

У інших, що жили сімействами, були хати; тільки жонатих небагато було. В куренях і хатах у кожного ікони, найбільше Микола або Покрова; а по стінах та стелях рушниці, пістолі, списи й жердки з одежею.

Катерина як розорила Січ, то багато козаків пішло за Дунай у Туреччину, а деякі сіроми зостались. Ні до кого прихилити голови, то вони, було, й живуть у Великому Лузі. Сьогодні до тебе прийдуть, а завтра до мене, а там до третього кого. Найбільше йшли до Івана Джерелівського: той ніколи, було, не випустить голодними. Прийдуть до нього та й просяться:
- Пусти, діду, спочити!
- Спочивайте, люди добрі! - відповість їм дід.

Годує їх день, годує два, годує й більше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця:
- Біжи, хлопчику, подивись, що бурлаки роблять.
А їх чоловік десять або й більше зберуться та й лежать собі за загонами на сінові. Вернеться хлопець, дід і питає:
- А що?
- Воші б'ють!
- Ну ще,- каже, - будуть жити.
Через день, другий знову посилає:
- А що тепер роблять?
- Латаються!
- Ну, тепер скоро підуть.

Так на його мову й виходить: облатаються, подякують і йдуть з богом...


Де ховалися від панської неволі

За запорожців плавню звали Великим Лугом, а як пішла земля в поділ, про Великий Луг і забули... Згадують тільки старі люди.

У плавнях пана Попова є городище, котре зветься Велике, а на п'ять верст далі, в плавнях пана Бродського, - Мале. На обох городищах жили колись турки, а потім запорожці, бо й досі в землі находять багато людських черепів і кісток.

До великої води, в 1845 році, Велике городище було довге й широке, а тепер його й четвертої частини немає: знесло водою. Щороку, як прибуває вода весною, воно стоїть, мов острів. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькі горщечки, а років двадцять тому назад один чоловік викопав невеличку мідну вазу. Викопав та й продав шинкареві. Находили тут і гроші срібні, тоненькі та довгі...

В тридцятих роках (оповідач має на увазі тридцяті роки минулого століття) коло Великого городища і в плавнях пана Матлаша жило багато панських утікачів. Тоді люди тікали від лютих панів, а найбільше від лютих прикажчиків, котрі знущалися з них. Тікали по одному, тікали й сімействами.

Тут були лози, очерета, терни несходимі, а в таких пущах були їх курені й землянки. Втікачі й усяка бурлачня жили тут літо й зиму. Як випаде було холодна зима, то баби з дітьми і просяться до людей в слободу, а мужики так і пропадали надворі. Розведуть було вогонь біля куреня та й гріються день і ніч.

Тут утікачі жили, тут діти родилися і одружувались. В слободу не показувались: боялись. Був у них і свій піп, із утікачів. Було, як женить хто сина або віддає заміж дочку, то й кличуть того попа. Він обведе молодих кругом дуба тричі, проспіває «Отче наш» - от і все вінчання.

Поміж утікачами багато було шевців, пряль. Із слобід носили шити кожухи, свитки, чоботи. Шили добре й дешево. Добрі були й косарі та молотники з них. Інші втікачі тут і вік свій зжили. Вони були звичайними людьми, жили тихенько і шкоди або розбою не робили. Жили вбого, хліб брали в людей на відробіток або міняли за рибу.

Ото так жили люди до волі.


Кучугури

У Великому Лузі, проти слободи Василівки, є кучугури, а проміж ними - глибокі ями. Ці кучугури такі високі та круті, що не всякий на них і зійде. А ями - глибокі, заросли дерезою, кущами та хмелем, що не видно й дна. Страшно там: звір живе всякий і виховуються злодії та душогуби.

Як жили запорожці в Великому Лузі, то тут було їх кишло. В цьому місці ніяка б сила не звоювала війська!

Кучугури є й ближче - біля слободи Підстепної (тепер с. Приморське Василівського р-ну Запорізької обл.), де кінчаються плавні пана Попова й починаються Канкринські. І тут невилазні урочища, і тут жили запорожці. Біля цих кучугур, на канкринівській землі, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли і каменю з фундаменту. Цегла міцна, як камінь.

Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високі могили по плавнях і ставили на них цеглові палаци. Срібні гроші, мов риб'яча луска, і невеличкі мідні люди находять тут і тепер.

Ще недавно в цих могилах люди викопували чавунні турецькі казани і якісь мідні труби. Казани й тепер є у підстепнянських людей,- вони широкі й мілкі, так що з кожного можна нагодувати чоловік десять-п'ятнадцять.


Фортеця на Кучугурах

На оцих Кучугурах, що посеред Каховського моря, напроти Скельок (село Василівського р-ну Запорізької обл.), колись, розказували діди, стояла турецька кріпость. Воно, мабуть, і правда, бо як був ще я хлопцем та нишпорив по тих пісках, то знаходив тамечки і наконечники стріл, і кулі якісь чудернацькі, і черепки з дорогого посуду, і копійки ненаші, і всяку іншу всячину. А що вже тієї цегли і того каміння кругом стільки валялося, що й визбирати не можна...

Так от, побудували турки кріпость на чужій землі у нашому Великому Лузі, обгородилися високим муром, захистилися протоками й бакаями та и живуть собі. Із татарвою якшаються, на християн нападають, грабують, невинних людей убивають. Одним словом, жирують, як ті розбійники. І хто зна, поки б ця наруга була, якби не з'явилися в плавнях запорожці. Прийшли вони сюди, значить, а християни й давай їм жалітися.

- Потерпаємо,- кажуть,- дуже. Нема спасу від турків. Он бачите, що вони, прокляті, на гряді вимурували?
- Бачимо,- кажуть запорожці.- Це нам раз плюнуть оте бусурманське кишло розколошматити!

Отакі-то похвалки гнали козаки, та не так-то просто було викурити турків. Що не натиснуть запорожці, а вони й одіб'ються. Пробували вже наші по-всякому - ні, нічого не виходить! Тоді вирішили брати кріпость уночі, коли вороги недобачають. Але прорахувалися, бо для турків темноти не було. Повісили вони на височенну вежу золотого місяця, і горів він так, що на десять верст усе довкола освітлював!
- Що його робить? - почав бідкатися кошовий.
- А що робить,- обізвався один козарлюга.- Треба кликати на допомогу Тараса! Він уже щось придумає...

Ну, а Тарас - це був великий богатир. Він нікому не підкорявся і жив на правому березі Дніпра в байраці, нижче теперішнього села Біленького (село Запорізького р-ну Запорізької обл.). Те місце ще й тепер зветься Тарасовим Гульбищем. А чому воно так зветься? Та тому, що богатир любив часто бенкетувати з козаками та бурлаками. Оце було як розгуляються хлопці, так аж риба в плавневих озерах понишкне від їхнього співу і реготу!..
- Гаразд,- каже отаман.- Кличте Тараса...

Покликали. Прийшов богатир, подивився на кріпость, послухав запорожців, а тоді й мовить:
- Діло нелегке, але не таке вже й пропаще. Зробіть тільки те, що я скажу, і зачекайте трошки...- Почухав потилицю й далі веде: - Я вийду з Лугу, сяду отам на кручі проти чортового кишла, а ви мені хутенько приготуйте три барила пива, три стябла саламахи і три барани смажені, бо без цього, братчики, ніяк не можна.

Приготували козацькі кухарі все, що забажав Тарас, поставили перед ним, одійшли вбік і дивляться, що воно буде. А богатир почав спроквола пити і їсти. Та пив і їв отак аж три доби. На четверту, попивши й поївши, підкликав кошового та й каже:
- Готуй своє військо. Вночі підете на приступ. Та не забудьте драбини...
- Як так?- дивується отаман.
- А так,- одказує Тарас- Тоді побачиш, як...

Наступив вечір. Богатир сидить на кручі, де оце теперечки наша слобода, і нічичирк. А тільки прийшла ніч і розгорівся турецький місяць на вежі, він надувся та як дмухне з усієї сили на те поганське світило через річки й бакаї - так воно й погасло! Ех, запорожці тоді як кинуться на кріпость! Обступили її з усіх боків, видерлись по драбинах на стіни і давай ошелешених бусурман у темноті кришити. До ранку геть-чисто всіх вибили. Вернулись до Тараса, щоб подякувати, а його й сліду нема! Не любив він дяки за свої добрі справи, за поміч слабшим...

Так ото з тих пір і не стало кріпості на Кучугурах, а турки сюди більше ніколи не потикалися.

Баштові дуби

Баштові дуби у Великому Лузі були біля озера Лебедевого, а потім далі верст на шість - і на Великій гряді, що від межі володінь пана Попова, біля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса (гурт, ватага) козаків.

Оце як прийде звістка яка від кошового або повертаються козаки з роз'їзду, то й скликають товариство, щоб розказати, що бачили й чули.

Побіля дубів, кажуть, лежав битий шлях через увесь Великий Луг. Там, де слобода Янчекрак, через Кінську був татарський міст, одбитий козаками.

Запорожці жили й по степах. Оце як блисне вогонь в Лузі на дубах, то зараз і світять на могилах: Безщасній, Градисці, Юрківській, Караватчиній і інших, бо й могили були баштові. Так, було, й залопотять запорожці кіньми туди, звідки вперше заглядять вогонь.

Полоз

Полоз - це великий був гад! Було дожене чоловіка, обкрутиться і задавить. Полози жили по степах, по лугах, а найбільше - по скелях.

Одного разу пливли запорожці Дніпром і пристали до берега в Великому Лузі. От старі козаки понабивали люльки та й курять, а один молодик пішов на полювання. Далі котрийсь із козаків обдивився кругом і каже:
- Стій, братця! Ми молодикові не сказали, що тут полози живуть. Вони його задушать!..

Пішли - коли так: стоїть молодик під дубом, а кругом нього обкрутився полоз... Став полоз душити козака, а він йому й засадив ножа в голову. Полоз так і закляк на ньому.

Побачив козак своїх і гукнув:
- Ой братчики, рятуйте!

Розмотали ті, глянули - аж він подавлений і рушниця погнута...

У тому місці, кажуть, жило чотири полози: два старих і два молодих.

Прощай, батьку Великий Луже!

Від слободи Кушугумівки аж до Сухої балки потяглась Шпиль-гора.

Розказували старі люди, що, як задумав Потьомка зігнати запорожців, вислав генерала з військом на Шпиль-гору і давай подихати з холостих гармат у Кучугури. Там, кажуть, був їхній стан.

Запорожці посідлали коней, і всі сорок тисяч вискочили з Великого Лугу. Кожна тисяча стала осібно, а попереду ватаги так і заграли кіньми.

Генерал обвів військо очима й каже:
- Ну, братчики, збирайте своє добро та виходьте на Дністрові лимани, бо тут будуть селиться слободи.

Повісили запорожці голови та й подалися до куренів.
- Бодай,- кажуть,- Потьомко, твої діти стільки заслужили, як ми у тебе!

Запорожці, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались:
- Прощай, батьку Великий Луже! Не звели ми тебе, незведе ніхто, поки світ сонця!

Так думали запорожці, та не по-їхньому вийшло...

 
Джерело: Савур-могила. Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини. - К. : Днипро, 1990. - С. 99-108.

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф  

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про козацтво:

 
 

Останнє оновлення на Вівторок, 02 квітня 2013, 14:12
 
, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting